Єдине, що сьогодні об'єднує наш народ - це невдоволення: "низи" не хочуть далі так жити. Втім, на двох жителів України припадає три думки про причини кризи та шляхи виходу. Одні кажуть, що в країні "бардак", і треба "сильної руки", яка, мовляв, наведе лад і поставить усе на свої місця. Інші - що така рука вже є: можновладці, у своїх корисливих інтересах (варіант - під диктування МВФ в інтересах Заходу) за заздалегідь спланованим сценарієм, грабують країну. Одні стверджують, що народ наш не готовий до свободи, тому кожний сьогодні чинить, що йому спаде на думку - тобто всі, хто має охоту, розкрадають державу. Інші - що, навпаки, все "схоплено", і навіть дуже здібній людині пробитися неможливо. І ті й інші докази підкріплюються вагомими арґументами й мають доволі переконливий вигляд. Кожний вважає за свій обов'язок знайти конкретного політика-винуватця, через неправильну позицію чи одіозність особистості якого й кояться всі нещастя (при цьому, природно, не забуваючи підтримати його трохи менш одіозного конкурента) - а країна тим часом, успішно запозичуючи гаїтянський досвід, скочується до натурального господарства.
Звісно, одіозних особистостей з неправильними позиціями серед сильних світу цього вистачає. Але персоніфікація проблем - розв'язання надто просте, аби бути правильним: немає і не може бути в природі людини, яка була б здатна керувати країною самотужки. Головне лихо - брак альтернативи: досі жодна політична сила не лише не здійснила бодай якоїсь цілісної та продуктивної програми економічних реформ, а навіть не запропонувала нічого, гідного серйозно претендувати на зяюче своєю порожнечею місце "загальнонаціональної ідеї".
Як сказано в одному із законів теорії управління, розмаїття, закладене в керівну систему, має відповідати розмаїттю поведінки системи керованої. Причому кожний, хто бодай раз намагався керувати сам, знає, що не варто переоцінювати силу влади: будь-яка система є за означенням чимось більшим, ніж проста сума складників, а тому живе, підпорядковуючись своїм власним внутрішнім законам, хоча сторонньому спостерігачеві її поведінка інколи й може видатися спланованою мудрою рукою. Залежно від влаштування системи ті чи інші прагнення окремих людей або взаємно гасяться, якщо не збігаються з "генеральною лінією", або, навпаки, взаємно доповнюючи та посилюючи одне одного, її формують.
У складних системах така самоорганізація відбувається через утворення керівної підсистеми - для держави це ділова та політична еліта. Однак якщо просто зібрати докупи навіть найкращих у світі фахівців, це аж ніяк не означає, що вони зможуть виробляти рішення вдаліші, ніж одна середня людина: тут, на відміну від витягування ріпки, закон простого додавання зусиль не діє. Для складних задач, що в принципі не можуть уміститися в голові окремо взятої людини, хай навіть тричі генія, головною стає саме здатність створити вироблення та ухвалення рішень.
Наприклад, у США "колишні наші" програмісти зарекомендували себе навіть краще, ніж стовідсоткові американці. Чому ж у себе вдома вони не написали за весь час жодної справді доброї операційної системи, жодної загальновизнаної мови програмування - тоді як американці створювали їх одну за одною? Розробка програмного забезпечення - типове складне завдання, і для його розв'язання потрібно не просто енна кількість фахівців, а належним чином налагоджений процес, глибоко продумана організаційна структура, чітка взаємодія... Проте якщо керована структура містить численні та заплутані взаємозв'язки, то й керівна, своєю чергою, не може бути по-військовому простою й зрозумілою, а сама неминуче будується на якихось певних принципах самоорганізації. І якщо ці вихідні принципи не адекватні завданню, то керівна система зазнає фіаско: навіть за бажання зробити "як краще" виходить "як завжди".
Саме тому принципи формування, так само як тісно з ними пов'язані принципи функціонування еліти значно важливіші, ніж окремі особистості - "погані" політики, корумповані й некомпетентні чиновники або ж несумлінні бізнесмени. І несумлінність, і корупція, і непрофесіоналізм, і психологія тимчасовика, й інші нещастя - це просто зворотні сторони основних ознак, за якими формувала й формує себе наша еліта.
Справді, якщо ієрархія будується на основі особистої відданості, то професіоналізм відступає на другий план, і кожний начальник, у повній згоді з "принципом Пітера", успішно доростає до свого рівня некомпетентності - а інколи й вище. Якщо головним інструментом управління є страх, то незаплямовані не сподобляються бути записаними до еліти, стають вигнанцями - вони некеровані, бо на них немає компромату. Водночас, людина, яка живе постійно "під шахом", не може не почуватися ніким іншим, крім як тимчасовиком - але навіщо їй у такому разі поліпшувати життя на своїй батьківщині, значно актуальніше поклопотатися про "запасний аеродром"! Якщо конформізм і "слухняність" вважаються вищими чеснотами, ніж інтелект та інші здібності (рідко який начальник наважиться оточувати себе помічниками, бодай рівними собі за розумом!) - то нічого дивного в тому, що наша еліта перетворюється на антиеліту, і цей процес близький до логічного завершення. Як і слід було сподіватися, механізми, закладені за часів батька номенклатури товариша Сталіна, виявилися непоєднуваними з основними принципами цивілізованого суспільства, такими як свобода вибору й пов'язана з нею вільна конкуренція, правова держава та демократія. А без них жодна країна в нашій частині Землі з кризи не виходила.
