У своєму виступі на Всесвітньому форумі українців Президент Леонід Кучма особливо відзначив досягнення України на міжнародній арені. Справді, перелік зустрічей Президента з іноземними керівниками й укладених у травні та червні договорів справляє враження. Відтак керівники нашої дипломатії прагнуть запевнити і громадян, і Президента: Україна нарешті домоглася статусу впливового члена міжнародної спільноти.
Одначе тверезий погляд переконує, що "досягнення" української дипломатії пояснюються не вправністю українських дипломатів чи, тим паче, міжнародним впливом нашої держави, а радше незалежними від нас обставинами, що змушують наших партнерів приставати на компроміси. Ба більше, чимало зроблено такого, що дало нашим західним партнерам підстави до висновку: Україні не можна довіряти, її політика непередбачувана й непослідовна.
Відколи зовнішня політика стала обслуговувати інтереси певних владних груп у переддень виборчих кампаній, українська дипломатія своїми руками почала руйнувати з величезними труднощами надбані міжнародні позиції країни. Прорахунки вдалося приховати за гучними словами про належність до Європи та євроатлантичну зовнішньополітичну орієнтацію. Українсько-натівська хартія, крім голих декларацій, жодних ґарантій безпеки Україні не дає, і ще потрібно чимало попрацювати, щоб не бути сам на сам із реальною небезпекою зі сходу.
Як велике досягнення подано договір із Росією, подібної оцінки сподобився й договір із Румунією. Ще вагомішим "історичним кроком" у забезпеченні міцності української держави оголошено договір і демаркацію кордону з Білоруссю. А насправді всі вони потрібні були протилежній стороні: Білорусі - щоб підкреслити суверенність і здобути додаткові очки в суперечках з Росією; Румунії - щоб отримати запрошення до НАТО; Росії, щоб продемонструвати громадськості великий зовнішньополітичний успіх на тлі розширення НАТО.
Україна отримала: відмову від згадування про пакт "Молотова-Ріббентропа" й фактичну втрату, принаймі на два роки, чорноморського нафтового шельфу, загальне визнання непорушності своїх кордонів і, мабуть, уже довічну, присутність на своїй території іноземних військ. Та ще нагоду помилуватися посмішками міністра закордонних справ демократичної України під час обміну ратифікаційними грамотами договору з найбрутальнішим диктатором кінця ХХ століття, договору, зратифікованого не обраним і не визнаним жодною країною лукашенківським "парламентом".
Черговий малозрозумілий кульбіт зробила українська дипломатія в переддень Дня незалежності. Міністр закордонних справ Геннадій Удовенко підтвердив чутки про те, що Україна, всупереч обіцянці не постачати жодних деталей для ядерного реактору в Ірані, яку навесні Президент Кучма дав ізраїльському міністрові промисловості й торгівлі Натанові Щаранському, готова надати Росії турбіни для ядерного реактора, який та будує в іранському місті Буширі. Україна вирішила також не дотримуватися обіцянок не постачати бойової техніки деяким "нецивілізованим режимам", тому ж Іранові.
Водночас зі справою про українські турбіни стало відомо про ремонт і повернення Україною до Сирії старих радянських танків. Ремонт виконано за контрактами 1995 й 1996 років. Зиск від цієї оборудки склав, за словами керівника державної компанії "Укрспецекспорт" Андрія Кукіна, 15% прибутків від продажу української зброї, збільшивши їх на 4% проти минулого року. Гроші, звісно, добра річ, але можна уявити, скільки хмизу підкинула Україна під близькосхідний казан. Пан Кукін запевняв, що ремонт танків для Сирії не вплине на близькосхідну ситуацію, але мусив визнати, що йшлося не просто про ремонт застарілих радянських танків, а й про їхню модернізацію.
