Низька інфляція допомагає підтримувати фінансову стабільність, оскільки полегшує оцінку вартості інвестицій. За високої інфляції набагато складніше відокремити зміни в цінах одного товару відносно іншого від змін у вартості грошей. Усі інвестиції виглядають добре — принаймні, якийсь час. Оскільки їхня грошова вартість зростає, то важко зрозуміти, котрі з них підтримують свою реальну вартість або ж, що ще краще, збільшують її. Отже, коли інфляція є високою (а якщо вона висока, то вона, до того ж, i непостійна, що ще гірше), фінансові установи мають певні труднощі з оцінкою інвестицій, роблять більше помилок і тому більше схильні до банкрутства. Отже, низька інфляція сприяє фінансовій стабільності.
Низька інфляція сприяє економічному росту таким чином: якщо інфляція стає високою, вона стає непопулярною — серед електорату, якщо країна демократична, і серед багатої правлячої еліти, якщо країна недемократична. В обох випадках країни прагнутимуть зупинити інфляцію, скорочуючи обсяг грошей і, тим самим, викликаючи, щонайменше, уповільнення економічного росту, а можливо, й економічний спад. Такі перспективи призводять до обмеження інвестицій, заважаючи економічному росту; інфляція провокує плутанину щодо того, що саме означає зміна цін, що сталася. Зміна ціни одного товару щодо іншого, тобто відносна зміна ціни, це саме те, що впливає на розподіл ресурсів. Якщо ціна одного товару зростає щодо ціни іншого товару, яким можна його замінити, то споживачі будуть швидше купувати дешеву заміну, тоді як виробники будуть нарощувати виробництво того товару, ціна якого виросла. Споживачі використовують свої доходи, щоб зробити себе якомога заможнішими, тоді як виробники прагнуть збільшити ефективність, з якою вони використовують задіяні ними ресурси. Ці спільні дії роблять економіку та людей, котрі живуть і працюють в умовах такої економіки, дуже заможними; низька інфляція сприяє фінансовій стабільності. У свою чергу фінансова стабільність сприяє економічному росту. Якщо фінансові установи вразливі чи слабкі, то вони не виконують своєї ролі щодо передачі коштів від тих, хто їх збирає, до інвесторів. Це означає, що безліч дуже життєздатних інвестиційних проектів не реалізується, і це перешкоджає економічному росту.
Таким чином низька інфляція — дещо, що дозволяє апроксимувати стабільну вартість у купівельну спроможність грошей — сприяє економічному росту.
Тоді чому б не зобов’язати центральні банки не тільки забезпечувати низьку інфляцію, але й прямо заохочувати економічний ріст? Відповідь наступна: центральні банки нічого не можуть робити прямо. Кредитно-грошова політика може впливати на попит — саме у такий спосіб вона впливає на інфляцію — але вона не може стимулювати інновації, котрі є душею підприємництва, чи що- небудь ще, що впливає на темпи довгострокового економічного росту. Насправді спроби діяти у такий спосіб призводять до зворотних результатів, бо вони призводять до того, що центральний банк змушений збільшувати кількість грошей. Це призведе до інфляції і, таким чином, провокує супутні проблеми поряд з негараздами економічного спаду, що настає, коли інфляція має бути зупинена.
Тому центральний банк має зосередитися на контролі інфляції. Він повинен бути явно відповідальним за стабільність фінансового сектора. Слово «явне» тут є важливим. Центральний банк має не тільки забезпечувати оточення з низькою інфляцією, що сприяє фінансовій стабільності, він також має бути готовим забезпечити ліквідність на ринках у тому разі, коли раптовий попит на ліквідність буде загрозою для стабільності багатьох фінансових установ. Він має бути готовим діяти як останній кредитор у критичній ситуації. Разом з підтримкою стабільності цін, він не може нічого більше зробити ані для забезпечення фінансової стабільності, ані для забезпечення економічного росту.
Ось і всі основні принципи. Криза у Південно-Східній Азії, що сталася кілька років тому, була наочною демонстрацією важливості цих принципів. Економіки країн Східної Азії — Таїланду, Малайзії та Індонезії — переживали бурхливий ріст. Інфляція була низькою, обмінні курси стабільними. Кошти потоком лилися через океан. Самі ці іноземні інвестиції не були проблемою, але призвели до неї. Ріст грошової маси прискорився. Це переливалося у ціни активів, що різко виросли. Ціни на власність підвищилися.
Тим часом банки позичали гроші за кордоном для того, щоб за спекулятивним курсом перевести їх у внутрішню валюту і потім позичати ці гроші місцевим позичальникам. Вони не взяли до уваги ризик, пов’язаний з курсом обміну. Коли підвищений попит на майно та цінні папери почав падати, проекти розміщення інвестицій перестали виглядати так привабливо, і потік отримуваних грошових засобів почав пересихати, створивши таким чином загрозу курсам обміну валют. Сталася девальвація, у банків почалися труднощі, бо їхня заборгованість у іноземній валюті при цьому збільшилася, в той час як їхні активи, якщо такі були, знецінилися, тому що знецінилася місцева валюта. За цим почалися банкрутства банків; у економіці країн почався спад.
Сказати, що ці центральні банки знехтували своїми зобов’язаннями, було б несправедливо, бо на них часто натискали політики. При цьому знехтували тими небезпеками, що їх спричиняє різке збільшення позик, базованих на позичених за кордоном грошах у банків з малими вільними капіталами. Хоча інфляція цін на товари, що продавалися, була низькою, інфляції, що визначається за більш широким індексом цін, дозволили зростати. Коли виникли проблеми, центральні банки не змогли нічого зробити, бо проблема полягала в недостатній кількості іноземної валюти, а центральні банки могли надати тільки внутрішню валюту. Нехтуючи кредитно-грошовою та фінансовою стабільністю, уряди натомість отримали суворі економічні проблеми.
Кредитно-грошова та фінансова стабільність щонайкраще може бути забезпечена за рахунок розсудливої поведінки центрального банку та його виступом у ролі останнього кредитора у кризовій ситуації, коли така необхідність виникне. Нічого іншого для забезпечення економічного росту центральні банки зробити не можуть. Але насправді це саме по собі є великою справою.