За всіх своїх вад, вільна конкуренція конструктивна - перемога найсильнішого, тобто економічно найефективнішого, в кожному конкретному випадку підвищує й ефективність економіки загалом. За умов зрощування влади й бізнесу на принципах номенклатурної моралі її заступає боротьба кланів і кланчиків, у якій теж, звичайно, перемагає найсильніший - але за такого принципу відбору це, найчастіше, найбезжалісніший, найаґресивніший, найпідступніший і найбезпринципніший, а це аж ніяк не синоніми економічної ефективності. Тому для нього ця перемога стає пірровою: такі риси дозволяють взяти владу чи загарбати власність, але вони ж заважають примножувати надбання - у тому числі звідси часта зміна правлячих режимів у всіх країнах, де еліти сформовано в такий спосіб ("хапонув" - поступися місцем!). І, нарешті, підміна класичної формули капіталізму "товар-гроші-товар" феодально-"соціалістичною" "влада-гроші-влада" (до якої, зауважмо, товар уже не входить!), провадить до засилля бюрократії в поєднанні зі сваволею чиновників. А це в сукупності унеможливлює чи позбавляє глузду взагалі будь-яку корисну діяльність, окрім так само феодального за суттю натурального господарства - тобто виробництва товарів у відриві від грошей і влади.
Парадокс полягає в тому, що засилля бюрократії насправді пояснюється не в останню чергу... недостатньою формалізацією законів, згідно з якими функціонує система! Що, своєю чергою, надає еліті рис кліки, тобто тривкого й замкнутого егоїстичного (наприклад, злочинного) угруповання. Справді, формальний закон відкрито для обговорення, тобто він може бути заперечений народом у тій чи інший формі. Його може вивчити і дотримуватися кожен - отже, неминуча відкрита конкуренція. В ньому мусить бути закладена певна логіка - що вже неприйнятне для людей, котрі віддають перевагу іншим арґументам, таким, як сила та авторитет. І, нарешті, формального закону доводиться дотримуватися, а значить, він обмежує і владу самих бюрократів, при цьому чітко визначаючи цілі й пріоритети - тобто не дозволяє вести з народом подвійну гру: егоїзм еліти стає підконтрольним. Саме тому така важлива правова держава, і саме тому в нашій країні її немає.
Що ж стосується демократії, то вона є життєво необхідним для будь-якої відкритої системи механізмом зворотного зв'язку, а заразом і самооновлення еліти - втім, про це сказано вже чимало. В нашій ситуації, однак, найважливіше те, що тільки демократія може забезпечити "м'яке" передавання влади в разі банкрутства правлячої еліти, без анархії, громадянської війни та інших потрясінь. Однак для створення справжньої, дійової альтернативи мало просто оголосити себе опозиціонером - таких і всередині еліти задосить, та ось користі ніякої: вони поки що не показали себе здатними створити оту ефективну структуру ухвалення рішень навіть на рівні окремо взятої області, як, наприклад, це зумів зробити Борис Нємцов у Росії. На сьогоднішній день ледь не єдина реальна спроба зорганізувати щось працездатне і при цьому почасти незалежне - ініціатива створення "Народної програми реформ", яку висунули Наталя Кожевіна і Володимир Гриньов. Можливо, що саме такі ініціативи з часом посприяють поєднанню безлічі розрізнених острівців громадянського суспільства в потужну політичну силу, засновану на принципах правової демократії і свободи вибору. Однак не варто сподіватися, що це буде легко - не забуваймо, що нинішня еліта, як і будь-яка хоч трохи життєздатна система, має колективний "інстинкт самозбереження".
Попри це, в ініціативи "знизу" існують і певні передумови успіху. Передусім, багато представників еліти переросли її правила гри й воліли б займатися справою, а не інтриґами, набули впевненості в завтрашньому дні, пошану народу... Далі, для побудови цивілізованого суспільства взагалі не обов'язково "викорінювати" всі неґативні явища, наприклад, ту саму корупцію - хабарі існують навіть у найцивілізованіших країнах. Головне, щоб кількість не переходила в якість: "там" купівля чиновників - радше виняток, ніж правило, і, відповідно, закони ухвалюються під тиском переважно тих, хто зацікавлений залишити в них якомога менше можливостей для сваволі, а не навпаки. Тут, як і в інших подібних явищах, головне зло саме в силі цього зворотного зв'язку: досить зменшити її до "підкритичного" рівня, щоб суттєво змінити поведінку системи.
Лишімо "пікейним жилетам" міркування про те, хто ж насправді господар у нашій країні: єдиний Господар - міф, його не було, немає й ніколи не буде. Одначе й "ми, народ", здобудемо право на це звання не раніше, ніж почнемо процес самоорганізації, тобто навчимося створювати "знизу вгору" працездатні структури управління.
