Читаю я статтю «На кого орієнтуватися Україні або наскільки реальний «російський технологічний прорив» («День», №134) і дивуюся, як все-таки людська свідомість здатна часом перекручувати все до невпізнання. У статті «Технологічний прорив і «червона картка» для України» («День», №60) я писав про Україну, про те, який шлях вона обере, вказуючи, що наш північний сусід якраз і бере за основу технологічний прорив і звертає на це найсерйознішу увагу. А шановний В. Бєлінський приписує мені думки про перевагу Росії над Україною і про те, що не варто лякатися «російського технологічного прориву», про що мова в статті зовсім не йшла, оскільки ні такої фрази, ні самого прориву в Росії ще немає. Але ось про втрату Росією інтересу до українського ринку мова йшла, і це дуже серйозно, оскільки висновок пана Бєлінського про те, що «в цей час російський ринок для України не особливо привабливий» не тільки спірний, але і надто небезпечний. Поясню чому.
1. Технологічно ми дуже сильно пов’язані, приклад цьому — авіабудівництво, космічна техніка, військова промисловість і енергетика.
Саме Україна повинна визначити для себе зони співпраці і конкуренції з Росією в цих сферах. Успішна співпраця в області космічних досліджень дає найпозитивніші результати. У всіх на слуху програма «Морський старт» і ракета «Днепр». Саме узгоджена позиція з Росією дозволяє Україні вийти на світовий ринок високих технологій, куди західні країни не хочуть нікого допускати. Пригадаємо історію з «Ан-7Х». Подивилися, вивчили і… далі можна не продовжувати. Чи зможе Україна самостійно зробити замкнений цикл «Ан-70»? Навряд чи, і чи є в цьому смисл? Просто треба активніше разом з Росією виходити на ринки третіх країн, так би мовити, захоплювати їх. Інший приклад — бушерський контракт — відмінний приклад, як з нього вийшли Україна і Росія. А внаслідок нездорової конкуренції Росії і України в області озброєнь вигоду отримують тільки західні країни.
Взагалі потрібно не плутати РЄ і ЄС, тобто Раду Європи і Спiльний ринок. Усього лише переставлені букви, а яка різниця! Якщо РЄ — це гуманітарна сфера Європи і тут нам дійсно щиро прагнуть надати допомогу, то ЄС — це вже сфера матеріальна. І навіщо їм відкривати ринки для нашої сільськогосподарської і промислової продукції, позбавляючи заробітку своїх громадян! Навіщо їм треба, щоб прибуток йшов у треті країни. І навіщо їм приймати в свою компанію таку бідну країну (600$ ВВП на душу українського населення), коли навіть Польща дуже далека зі своїм середньодушовим ВВП у 4000$ від стандартів ЄС — 20- 25 тисяч доларiв. Тому західні експерти навіть у віддаленій перспективі не розглядають Україну, як реального кандидата на вступ в ЄС.
Шановний пан Бєлінський і його однодумці повинні розуміти, що хоч на західному ринку дійсно платять гроші, але на сторону, а передусім своїм громадянам, чому і Україні не завадило б повчитися. Ніхто Україну туди пускати не збирається, поки вона не відбудеться сама і поки не почне спиратися на власні сили і ресурси.
2. Україна і Росія пов’язані однією бідою. Саме ми є донорами інтелекту в західні країни, а не навпаки. І не правий В. Бєлінський, що Росія у Заходу весь час все запозичувала. Якраз Захід дуже активно запозичав в інших країнах їх досягнення. Особливо цим вирізняються США, навіть створюючи проблему в країнах ЄС, звідки також відбувається значний вiдтік мiзків у США. Адже це — найбiльш вигідне вкладення капіталу. Саме масштабне запозичення інтелекту ми якраз спостерігаємо в останнє десятиріччя з наших країн. Цю проблему потрібно вирішувати спільно. Оскільки ми не такі багаті, щоб віддавати інтелект для чужого розвитку, отримуючи натомість тільки поради.
3. За оцінками, в 2000 році в Росії буде профіцит бюджету біля 200 млрд. крб., тобто стільки ж, скільки весь зведений бюджет України. Золото- валютні резерви Росії виросли до $23 млрд. (в Україні — менше за 1 млрд.) Адже раніше економіка України складала більше за третину економіки Росії, при населенні 1:3. Ось що мав на увазі Караганов, на якого посилається шановний В. Бєлінський. Не можна розбагатіти на убогому ринку. У той же час, якщо порівнювати профіцит Росії з профіцитом США — $139 млрд., то, звичайно, російський ринок убогий у порівнянні з американським. Але хіба в України є доступ на американський ринок? А Росія йде по стопах Заходу і впевнено закриває свій ринок для України, і саме тут Україна повинна проявляти ініціативу.
