Українську багатовекторність критикували завжди і всі. Але геополітично Україна була приречена на таку політику. Історично-культурно ця політика була приреченою на постійну, навіть убивчу критику з боку самих українців. Утім, відчуття непереконливості завжди залишалося на денцi тих склянок, з яких пригощалися опоненти за спільним столом. Адже взагалі українці неагресивні, що й рятує нашу країну від, без перебільшень — десятків проблем. Прихильники європейського шляху ніколи не могли чітко пояснити своє бачення остаточного відриву від Росії. Прихильники євразійського вибору, із свого боку — насправді не уявляють собі розбудову нової залізної завіси і рецепту збереження української державності. Обидві ці лінії — тупикові. У якості незалежної держави ми вже колись інтегрувалися із Росією у 1654 р. І в українських фігурантів тодішнього зближення і думки не промайнуло про те, що Москва буде поступово знищувати самостійність України, від військових і геополітичних ресурсів якої залежав її фундаментальний вихід на європейську арену. Проте західний вибір України теж щоразу зазнавав фіаско — кожної доби великі держави бачили Україну чи то як довісок до Польщі, чи то як розмінну карту в грі з Москвою. Якщо після 1991 року перший варіант відпав навіки, то другий експлуатувався постійно. Київські візити американських лідерів, майже так само як і європейських, відбуваються транзитом через Росію. І неправі ті, хто вважає, що така тенденція зникне із прогресом України в бік ЄС. Можливо, зміниться маршрут транзиту — Брюссель, Страсбург, Берлін, у найгіршому випадку — Варшава. Політика багатовекторності була вимушеною до перемоги США та їхніх союзників в Іраку. Але тепер настав її зоряний час. Утім, рояль у кущах був залишений не у 2003 році — ціла низка подій та процесів підготувала зростання тенденцій, які очевидні вже сьогодні і міцнішатимуть із кожним місяцем.
По-перше, коректна поведінка Києва під час війни у Затоці, себто технічно-миротворча участь в антиіракській коаліції — одночасно знизила рівень негативу у стосунках із Вашингтоном і не підвищила його у взаєминах із Москвою. Пригадаймо різку реакцію США на підніжку, що їм підставила країна, яка так само не є ядерною державою, як і Україна, а саме Німеччина. Наразі можна констатувати нову кризу російсько-польських відносин через серію гучних заяв польського військового відомства, окриленого власними ініціативами щодо Іраку. Із Україною нічого подібного не сталося, більше того — українські військовики опиняться-таки в Іраку і в більшій кількості, ніж у Кувейті. І станеться це не через бажання «насолити» Москві, а через а) малоспроможність Варшави виконати свої обіцянки перед США і Британією, принаймні самотужки; б) визнаний високий авторитет Києва у миротворчих і пост-конфліктних операціях; в) український військово-промисловий комплекс, конкурентів якому, принаймні у посткомуністичній Європі (крім, зрозуміло, Росії) — не існує; г) партнерські польсько-українські стосунки.
По-друге, на останніх американсько-польсько-українських зустрічах гаряче обговорювалося енергетичне питання. Тут важливо підкреслити таке: за транспортні потужності Києва розгорнулася шалена боротьба. Чим більше буде учасників поки ще українсько-російсько-німецького консорціуму, тим вигідніше для України. І тому саме в Києві, а не у Москві змагаються за своє місце під сонцем американські компанії. Крім того, саме українці закінчили свою частку нафтового маршруту Одеса—Броди і якраз під згадані зустрічі поляки підгадали аналіз ПрайсУотерхаус Куперсу, що доводить прибутковість проекту. Чому саме сьогодні? А тому, що російські конкуренти вже проголосили свої плани щодо перекачки нафти до Ошемілю, хоча переговори з українськими партнерами лише тривають. Американці намагаються тепер допомогти полякам не втратити зацікавленості українців у проекті.
Якби Україна була зараз асоціантом ЄС, енергетична політика Києва була б підкорена загальноєвропейським інтересам — і крапка. Навіть за умов, що цей аспект «спільності» в самих країнах-лідерах ЄС дуже розхитаний. Та поки що східноєвропейців серед лідерів Європи щось не бачити. Якби Україна була сьогодні зв’язана по руках та ногах угодами із Москвою на кшталт білоруських — про власну енергополітику можна було б забути навіки. Тому що саме в енергоносіях — головна економічна міць Росії і після декади конфліктів із нею по цих питаннях ми вже усвідомили: для того, аби Москва хоч чимось поступилася у цій сфері, Київ мусить тримати на руках не одну, не дві, а всі козирні карти. А наразі на обрії з’явилися ще й Франція із прямим бажанням дізнатися, чи розмовляє український газотранспорт мовою дипломатів, а також Казахстан із проектом нафтотранспортного консорціуму. Все це, а також вирування ідей навколо іракської нафти і контрактів по реконструкції — наглядно переконує оглядачів у правильності обраного Києвом курсу. Сьогоднішня українська багатовекторність не означає ані «так», ані «ні», але примружує око і каже «почекайте...».
По-третє, проект ЄЕП став об’єктом напружених переговорів між Києвом та Москвою. Важливо, що не між Москвою, Мінськом, Києвом та Астаною, а саме між цими двома столицями. Україна відмовляється танцювати під російську дудку, тим самим підвищуючи свою цінність і стратегічність. Напевно, російські ініціатори цього не врахували — і дуже невчасно. Четвертий рік поспіль середнє зростання ВВП України тримається на надвисокій для Європи позначці, Київ обережно і поступово завойовує позиції у світовій політиці. Можливо, через компактність термінів підписання основних документів ЄЕП (вересень), Росія буде змушена погодити свої амбіції з умовами України.