Між Дамаском та Єрусалимом нині встановилася певна військова рівновага. Це тривожить Ізраїль, він почувається загроженішим, ніж раніше, хоча танкова оборудка й не стала для нього несподіванкою. Програму переозброєння Сирія здійснює вже два роки, роблячи це, на думку західних експертів, почасти через військові, почасти через політичні міркування. Сирійське керівництво прагне будь-якими засобами примусити Ізраїль піти на поступки в суперечці навколо Голанських висот. Ізраїльська розвідка твердить, що Сирія дедалі схиляється до військового її розв`язання, і відремонтовані в Україні танки розміщено саме на Голанах. А зваживши на формування останнім часом військового союзу між Сирією та чільним ворогом Ізраїлю на Близькому Сході - Іраном, не важко зрозуміти, до якої халепи може потрапити Україна. Звісно, нам конче потрібен експорт турбін і озброєнь, і можна радіти, що українським спеціалістам вдалося вдосконалити танки. Але зброю та ядерне устаткування не можна постачати будь-кому.
Інакше виходить: Україна допомагає озброюватися країнам, які становлять загрозу для українського стратегічного партнера (Ізраїлю). До цих самих країн найбільше неприхильний і найважливіший стратегічний партнер України - США. Немає сумнівів, що США не залишать Ізраїль напризволяще, коли Сирія та Іран оберуть воєнний шлях розв`язання конфлікту. І, постачаючи зброю арміям, що воюватимуть проти партнерів України, балачками про свою нейтральну політику вона тоді вже не відбудеться.
Щоправда, це більше міркування про майбутнє. А сьогодні наша дипломатія заповзялася довести світові, що Президент України не дотримує свого слова або просто не знає, що ж коять його підлеглі. Якщо не таланить поєднати політику з порядністю, можна спробувати бодай точно підрахувати свої можливості. Інакше кажучи - твердо знати, з ким можна собі дозволити бути непорядним. Навряд чи найпотужніша країна світу так просто подарує Україні її останні зовнішньополітичні викрутаси. Не кажучи вже про те, що, співпрацюючи з Сирією та Іраном, Україна потрапляє в один човен із Росією, для якої ці країни стають провідними стратегічними партнерами у її суперечці з Заходом.
На можливі наслідки української політики вказує й заява щодо російсько-іранської співпраці ізраїльського прем`єра Беньяміна Нетаньягу. Прем`єр різко попередив Росію про можливість заморожування економічних зв`язків, зокрема багатомільярдної угоди про закупівлю російського природного газу.
Ізраїльські джерела повідомляють: Іран наблизився до створення ракет "земля - земля" середнього радіусу з дальністю 1300 км, що дозволяє влучати в цілі на території Ізраїлю. В модернізації військової промисловості Ірану бере участь чимало російських військових підприємств і тисячі спеціалістів, багато з них у самому Ірані. В Єрусалимі вважають: якщо ця допомога триватиме в нинішніх обсягах, за рік-два Іран створить балістичні ракети дальністю 2000 км, які досягатимуть уже Європи. США стурбовані перспективами появи в Ірану ракетної системи вантажопідйомністю 1,3 т, спроможну нести ядерну зброю або дешевшу біологічну чи хімічну. За американським даними, ця ракета буде малоприцільною і зможе влучати лише по великих цілях, як от міста. Вашинґтон очікує її появи через 2-5 років, залежно від того, яку допомогу нададуть Іранові Росія, Китай та Північна Корея.
Чи треба пояснювати, як виглядатиме Україна в компанії з тими, хто допомагає озброювати ворога сучасної цивілізації? А ми ще бідкаємось щодо розгорнутої на Заході "зловмисної" антиукраїнської кампанії. Можна заперечити, що Росія дозволяє собі куди більше. Але ні США, ні інші західні країни Росію ніколи не проіґнорують. А Україні, що розпочала реалізацією "багатовекторної" зовнішньої політики, так і не спромігшися визначити ані свої пріоритети, ані сталих партнерів, впевнено показали її місце.
Перспектива, що Україна потрапить до зони російського впливу, Захід більше не лякає. Останніми днями ми спостерігали, як оспіваний "інтеґраторами" Союз Білорусі та Росії може луснути щомиті, й побиті "братами" глечики навряд чи пощастить склеїти ближчим часом. Тому охоплення Союзом ще й України лише прискорить кризу ідей та механізмів нової інтеґрації. Але українська дипломатія в запамороченні від успіхів не бажає помічати, що власноруч перекриває своїй країні дорогу до цивілізованого світу, до Європи. Їй, либонь, досить того, що "західні друзі" й надалі поблажливо називатимуть нас "європейською країною" - чим би дитина не тішилася...
