Віддаючи належне російському політологу Андрію Окарі за спробу в статті «Україна зосереджується...» («День» №107) окреслити коло принципових питань, які має поставити перед собою і почати вирішувати нова українська владна еліта, дозволимо собі деякі зауваження.
Одразу слід зазначити, що більшість порушених проблем у тому чи іншому вигляді вже ставала і залишається предметом дискусій українських експертів. Маються на увазі публікації, навіть серії статей у нашій газеті, інших виданнях. Однак пан Окара вперше сформулював їх у такому концентрованому і найбільш інтегрованому вигляді. Водночас у низці моментів він не зміг утриматись від тверджень, особливо стосовно статусу нашої країни у світі і потенціалу нинішньої її владної еліти, з позицій відчутної зверхності, характерної для більшості російської еліти з давніх часів. Ця обставина ставить під сумнів об’єктивність ряду його логічних конструкцій. Більшість контраверсійних тез А.Окари будується на схожому принципі: Україна з самого початку розглядається як малоконкурентоспроможне (на цей час) політичне утворення — як у плані зовнішньої суб’єктності (наша країна виступає тут насамперед як об’єкт маніпуляцій по осі Росія—Захід), так і з точки зору внутрішніх викликів. Причому навіть у порівнянні із сусідами. Але іронія логіки автора щодо низьких потенцій України полягає в тому, що вона майже повністю може бути звернена на Росію, яку в певних принципових моментах, особливо стосовно визнання за державою особливої месіанської ролі, він пропонує за зразок. В апокаліптичних картинах сьогодення нашої країни, намальованих А.Окарою, на сучасну Росію не можна спроектувати хіба що фрагменти стосовно відсутності ядерної зброї і розчарування в помаранчевій революції. У цьому контексті варто згадати також про вельми відносну конкурентоспроможність Росії, валовий внутрішній продукт якої створюється передусім в сфері виробництва і експорту енергоносіїв і в перерахунку на душу населення катастрофічно відстає від показників більшості країн Європейського співтовариства. Не є коректними і твердження про те, що Україна може існувати лише на основі консенсусу між основними центрами геополітики, який передбачає, зокрема, згоду на це Росії. З моменту здобуття незалежності навіть в роки президентства Леоніда Кучми політичне керівництво країни виявлялося здатним на самостійні кроки та ініціативи в міжнародному контексті. Інша справа, що не всі вони були послідовними і результативними.
Безумовно, з А.Окарою слід погодитись в тій частині, де він говорить про актуальні завдання, що стоять перед новою владою країни (утім, здебільшого вони стояли і перед владою попередньою. — В.К. ) — про необхідність для України знайти власне місце в міжнародній політиці, вирішити питання конструювання своєї ідентичності, здійснити вибір тих чи інших смислів державного розвитку як пріоритетних, а також про важливість формування еліти з «максималістськими» настановами та «максималізації» українського політичного дискурсу. Заперечення викликає інше: в переліку екзістенційних питань, які А.Окара пропонує новій українській еліті поставити перед собою і суспільством задля вирішення названих завдань, занадто багато місця займають антитези євроцентризма і східнохристиянської (точніше, візантійської або, іншими словами, православної) традиції. Складається стійке враження, що візантійство значно ближче експерту, ніж західний спосіб мислення і суспільної організації. І що значна частина його міркувань спрямована на те, щоб подібну точку зору прийняли українські інтелектуали і представники владної еліти. При цьому пропонується в якості одного з варіантів виокремити як спадкоємицю східнохристиянської (поствізантійської) цивілізації Східну Європу, не уточнюючи (схоже, не випадково), які країни слід вважати її ренпрезентантами. Тому доводиться припустити, що малися на увазі Росія, Україна, Білорусь і Молдова, оскільки інші країни з переважно православним населенням або вже є членами ЄС (Греція), або готуються до вступу до цього співтовариства (Болгарія, Румунія). Україні відверто не пропонується залишитись у лоні урізаної Східної Європи, тобто з Росією, Білоруссю і Молдовою. Натомість формулюється антитеза розуміння європейських цінностей — є вони стандартами матеріального споживання чи величними проявами людського духу. Але ж насправді в ідеології євроцентризму наріжною цінністю є гідність людини, пріоритетність її прав і свобод, в тому числі права на вільний розвиток, особисте щастя. Одним з головних інструментів досягнення названих цілей є демократичний державний устрій країн, що входять або намагаються увійти до ЄС. До речі, в статті А.Окари жодного разу не зустрічається слово «демократія», що само по собі є симптоматичним для ілюстрації як установок російського експерта, так і загального ідейного тла його країни. Слід відзначити також, що в Україні багатьма суспільствознавцями прийняття київським князем Володимиром Великим більш консервативного візантійського варіанту християнства називається однією з причин гальмування політичного і соціально-економічного розвитку держав, що стали спадкоємицями Київської Русі. Принагідно зауважимо, що в католицькій традиції ще в ХIII столітті (значно раніше, ніж в православ’ї) Фома Аквінський детально розробив проблему свободи волі. Згідно з його поглядом, Бог дає людині можливість вільно вибирати, грішити чи ні, але при цьому вона має усвідомлювати, що майбутнє спасіння її душі залежить від власних вчинків. Сприйняття названої ідеологеми широкими масами, і передусім елітою, на теренах більшості країн Європи стало однією з головних передумов їх більш швидкого суспільного прогресу у порівнянні зі східними територіями.