Адже Київ довів здатність не тільки діяти самостійно, але й жорстко — свідченням цьому є незалежна лінія України на членство в СОТ.
Усього цього не було б, якби Україна просто торувала європейський шлях — тоді б комісаріат із розширення вирішував би долю наших східних ринків. Афінські зустрічі європейців із українцями підтверджують, що нами цікавляться. Але цікавляться тепер зовсім по-іншому, не так як маленькими центральноєвропейськими країнами, що їх уже давно проковтнули гіганти німецького, австрійського та французького бізнесу. І не так, як колись цікавилися Грецією, а наразі — двома Кіпрами, що їх нашвидкуруч тягнули до ЄС, аби позбутися потенціального конфлікту на європейському прикордонні. Нами цікавляться як діловим партнером, а якщо колись (що дуже малоймовірно) з’являться європейські збройні сили — то партнером незамінним. Зрозуміло, що єдиний економічний простір із Росією нам цікавий, але якби ми всі ці роки йшли до Москви мінським шляхом — європейці розмовляли б про Україну в Москві, а росіяни — у Берліні чи деiнде в іншому місці. Поки що, на жаль, у нас із Росією вирує торговельна війна із виключеннями, а не вільна торгівля з обмеженнями. І якщо інші партнери Росії безсилі куди-небудь втекти від неї через недорозвинутість або абсолютну залежність, то наш товарообіг із Росією скорочується щороку на користь Європи. І м’яч тепер на боці Москви.
Сучасна українська багатовекторність перероджується у незвичній, але сприятливій системі координат світової політики.
По-перше, військова безпека промислової Півночі залежить сьогодні від США, чиї збройні сили довели свою боєздатність і у перспективі — доведуть ще не раз. Енергетична безпека США залежить від близькосхідних країн, а контролювати їх усі, тим більш їхню розбудову — США не здатні. Саме тому їм потрібні союзники в Європі, особливо після проявів франко-російсько-німецької опозиції. Польща першою вступила на шлях балансування між США та ЄС. Україна здатна зробити більше — балансувати між США, ЄС і Росією.
По-друге, економічна безпека Півночі залежна вже не від США, а від динамічної Європи, яка не витрачається на оборону і шукає також шляхів забезпечити себе енергоносіями на десятки років, якщо не на більше. Провал європейської політики у Затоці означає, що торговельний коридор на схід Європи здобув гігантський ресурс для розширення за рахунок російських енергоносіїв. Та між Європою і Євразією лежить Україна із своїми старими і новими потужностями і яку нi об’їхати, нi перелетіти. Отже, велика гра почалася, і програти її Київ може лише, як дуже захоче і зруйнує все, що наразі контролює. Але слава Богу, ми вже не такі наївні, як ще років зо п’ять тому.
По-третє, подальше і довготривале зростання у пострадянській Європі і ширше, в пострадянській Євразії — все більше опиняється у залежності від відносин між Москвою та Києвом. Важливо не посваритися через СОТ, важливо не посваритися через Європу, важливо не посваритися через... третє, п’яте, десяте. Та головною метою є підвищення добробуту громадян України, а воно більше не може підстрибувати на рухливому фундаменті кон’юнктури іноземних ринків. Саме тому вступ до СОТ, із Росією чи без неї, мусить стати результатом роботи сьогоднішнього уряду. Якщо ЄЕП стане чимось на кшталт Вишеградської зони — добре, якщо справді почне розвиватися за моделлю ЄС — ще краще. Але інтегральним елементом української зовнішньоекономічної політики повинно залишатися збереження темпів зростання та якісні зміни нашого експорту та імпорту. Інструментом досягнення таких цілей залишається багатовекторність і зациклюватися на Росії, Європі чи США — безглуздо. Адже у найкоротшій перспективі від усіх трьох стратегічних партнерів Києву потрібні дуже конкретні і земні речі.
Від ЄС — статус країни із ринковою економікою і можливо, асоційоване членство, вступ до Шенгенської угоди.
Від Росії — гармонізація цін на енергоносії, ліквідація найбільш одіозних торговельних конфліктів, безперебійний розвиток транзитних та авіапромислових проектів.
Із Вашингтоном Київ пов’язує надії на прагматизацію та оптимізацію партнерства. Цікаво, що Варшава починає грати роль саме в українсько-американських, а не в українсько-європейських відносинах.
Так або інакше — у найближчому майбутньому стане зрозумілим, що підвищувати свій вплив на світову політику Україна може лише поряд із її лідером. Друга війна у Затоці стала крапкою відліку того процесу, який здатен привести Україну до команди якщо не союзників, то серйозних партнерів США. Наразі їх лише жменька, а в Європі — це лише військовий союзник Велика Британія та перспективний — Польща. Всі інші лише вирішують свої маленькі проблеми (як Мадрид, наприклад — баскський конфлікт). В Україні теж є маленька, але дуже серйозна «проблема», яку США можуть допомогти владнати — це поправка Джексона-Веніка, що не дозволяє нам нормально торгувати із гегемоном планети. І подальша розробка теорії та практики багатовекторності дає шанс Україні через два-три роки перетворитися, нарешті, на країну, в якої не буде виникати подібних проблем. Так само, як у тих держав, що на перший план ставлять інтереси сукупності своїх громадян, хоча не мають ані ядерних арсеналів, ані трильйонного ВВП.
Отже, чим подібнішою ставатиме зовнішня політика Києва до світлофора, тим об’ємніші товарні, інформаційні та фінансові течії прямуватимуть трасою Європа — Азія — Європа. Військово-політична роль України в сучасному світі здатна зміцнюватись лише за рахунок тієї чи іншої участі Києва в американських зусиллях подолати ознаки дестабілізації системи міжнародних відносин. Принаймні до кінця терміну теперішньої адміністрації Білого дому.