4. Ми повністю залежимо від Росії паливно-енергетично. І саме Росія наш головний кредитор, а не МВФ або США, досить подивитися на структуру зовнішнього боргу. І саме завдяки транзиту російського газу ми отримуємо величезну кількості газу за транзит, який невідомо як використовується. До цьому треба додати $700 млн. несанкціонованого забору російського газу в 2000 р. — ось яка красива фраза. І чому це Росія ображається? Напевно не любить красивих фраз. Адже ще в кінці 1999 року Вяхірєв недвозначно попереджав про наслідки. Про це ж говорив і Караганов. І тільки в липні, з більш ніж піврічним спізненням, наші дорогоцінні реформатори спохватилися і почали вести переговори про транзит газу і пов’язані з цим проблеми. З такими переговорами і таким підходом Росія дійсно проведе газопровід в обхід України. І Польща буде допомагати до пори до часу, адже її прийняли у НАТО не з економічних, а з політичних причин, адже економічно вона залежить від Спiльного ринку, а не навпаки. І саме їй потрібен ринок України, оскільки її сільгосппродукція на ринку ЄС неконкурентоспроможна. ***
У Росії, як мені здається, потрібно виділити три досягнення, які ще не дали результатів, але вже підготували грунт для можливого успіху.
По-перше, в Росії практично сталася зміна еліт і зміна поколінь серед вищого менеджменту країни. Прийшли нові люди з новим баченням ситуації. І в цьому, передусім, заслуга Єльцина, який, навіть помиляючись, не боявся висувати новий кадровий склад у верхні ешелони влади. Завдяки цьому нове покоління вже має чималий досвід в управлінні країною. В нашій країні цей процес практично не починався. Замість цього — біг по колу. Адже не можна ж дійсно серйозно вважати новим нинішній склад Кабінету Міністрів, як і більш реформаторським. Навіть представник нового покоління, прем’єр-міністр В. Ющенко є усього лише яскравим зразком старої системи з новою лексикою, оскільки використовує лише один метод управління — адміністративно-авторитарний. Особливо наочно його стиль управління виявився у банківській системі України. За ступенем зарегульованості вона може посперечатися з найбiльш авторитарними державами світу.
І тут ми підходимо до другого досягнення Росії. Банківська система Росії, переживши оздоровчу кризу, почала дійсно працювати по-ринковому, і найголовнiше, кредитувати економіку. До рішення цієї задачі Україна ще не підійшла і досвіду кредитування економіки у банків немає. Як немає і відповідних законів, на що і звернув увагу Президент Л. Кучма, виступаючи на нараді з питань діяльності фінансово-кредитних установ: «У країнах з розвиненою економікою частка кредиту складає від 50 до 80 % від річного об’єму ВВП. У Росії цей показник в межах 30 %. А у нас — менше 10».
Третє досягнення Росії полягає в тому, що вона зрозуміла, що передусім треба спиратися на саму себе, а із західними країнами треба поводитися жорстко, але в той же час враховувати їх інтереси. Це абсолютно інша позиція та інший рівень роботи. І в цьому — найголовнiша запорука майбутніх успіхів Росії, хоч, з моєї точки зору, вона в економічному плані діє не найбiльш оптимальним способом, залишаючи Україні шанс не загубитися в тіні Росії назавжди. Подорожчання нафти — це велика підмога в економічних реформах, але і міна уповільненої дії. ***
А що ж Україна? Де її реформи? Їх немає навіть на папері. Як і виразної концепції захисту свого інформаційного простору. Адже недаремно кажуть, що кращий захист — це напад. Росія захищає свій інформаційний простір за своїми рубежами — і правильно робить. Так роблять усі західні країни.
Західні країни кажуть, що у нас корупція. Чи тільки у нас?
Хіба не в Італії вже не одне десятиріччя йде нескінченна боротьба з корупцією? Хіба не лідер Німеччини і Європи Г. Коль носив в чемоданчику мільйон доларів і користувався незареєстрованими рахунками? Хіба не міністра закордонних справ Франції, друга Міттерана, звинуватили у хабарництві? Можливо, не депутати Європарламенту виявилися замішаними в тому ж? Або не прем’єр-міністр Південної Кореї і не міністр Японії покінчили життя самогубством, боячись викриттів?
