У історії людства налічується багато ситуацій, коли масами опановувала величезна огида до такої прекрасної форми правління як демократія. Хіба не творці демократії, елліни, нерідко передавали владу тиранам, деспотам, диктаторам? До речі, сьогодні їхні нащадки в Афінах чомусь, як мінімум, співчувають анархістам, які громлять, палять та знищують усе на своєму шляху. Анархісти заявляють, що борються за краще майбутнє, але кому краще буде від безглуздого руйнування та знищення матеріальних цінностей... Логіка просто «блискуча»: спалити все до чортової матері й тоді настане загальне щастя. Зібрати б усіх цих «ідейних» хуліганів та погромників і відправити на який-небудь острів, надавши їм у достатку праці Кампанелли, Бакуніна та Кропоткіна, нехай там і побудують «місто Сонця». Адже можливість валяти дурня в університетах їм надають платники податків, майно яких бельбаси, які зшаленіли від безкарності, знищують. До речі, там, у цьому «фаланстері», багато хто з них уперше в житті зайнявся б продуктивною працею.
В.І. Ленін справедливо називав Росію в період з лютого по жовтень 1917 року найвільнішою країною у світі. Щоправда, під час Жовтневого перевороту майже не знайшлося бажаючих цю свободу захищати. Вони з’явилися лише тоді, коли нові володарі встигли продемонструвати свої шкуродерські схильності. Дуже ліберальною, вельми парламентською та демократичної була Веймарська республіка в Німеччині. Але в результаті ідея парламентаризму в цій країні виявилася абсолютно дискредитованою. Демократичний рейхстаг, завдяки його депутатам та партіям, перетворився в символ зухвалої корупції, повного безсилля та політичного маразму. Адже неподобств там відбувалося значно менше, ніж у нашій Верховній Раді. Але й того, що відбувалося в німецькому парламенті, цілком вистачило, щоб позбавити його (і взагалі будь-який парламент як інститут) якої-небудь поваги в суспільстві, що істотно полегшило нацистам тріумфальний прихід до влади.
У Чилі впродовж кількох років демократичні сили (принаймні вони самі себе так називали, хоч важко вважати такими комуністів Луїса Корвалана, або соціалістів Сальвадора Альєнде) докерували до того, що країну захлеснули різні економічні труднощі, і Чилі почала занурюватися в політичний хаос. У радянські часи нам розповідали лише про прихильників лівих, забуваючи згадати про мільйони чилійців, які підтримали озброєний виступ генерала Августо Сесара Піночета Угарте. Саме завдяки їхній підтримці хунта й протрималася так довго.
Усі ці приклади примушують задуматися над таким питанням: яка роль самих демократів (або тих, хто себе так називає) в дискредитації великої ідеї демократії? Дискредитуючи демократію, ці люди та партії готують «килимову доріжку» для панування всіляких диктаторів. Щось подібне відбувається сьогодні в Україні. І великою мірою сприяють таким об’єктивно антидемократичним старанням наші рідні українські телеканали, що перетворюють політику в клоунаду, у фіглярство, провокуючи політиків саме на таку поведінку й заохочуючи їх за неї необмеженим ефірним часом. Наші політикани, які вилізли з грязі в князі, охоче виступають у цьому балагані, абсолютно не замислюючись (за винятком деяких, які чудово розуміють, що вони роблять), які почуття вони породжують у душах мільйонів українців. Та й самі телеканали, засліплені погонею за рейтингом будь-якою ціною, навряд чи міркують, до чого тягнуть країну, за винятком каналу «Інтер», де явно відчувається свідомість і тенденція. А як інакше накажете розуміти, коли ведучими ток-шоу на «Інтері» один за одним стають такі діячі як Грак, Єфремов і Черновецький? Грак — представляє ультраортодоксів у компартії (антиукраїнський шабаш, що недавно під його керівництвом відбувся в телеефірі, є абсолютно закономірним), Єфремов також не належить до числа прагматиків і лібералів у Партії регіонів, ну а Леонід Михайлович Черновецький узагалі перебуває по той бік добра та зла... Виникає запитання, навіщо? Навіщо каналу «Інтер» це потрібне? Чого вони хочуть і які цілі переслідують? Судячи з усього, тут справа далеко вже не лише в боротьбі за рейтинг.