Відголоском російських «традицій» щодо України є і запитання, на яке, за А.Окарою, повинна дати відповідь нова українська еліта, а саме: чи доречно взагалі говорити про унікальність української культури? Особливо показовою є пропозиція щодо розгляду питання про оптимальний тип взаємин України з Росією, виходячи з уявлення про російську історичну місію як місію «катехона» — «останньої фортеці проти світового зла». Звісно, «світове зло» може розглядатися в якості ірраціональної категорії, але в суспільних координатах в цьому плані найчастіше мається на увазі щось конкретне, або хтось конкретний — тероризм, якась країна-суперник або співтовариство країн-конкурентів (ті ж США або ЄС, наприклад). Тобто, якщо Україна не визнає в Росії «фортецю», то, виходить, стане на сторону зла. А.Окара про це не говорить, але дуже схоже, що намагається зорієнтувати думки української еліти (в своїй статті він прямо звертається до трьох ключових фігур нинішньої влади — Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко і Петра Порошенка) в напрямку необхідності перегляду ідеологеми європейського вибору України і укріплення союзу саме із названим ним «катехоном».
До речі, теза автора про необхідність приходу в українську владу «контреліти», або нових людей з певними якостями (з наведеним ним переліком цих якостей важко не погодитись) виглядає цілком справедливою. Хоча постановка питання вбачається ідеалізованою: в реальності в жодній країні владна еліта повного набору цих властивостей не мала і не має. Питання виникають в іншій, практичній площині: наскільки глибокою повинна бути нинішня елітна ротація в Україні, з яких прошарків потенційно можуть рекрутуватися нові управлінці, наскільки потужними в плані перспектив висунення кадрів з необхідними якостями є ці прошарки, яким чином потреби ротації узгоджуються з чинним законодавством? Що стосується двох останніх моментів, то команда нинішнього Президента вже зіткнулася із суттєвими проблемами, тобто її можливості здійснити глибоку кадрову ротацію об’єктивно обмежені. Це ускладнює для нової влади формування адекватних способів реагування на сучасні виклики як в актуальному, так і в концептуальному планах. Проте варто відзначити, що поняття «контреліти» не є абсолютним: реалії розвитку багатьох розвинутих країн такі, що політичні сили, які змінюють одна одну при владі, в підходах до найбільш принципових питань і стосовно основних якісних характеристик не є кардинально відмінними, та й поголовної ротації управлінських персоналій після виборів там, як правило, не відбувається.
Думається, не варто драматизувати ситуацію і навколо «мінімалістських» традицій української еліти. Проблема, і серйозна, існує. Однак фактом є і те, що еліта більшості країн, які відносять до числа демократичних і благополучних, не дуже переймається глобальними світоглядними рефлексіями і не страждає на комплекс неповноцінності з приводу того, що їх країна не вважається впливовим гравцем у світовому чи регіональному масштабах. І від того ці країни не живуть гірше. Лідери навіть найбільш розвинутих країн світу, тієї ж «сімки», не часто виступають генераторами концептуальних настанов для своїх держав і світу, найчастіше зосереджуючись на більш прагматичних завданнях. Тільки США взяли на себе роль світового лідера і послідовно намагаються цю роль виконувати. Щоправда, основні проблеми принципового характеру цими країнами були вирішені ще в часи буржуазно-демократичних революцій. Для України вони зараз, в черговий раз в її історії, надзвичайно актуалізовані. В ході помаранчевої революції представники частини української еліти разом з широкими масами народу виявили високу здатність до пасіонарності. Безумовно, українська нація здобула б більшу повагу в світі, якби зберегла в своїй масі той запал. Пасіонарність має культивуватися і вітатися суспільством і державою як його частиною. Однак не станеться трагедії, якщо нова українська еліта на цьому етапі зосередиться на вирішенні обмеженого кола екзистенційних питань, насамперед з числа тих, які сама віднесе до найбільш суттєвих. І одночасно виявить здатність вирішувати нагальні проблеми і адекватно реагувати на поточні виклики, яких також більш ніж достатньо. Безумовно, без великих цілей не буває великих досягнень. Україна заслуговує на еліту, яка здатна ставити високі цілі, і має потенціал для її формування. Процес цей почався задовго до здобуття незалежності. Зараз він логічно, хоча і не безболісно, продовжується і, попри об’єктивні і суб’єктивні труднощі, має всі підстави бути успішним. Не такі ми вже «хуторяни» і не в такому катастрофічному стані, як декому це здається.