А можливо, це не перша демократична країна світу, Велика Британія, контролює більшість офшорних зон, через які перекачується більшість «тіньових» грошей? А може, це не в Америці, найдемократичнішiй країні, існує смертна кара, через яку Україну не допускали в РЄ. І, напевно, вся справа не в корупції і смертній карі, а в умінні країни динамічно розвиватися, самоочищаючись по мірі розвитку, або динамічно загнивати. Саме останнє відбувається в Україні, що якраз і хвилює західні країни, посилюючись Чорнобилем і екологією.
Тому наша країна і виявилася в чужих очах найбiльш корумпованою. І парадокс в тому, що ми ж самі допомагаємо повернутися доларам туди, звідки вони прийшли, — адже якщо Лазаренка засудять у США, то і його вивезені від нас долари дістануться США. І не виключено, що США обкатує нову технологію боротьби з нашою корупцією: навіщо Америці наші корупціонери (або олігархи?), вона забере собі їх гроші (вірніше, гроші, викачані з країни), а нам поверне самих корупціонерів. Адже на Заході бізнес має базу в своїх країнах, а корупцією займається в інших, що робить його практично невразливим. У нас же, навпаки, найбiльш безпечним сховищем коштів вважалися західні країни, а з України, як зони підвищеного ризику, кошти виводилися куди завгодно, оскільки в будь-яких інших країнах ризик втратити їх був набагато меншеим. Тепер США почали перевертати цю нашу піраміду, знекровлюючи ресурси наших олігархів, але, по суті, вилучаючи гроші країни, яка, втративши тільки через Лазаренка 880 млн. доларів, у тих самих США просить декілька сот мільйонів на біднiсть. Або 1 долар, як просить прем’єр-міністр В. Ющенко, щоб дати зелене світло кредитам. Але зелене світло включиться тільки тоді, коли в країну підуть внутрішні інвестиції. І можливості внутрішніх інвесторів (за деякими даними, від 8 до 16 млрд. доларів на руках у населення) набагато перевищують рівень зовнішніх інвестицій, отриманих Україною (3,3 млрд. доларів). Але для цього необхідно корінним чином міняти економічний клімат в країні, заохочуючи, насамперед, внутрішнього інвестора, а не називати реформами дрібний косметичний ремонт. ***
Все це і є складові великої інформаційної війни.
Величезні можливості для асиметричної відповіді в інформаційній війні існують в Україні, але вона скiмлить і скаржиться, тому що немає поняття у неї, як воювати в такій війні, немає і концепції інформаційної безпеки, чому я і привів приклад Росії в згаданій статті.
Хіба можна серйозно сприймати елементом інформаційної безпеки мову? Це ж так примітивно!
А між іншим, та ж Росія вже почала випускати підручники на українській мові для України. Вона може професіонально підготувати книгу з історії України на українській мові, вклавши туди свій світогляд. І газети випускати українською, і телеканал організувати, проводячи свою лінію, і робити це професіонально, на відміну від каналу УТ-1. Адже вірити в свою країну і її майбутнє можна на різних мовах, і тут куди важливішi інші чинники. А що зробила наша країна? У 1997 році заборонила повернення ПДВ при експорті книг, чим підірвала свій ринок, підірвала свої можливості формування інформаційного простору в Росії книгами на російській мові, підготовленими в Україні, і прирекла на животіння цілу галузь своєї економіки. А хто готував цей закон про ПДВ і чим він керувався? Досі не ясно. І яку мету ставлять захисники української мови, підготувавши закон про виняткові пільги на україномовну літературу, особисто мені також не зовсім зрозуміло.
Але те, що це приведе до знищення мови з економічної точки зору, абсолютно ясно. І дійсно приведе до втрати цілої галузі, і тим самим розширить поле діяльності для зарубіжного інформаційного впливу. ***
У чому ж полягає проблема України? Чому все так нескладно виходить? Я думаю, відповідь полягає в тому, що Україна — матріархальна країна. Оскільки вищесказане прозвучить для багатьох читачів несподівано, постараюся роз’яснити цю думку. На перший погляд може показатися, що Україна — патріархальна країна. Але насправді патріархальною країною був СРСР, на чолі з політбюро і генсеком. Після отримання незалежності Україна виявилася країною без явного загальнонаціонального лідера і являла собою осколок патріархальної країни. Тобто всі служби і органи управління країною і підприємствами становили частину патріархальної системи управління і були зорієнтовані на отримання вказівок з Москви, яка виявилася в іншій країні. Отримання патріархального центру до цього часу так і не сталося, оскільки досі немає структури або лідера, які взяли б всі важелі управління і всю відповідальність на себе, та це і не дозволяє зараз зробити конституція. Відповідальність, як м’ячик перекидається від однієї структури до іншої, і її бояться як вогню. Внаслідок того, що у нас залишилося несвідоме бажання патріархального управління, країна почала шукати втрачену «Москву» зовні: одні — в Росії, інші — в Європі, треті — в США. У той же час на рівні сім’ї Україна — абсолютно матріархальна держава, оскільки в більшості сімей домінує культ жінки-матері. І якраз саме цієї жіночності так не вистачає Росії, яка знову відновила з приходом Путіна патріархальну форму правління. Про культ жінки-матері, про жіночність України досить написано. Що найбільш яскраво відображено і в творчості Шевченка. У цьому нічого поганого не було б, якби не одне «але». Україна виявилася в оточенні патріархальних або постпатріархальних держав, де ціняться абсолютно інші установки.
