Проголосовані Верховною Радою в розпал помаранчевої революції зміни до Конституції наберуть чинностi 1 січня 2006 року та після обрання нової Верховної Ради. Останнім часом прихильників такої думки побільшало, — хоча дехто з вітчизняних політиків і сьогодні не виключає можливості перегляду цього питання. Тема політреформи, напевне, стане однією з провідних і в наступному політичному сезоні. Чим стануть для України нововведення, що пропонуються? Дискусія на сторінках «Дня» продовжується.
У сенсі реальної, а не декларативної політики парламентські вибори наступного року — це заперечення президентських виборів минулого року. І не лише у персоніфікованому, а, перш за все, у системному вимірі.
Якщо на минулих виборах було обрано — всенародно — першу особу держави, то на майбутніх її буде, якщо називати речі своїми іменами, переобрано у парламенті. Якщо у грудні 2005-го булава опинилася в одних руках, то у березні 2006-го вона буде у руках інших.
Ситуація така, що реальною субстанцією найвищої влади буде не жезл Президента, а скіпетр спікера. Мова, отже, йде про реальну зміну першої особи держави, причому зміну у дуже інтелігентний, просто красивий спосіб, а саме: зміну особи за рахунок зміни посади на вершині піраміди, а значить, про іншу людину на цій вершині.
Хто буде ця людина? А будь-хто із десятків мільйонів дорослого населення України, окрім одного громадянина, якому найважче стати спікером.
Цим громадянином є Ющенко Віктор Андрійович, який нині працює Президентом України, а отже йому, як нікому іншому, буде важко виконати елементарну норму закону — відмовитися від нинішньої посади на користь посади іншої у законодавчій гілці влади.
Свій парламентський мандат він, як відомо, одразу ж після перемоги на президентських виборах здав, а стати знову кандидатом у народні депутати зможе лише тоді, коли у випадку оформлення кандидатських документів чорним по білому і власноруч напише у заяві до ЦВК, що у разі обрання до парламенту посаду Президента залишить.
Не може бути кращим подарунком для опонентів Ющенка така його особиста заява, яка у всій виборчій риториці стане головною темою, і все-таки найслабшим місцем тих сил, які уособлює Ющенко. Включити його у партійний чи блоковий список — нездоланна спокуса його соратників. Настільки притягальна і паралізуюча здоровий глузд ця велика спокуса, що вона затьмарює очевидну істину: від кандидатства Ющенка у депутати ющенківці програють незрівнянно більше, ніж виграють.
У площині персоніфікованій на парламентських виборах Ющенко не може не програти — не може владу, яку він має сьогодні, не втратити. Найцікавіше те, що через рік цю владу забере у нього той самий український народ, який вручив йому її кілька місяців тому.
Саме так станеться у відповідності із рішенням парламенту України, яке ввійшло в історію як вихід України із найгострішої політичної кризи і відвернення ймовірної кровопролитної громадянської війни та ймовірного розколу держави.
Рішення це — історичне і має кілька складових. Оскільки одні пункти задовольняють одну сторону, а інші — другу, воно іменується компромісним, тобто таким, коли хтось погоджується із вигодою для противника у зв’язку з тим, що лише у такому разі реалізується його вигода.
У чому була вигода чи інтерес Ющенка? У тому, що пункти, окрім одного, означали отримання ним влади на виборах президентських. У чому вигода чи інтерес його опонентів? У тому, що цей один на їхню користь пункт означав, що цю владу від Ющенка через рік можна забрати. На тому і «порішили», з тим і розійшлися.
Така перспектива чекає Україну і Ющенка особисто у світлі зміненої політичної системи, яка у відповідності із не просто парламентським, а національним компромісом стане реальністю через кілька місяців. Зміна передбачає, що уряд формує не президент, а парламентська більшість, лідером і продуктом якої буде спікер. А у кого — уряд, у того — й влада.
Або ще така формула: виконавча влада — у руках прем’єр-міністра, а прем’єр — у руках спікера. Цей силогізм висвітлює дискусія: хто буде першою особою у державі після реформи — спікер чи прем’єр (про президента мова взагалі не йде).
Варто лише нагадати і підкреслити, що такий аналіз є не гіпотетичним, а констатуючим, оскільки питання про політичну реформу не є відкритим, — рішення прийнято, відкритим є лише питання про термін виконання цього рішення.
Отут уже можна змалювати бодай такий гіпотетичний варіант. Вступаючи у новий рік, Україна вступає у нову систему державного управління. Президент так і розпочне своє новорічне привітання: спливають останні хвилини старої політичної епохи, дуже авторитарної, з якою ми так самовіддано боролися, і через мить ми будемо у новій епосі демократичного розвитку, розпочинаємо рік уже у новій парламентсько-президентській республіці.
Отже, введення нових правил користування владою, за якими ця влада переходить від президента до парламенту, а якщо персоніфіковано — до його спікера, — справа навіть не політичної перспективи, а поточного політичного моменту.
Такий напрям розвитку визначила помаранчева революція, що знайшло юридичне оформлення у пакетній ухвалі парламенту.
Чи сприймає сьогодні таке рішення Ющенко разом з його оточенням так само, як він сприймав його у момент голосування? Виглядає, що не зовсім. Тоді він думав про пункти, які забезпечували йому владу у результаті президентських виборів. Тепер він думає про той злощасний пункт, який владу може забрати.
