У зв’язку з палестинськими самовбивцями-підривниками, а також масовим убивством і колективним самогубством, що відбулося 11 вересня минулого року, світ все ще намагається перевизначити, що ж він розуміє під безпекою. Нам відомі випадки масових самогубств членів релігійних сект та індивідуальних самогубств, що мали місце в ході воєнних операцій. Однак ніколи раніше ми не були свідками воєнної операції, учасники якої приймали б свою смерть не тільки як просто можливість, а як неминучий і дійсно бажаний вихід.
Суїцидальне масове вбивство виникає з організованої ненависті — нічим не зумовленого прагнення знищити ворога не за те, що у нього є (як з почуття заздрості), не через те, що він робить (як від злості), а за те, що він є. Те, що людина або група мають чи роблять, може бути змінено шляхом перерозподілу або за допомогою санкцій, та їхнє існування можна змінити лише шляхом їх знищення.
Як експресивна дія релігійної манії організована ненависть сягає своїм корінням у прозріння божественного порядку, що осяяло одночасно багатьох, і обов’язки, що з нього виникають, разом з божественною нагородою для тих, хто взяв на себе безумовне зобов’язання здійснення божественного плану. Заздрість, злість і смуток спричиняють душевний біль. Але ненависть може супроводитися приємними для себе емоціями від усвідомлення того, що ти виконуєш героїчну місію.
Була незліченна безліч спроб пов’язати ненависть тих, хто здійснив атаки 11 вересня, з чимось ще: американська глобальна економічна потужність і політична гегемонія принаймні виплекали ті умови, у яких така ненависть могла розвинутися. Чи не це мала на увазі адміністрація США, говорячи про своє «бачення палестинської держави» або зрідка критикуючи політику Ізраїлю без видимої суворості?
Але в той час як поворот у риториці США може визначатися «побічними вигодами» поточної воєнної операції, пояснення організованої ненависті лише за рахунок фактора Ізраїлю не досить. Серед терористів, що брали участь у атаках 11 вересня, не було палестинців, а солідарність ісламського світу у випадку з Палестиною в будь-якому разi є значною мірою риторичною і тактичною. Аналогічним чином, небагато хто в ісламському світі розглядає поразку Іраку у війні в Персидській затоці як образу, нанесену США всім мусульманам.
Ісламський тероризм докорінно відрізняється від революційних і національно-визвольних рухів третього світу з їхньою відносно раціональною антиімперіалістичною позицією. Те, що Америка чи Захід роблять або робили в минулому, значення не має; для радикальних ісламістів значення має західний єретичний лібералізм, індивідуалізм та ідея відділення церкви від держави.
Отже, що потрібно зробити, щоб відновити безпеку?
Президент Буш одного разу сказав американському Конгресу, що «Аль-Каїда в терорі — це те ж саме, що мафія в злочинності». Можливо, приємно вірити в те, що обезголовлювання деякої ієрархічно побудованої законспірованої організації може запобігти наступним атакам. Але ця аналогія не підтверджується соціологічно: на противагу страху (улюблений засіб мафії), ненависть не можна генерувати та вселяти регулярно. Нічим не обумовленому бажанню до руйнування і самопожертвування не можна навчити чи навчитися. Аль-Каїда швидше збирає разом, а не виробляє ненависть автономних злочинців. І неможливо обезголовити мережі, тим більше мережі не обмежених будь-якими умовами ненависників.
Безпека не може також грунтуватися виключно на залякуванні, в чому, можливо, зараз переконується Ізраїль. На відміну від холодної війни, за логікою якої, заснованою на взаємних гарантіях ядерного руйнування, передбачається, що всі вважатимуть за краще вижити, а не померти, «війна» проти тероризму має набагато менший імунітет до ескалації. І дійсно, оскільки ісламський тероризм покладається на логіку розосередженої безумовної ненависті, то ефект навіть найточнішої превентивної військової атаки може бути негативним і замість позитивних результатів спровокувати демонстративні дії, зроблені з метою помсти.
З другого боку, глибоке і морально виправдане почуття ненависті та загальний неспокій (який добре відчувається за межами Америки) унеможливлює з політичної точки зору не відповісти на це військовими заходами. Адміністрація Буша, здається, усвідомлює наявність цих пасток, акцентуючи увагу своїх громадян і світової громадськості на незвичайному характері майбутньої війни з тероризмом, на тому, що буде необхідність застосування військових, дипломатичних і юридичних заходів примусу, а також гуманітарних заходів, і що перемогти в цій війні буде складно.
Але перемогти буде навіть ще складніше, якщо цей новий тип міжнародного конфлікту продовжуватимуть використовувати для виправдання цілей, досягнення яких загрожує збільшенням образ на Захід. Китай щосили прагне до ВТО. Президент Буш прагне отримати схвалення Конгресу щодо його повноважень з «прискореного» схвалення угод з вільної торгівлі. Путін отримує «прохідний бал» з Чечні. США виходять з договору з ПРО. Зусилля, направлені на відкриття південного кордону США і східного кордону Євросоюзу, відкладено на пізніший час.
Ніякі з цих подій — чи масовані субсидії, що неохоче виділяються американським і європейським діловим колам, потерпілим від подій 11 вересня — не наближають нас до розуміння джерел ненависті та забезпечення безпеки. Навпаки, вони несуть загрозу того, що конфлікт між тими, хто підтримує мінімальні стандарти цивілізованого людського існування та бандою релігійних фанатиків сприйматиметься як боротьба проти зарозумілих, хижацьких корумпованих агентів західного раціоналізму.
Гарантоване досягнення перемоги над організованою ненавистю вимагає в корені відмінного підходу, такого підходу, який отримає підтримку тих, чиє матеріальне становище і духовний стан робить їх найбільш схильним до релігійного екстремізму. Це явно вимагає більш істотних заходів, ніж військова мобілізація і заходи щодо списання боргів та надання гуманітарної допомоги, що проводяться за власним вибором і для певних регіонів.
Боротьба з організованою ненавистю означає, що ми повинні на більш постійній основі приділяти увагу «м’яким» проблемам у міжнародній політиці, таким як права людини, взаємне визнання і встановлення довіри між цивілізаціями та релігіями, наднаціональні гарантії стабільності та миру, а також надійні та справедливі стратегії економічного розвитку. Узагальнюючи, можна сказати, що справжня безпека при існуванні такої напасті, як терористи-самовбивці, вимагає і від нас бажання до самообмеження — заради зменшення підтримки тих, від чиєї ненависті співтовариство повинне бути захищене.