Материнська опіка над дітьми, особливо хлопчиками, приводить до того, що вони з дитинства не привчені відповідати за свої вчинки. Прагнення пояснювати свої промахи і помилки чим завгодно, аж до масонів і інопланетян — це знов-таки йде від часів «матусиних синків» — матуся ніколи не говорила, що її хлопчик помиляється і буває не правий, адже це матуся заспокоювала свого синочка і пояснювала його невдачі заздрістю поганих хлопчиків і підступами нехороших дядьків і тіток. Звідси і скарга на «таку долю», на те, що «ніхто Україну не рятує». Не зупиняючись детально на цьому питанні, можна сказати, що Україні передусім не вистачає маскулінності, яку втілює вміння і здатність нести відповідальність за свої слова і вчинки. У відсутності її властива Україні жіночність якраз більше всього і роздратовує ділові кола західних країн і Росії.
Потрібно зазначити, що цивілізація розвивається по лінії матріархат — патріархат — постіндустріальне суспільство. Індустріальне суспільство — це продукт патріархату. У західних країнах перехід від патріархату до постіндустріального суспільства відбувається шляхом фемінізації суспільства, боротьби жінок за свої права і підвищення їх ролі в сім’ї. Тому було б невірно впроваджувати в Україні патріархальний тип управління, як це спостерігається зараз — це повернення назад. Необхідне якраз зворотне завдання — поміняти установку на рівні сім’ї — ввести маскулінність, ні в якому разі не втрачаючи культу жіночності — матері. Це особливе завдання і предмет іншого обговорення.
У той же час з цих страхів втрати батька-добродійника народжується і комплекс «меншовартості». «Ніхто мене не опікає, я нікому не потрібен». Ну так ми і будемо їм мстити — газ несанкціоновано забирати, борги не віддавати і т.д.
Адже одні нам не допомагають фінансово (функція батька в сім’ї), інші не віддають золотий запас, алмазний фонд і багато що інше, яке нам належить «по-братському».
А що ж ми хотіли, отримуючи незалежність без боротьби?! Що нам на додачу до незалежності, хорошим діткам, дадуть скатерть-самобранку, килим-літак і шапку-невидимку? Будуть няньчитися з нами, поки ми не виростемо з коротких штанців? Якщо ми доведемо свою спроможність, то ми зможемо тоді отримати те, на що мали повне право при розпаді Союзу, але не раніше. Одні дорослі діти — спадкоємці — затівають склоки і доводять спадщину до повного занепаду, інші, звичайно молодші (за казками), йдуть з дому, реалізовують себе і стають героями або принцами. Це шлях переможців. У патріархальному суспільстві визнають і рахуються тільки з переможцями, заявку на що зробив якраз Путін в Окінаві. Але Росія на цьому шляху робить перші кроки. А ми все чекаємо допомоги. А це дорога невдахи — скаржитися на долю і обставини, на олігархів (мальчишей-плохишей), на МВФ та інші організації (дядьки і тітки — бяки), які нам, таким хорошим, не хочуть допомагати. І саме тому головний зовнішньополітичний радник Дж. Буша Р. Зеллік з приводу допомоги США Українi сказав: «Ви, передусім, повинні допомогти собі самі». Тільки опора на себе, на свої сили, на свої ресурси робить країну спроможною, тільки тоді з бридкого каченяти зростає прекрасний лебідь. Тільки йдучи таким шляхом і беручи все цінне, що нагромадили (і при цьому набили гулi) удачливі країни, ми зможемо відбутися як країна. Якщо не падати, то не навчишся ходити, якщо не робити, причому робити самому, не навчишся жити в світі, куди ми прагнемо, називаючи його західною цивілізацією, базова установка якої — Перемогти!