І до якого висновку можуть призвести ці глибокі та тривожні думи? Правильно: рішення парламенту скасувати. І про це уже заявлено.
Хто і як скасує рішення парламенту? Народ на референдумі.
Цілком можливо, що при слізній психологічній обробці цього ж народу — рятуйте, владу відбирають — він проголосує так, як захоче все ще високорейтинговий Президент.
Але щоб підсумок плебісциту став законом, за нього окремо та поіменно повинні проголосувати ще 300 громадян — народних депутатів.
Можна абсолютно однозначно стверджувати, що отримати у парламенті імплементацію ініційованого ним референдуму у Ющенка шансів не більше, ніж у Кучми було цих шансів у 2000 році (тоді теж мова йшла про реформу політичної системи).
Отже, практично виключена можливість скріплення печаткою парламенту волевиявлення народу не на користь політичної реформи, а значить, реформу скасувати неможливо.
У такому разі розгляд становища доведеться провадити в іншій площині — не як утримати владу особисто для Ющенка, а як утримати владу для його команди. Треба здобувати парламентську більшість на виборах, яка обере свого спікера і, таким чином, збереже помаранчевий колір влади в Україні.
Тепер уже прийшла черга говорити про шанси Президента на парламентських виборах. Якщо пригадати кадри на П’ятому каналі кількамісячної давності, то ці шанси високі. Але якщо неупереджено глянути технологічним оком, як команда Президента розпочинає цей похід за парламентською перемогою, то останні події навіюють серйозні сумніви.
Як відомо, в Україні Президент вперше став хоча й почесним, але лідером політичної партії. Отримав партійний квиток №1. Увага: в Україні вперше маємо партійного Президента.
У плані вдосконалення демократичного державного управління — факт позитивний, бо у зразково-показових демократіях, скажімо, США чи Німеччини, безпартійних лідерів держави не буває.
А тепер подивимося, чим є партія Президента. Цілком логічно було б очікувати, що вона стане партійною калькою його парламентської фракції — найбільшої і найвпливовішої. Як мінімум. Але дивна річ: основні засновники чи складові частини блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» не є засновниками чи складовими частинами партії «Народний союз «Наша Україна», у якій Президент має партквиток №1. Хребет блоку — партії національно-демократичного спрямування на чолі із Народним Рухом України — у нову партію Ющенка не пішли. Вийшло партійне новоутворення без хребта.
Отака наразі керівна і спрямовуюча. Ющенко на партійному установчому з’їзді оголошує і про створення альянсу: разом із його партією на парламентські вибори йтимуть партії голови парламенту і прем’єр-міністра. З чого альянти змушені розпочинати своє гармонійне співжиття? Прем’єр — із того, що витрачає неймовірні зусилля на подолання перешкод, які їй влаштовує секретар РНБО із дружньої партії, а спікеру цю стратегічну дружбу належить осмислювати у контексті тотального шельмування у центрі і на місцях членів його партії, яких поголовно гонять із влади.
Є ще одна вельми суттєва обставина — знову ж таки незбіг виборчого пасьянсу із нинішнім владним пасьянсом. Якщо нинішня влада формувалася у союзі із соціалістами, то уже в оновленій владі після парламентських виборів соціалістів, згідно із коаліційною формулою Ющенка, не буде. Враховуючи часову відстань до парламентських виборів, коли лік пішов на місяці, міністрам-соціалістам уже можна розпочинати пакувати манатки, або помахати ручкою Олександру Олександровичу та товаришу Вінському — тобто перестати бути соціалістами.
Нарешті, навіть ті віддані Президенту сили, які палко взялися до розбудови його партії, дуже цікаво і змістовно проходять кандидатський стаж. Креатор партії «Єдність», міський голова Києва, роль якого у помаранчевій перемозі була не останньою, одразу із президії з’їзду «Народний союз «Наша Україна» подався на барикади боротьби за посаду мера із бойовими загонами... його «рідного» Народного союзу. Облога мерії та безпощадна компрометація Омельченка ведеться до болю знайомими помаранчевими силами, яких він так патріотично годував у своїй відомчій харчевні ще у січні. Воюють з Омельченком під революційним прапором, на якому виведено — «Так Ющенко!»
А що опозиція? Здебільшого мовчить і за усім цим спостерігає. Чи надихають її ці спостереження? Безсумнівно.
Опозиція, яка боролася з Ющенком на президентських виборах, поки що ослаблена, розгублена і розпорошена: хто — на нарах, хто на Канарах. Але росте інша опозиція, яка з Ющенком не боролася, а навпаки — йому допомагала чи сприяла, а тепер потрапила в немилість його режиму. Саме ця опозиція, яку так плідно множить влада своїми пихатими і короткозорими діями, може стати головним гравцем майбутніх баталій.
Становище цієї опозиції вигідно відрізняється від становища влади у тому сенсі, що студіювання чужих помилок — заняття, як правило, продуктивніше, ніж почивання на лаврах. Тим паче, коли це не пасивне, а активне почивання у вигляді чублення.
Опозиція тим часом не чубиться і накопичує сили. Скільки цих сил було затрачено на те, щоб до влади Ющенка не допустити у грудні? Немає сумніву, що не менше титанічних зусиль буде докладено, щоб забрати у нього цю владу у березні.