На ТРК «Україна» під час показово-блискучого виступу Юлії Володимирівни Тимошенко в Савіка Шустера, серед маси запрошених не знайшлося нікого, хто «попитав» би пані прем’єр-міністра з позицій звичайного здорового глузду. Прекрасна Юлія заявила, що відтепер вона не хоче мати нічого спільного з Президентом і переходить в опозицію до влади. Ось тут би й питаннячко підкинути: коли це, мовляв, і в якій такій екзотичній країні уряд не був владою? Чи не означає сказане Ю.В. деякого роздвоєння особистості: уряд раптом стає опозицією, не залишаючи владних кабінетів? І якщо голова уряду переходить в опозицію до глави держави, то чи не означає це, що обидва вони одночасно перебувати на своїх посадах не можуть? Хтось з них повинен подати у відставку (в цивілізованих державах лише так і вчиняють). Оскільки Президент в Україні обраний всенародно, то у відставку йти логічніше прем’єр-міністру. Але бути одночасно і головою уряду, і опозиціонером — це означає сидіти на двох стільцях, а ще точніше, бути одночасно і дівою, і матір’ю-героїнею. Ось такі запитання й репліки телевізійників урятували б розум багатьох українців, які звикли мислити хоч трохи логічно, від болісних внутрішніх протиріч. Якщо Юлія Володимирівна має правильні уявлення про державну службу, то вона не може не розуміти, що все проголошене нею з телеекрану про Президента України (не важливо, яке в нього прізвище), несумісне з її подальшим перебуванням на посаді прем’єр-міністра. А бажання опозиціонерки керувати урядом — це щось із Задзеркалля. Всякий опозиціонер, який приходить до влади, автоматично перестає бути опозиціонером. І навпаки, стати опозиціонером можна лише втративши владу. Але таких запитань ми не почули. Адже всяка тверезомисляча людина подібні слововиливи пані Тимошенко повинна була б сприймати як театр абсурду. Тепер у нас міністри можуть заявляти про свою опозицію до пані прем’єр-міністра (не залишаючи міністерських крісел), начальники управлінь обласних адміністрацій до їхніх голів, полковники до генералів і пробач-прощай Українська держава, «здравствуй», Дике Поле... Здається, анархісти торжествують не лише в Афінах. І що ж у результаті? А в результаті у свідомості мільйонів громадян України зріє думка, що синонімами слова демократія є такі слова як: хаос, адміністративна безпорадність, втрата управління, тотальна безвідповідальність, бардак і цирк. Адже не випадково на одній з останніх передач Романа Чайки на «5-му каналі» під час інтерактива понад 70% телеглядачів, які зателефонували до студії, заявили, що вони згодні з твердженням, що лише диктатура допоможе вирішити проблеми України. Адже аудиторія «5-го телеканалу» в нас не найреакційніша...
Ну, а якщо до дієвої проповіді анархії та хаосу додати ще й трохи знущань над здоровим глуздом, то стане зовсім «добре». Все той же «Інтер» організував на своїй «Свободі» задушевну бесіду Л.М. Черновецького з двома представницями «найдревнішої професії». Так, без будь-якого святенництва потрібно визнати, що така проблема в суспільстві існує і її необхідно якось вирішувати, і навряд чи, як це було в СРСР, варто закривати очі й говорити, що проституції в Україні немає. Але коли абсолютно серйозно і шанобливо пан Черновецький назвав те, чим займалися ці дами, «бізнесом», тобто справою, роботою (сподіваюся, що Леонід Михайлович не вважає її суспільнокорисною), то залишалося лише визнати остаточний крах усіх соціальноетичних орієнтирів. Тоді й важку «працю» кілера, професійного вбивці, потрібно називати «бізнесом» і співчувати цим «трудягам». Тоді й про «бідних наркоторговців» варто б замовити слово, і про розповсюджувачів дитячої порнографії, та чи мало ще яких «бізнесів» можна вигадати...
На деякі роздуми в контексті наших телесоціопроблем наводить і той факт, що пік популярності Савіка Шустера на російському ТБ припав саме на початок великого авторитарного Повороту Володимира Путіна, після чого Шустеру й довелося ощасливити Україну, оскільки «Свободі слова» в Росії робити вже було нічого... Чи не до цього прагнуть і деякі вітчизняні телеканали?
