Останні березневі виступи прихильників Віктора Ющенка побили всі рекорди непопулярності.
І це при абсолютно флегматичному ставленні силових структур, які вже адаптувалися до факту існування таких понять, як мітинг протесту, демонстрація опозиції, містечка опору тощо.
Питання про те, як підняти народ на боротьбу проти влади, стає головним і для опозиції, і для США. Тому що в очах усього світу відсутність широкої громадянської підтримки формує уявлення про Віктора Ющенка та його оточення як про групу ображених горлопанів, які борються за владу будь-якими засобами, навіть ціною репутації власної країни, руйнації її економічної та соціальної стабільності.
За великим рахунком, американців мало хвилює доля персон, які становлять кістяк опозиційного руху в Україні. Але не до такої міри, щоб не цікавитися перспективами фінансових вкладень. Коли питання торкається коштів, то розраховувати на те, що Америка й надалі буде підтримувати грошима та власною репутацією групку незадоволених відставників, за якою немає сили, означає будувати замок на піску.
І якщо фінансування не припиняється навіть за повної відсутності результативності, сама опозиція повинна відповісти собі на запитання про цілі подібної благодійності. Адже якими б глобальними не були геополітичні інтереси найбільшої держави світу в цьому регіоні, але й вони не передбачають вічну війну та постійну непередбачуваність.
Але поки так питання не ставиться. Пошук причин відсутності підтримки опозиції з боку суспільства ведеться постійно та знаходить своє відображення в тих кроках, які роблять зацікавлені сторони.
Сама опозиція свою репутацію в очах українського суспільства виправдовує необ’єктивною інформацією про неї в ЗМІ, і це її влаштовує. Америка в оцінках причин дотримується такої ж позиції і посилює тиск на офіційний Київ. У результаті — Рада Європи розглядає ситуацію в Україні та приймає рішення, за яким можливі економічні санкції. Все логічно і природно. Однак виникає запитання — чи справді причина падіння популярності опозиції в ЗМІ?
Поки ніхто з фахівців західних спецслужб та політологічних інститутів не звертає серйозної уваги на той факт, що готовність української опозиції до каштанової революції не відповідає потребі українського суспільства в ній.
На мій погляд, це відбувається з кількох причин. Одна з них у тому, що в технологіях політичної боротьби опозиція не спирається на реалістичний та об’єктивний аналіз того, що відбувається. Звинувачуючи владу в необ’єктивності, треба самим бути об’єктивними. Тоді у суспільства з’являється альтернатива. Якщо необ’єктивна й опозиція — альтернативи немає. Людям ні з чого вибирати, і вони просто не вибирають.
Півтора роки тому в такій необ’єктивності можна було звинуватити владу. Але сьогодні ситуація виглядає інакше. Влада знає і НЕ ігнорує реальну картинку того, що відбувається. Вона реагує на неї — впливає на її зміну. У такому розкладі альтернативою може бути лише інакша, ніж у влади, технологія зміни картинки й інакша, ніж у влади, мета. Та її немає.
ДО ЧОГО ПРИЗВОДИТЬ НЕОБ’ЄКТИВНІСТЬ
Як впливає на зусилля опозиції відсутність об’єктивного підходу до того, що відбувається, можна продемонструвати на кількох прикладах.
Перший. Об’єктивно, українське суспільство має дуже міцний самвидавський імунітет і завжди лічить чужі гроші. Тому безкоштовні газети, що роздаються в метро, перестають бути тим джерелом інформації, яким довіряють. Це ігнорується опозицією. У результаті — газета Корчинського поширюється поряд із газетою Ющенко, і Корчинський виграє. Його газету розбирають у поширювачів швидше.
Другий. Об’єктивно, ми народжені з вічним, природженим невдоволенням владою як такою і розмови про майбутню хорошу владу можемо слухати недовго. Слухати, але не вірити. У результаті — бум із п’ятим телеканалом швидко пройшов і поступово рейтинг його популярності починає залежати від рівня скандальності. Гроші вкладено, усе функціонує, опозиція отримала могутнє джерело впливу на суспільство, а ефективність його впливу падає так само стрімко, як зростають витрати на його утримання.
Третій. Об’єктивно, українське суспільство пережило політичну кризу. Воно її саме пережило. Перестраждало, розносило як туфлі, які тиснуть. І тепер хоче весни, любові, життя, перспективи й чогось цікавішого, ніж революція. Тому що революція в Україні вже була. І не одна. А Юлія Тимошенко закликає народ до повстання. І робить це за кілька місяців до виборів. Її показують УСІ ЗМІ. Але який результат? Нульовий. Тому що такі слова БУДЬ-ЯКА людина розцінить швидше як публічну демонстрацію дурості, а не політичної мудрості.
Висновок перший — влада й опозиція увійшли до процесу, в якому ніби міняються місцями. Влада стає об’єктивнішою та перестає діяти в режимі реагування.
Опозиція це ігнорує. Америка — теж і продовжує оплачувати та підтримувати опозицію. А українці, в результаті, по-своєму розуміють цілі такої вибіркової уваги опозиціонерів до радіостанцій, газет та національних проблем. І їх стає в колонах демонстрантів дедалі менше.
Те, що об’єктивна картина того, що відбувається, ігнорується американцями, не важливо. Але те, що вона не враховується опозицією — куди гірше. І передусім для українського суспільства. Воно позбавляється реальної альтернативи вибору. Але, як ми всі знаємо — «святе місце порожнім не буває». Людина знаходить альтернативу в тому, що для неї стає більш цікавим і важливим.
ЩО ЗАПОВНЮЄ ВАКУУМ?
На мій погляд, його заповнює більш пильна увага до власного особистого життя — до сім’ї, кохання, творчості, до формування комфортного середовища проживання і до появи в ній інших інтересів, не пов’язаних з політикою взагалі. Звичайно, один погляд у цей бік не робить погоди. Щоб здійснити якісь плани, реалізувати інтереси, треба мати для цього засоби. Але такі зміни глобальні для нашого суспільства. Тому що закладають у ньому довгострокові аполітичні пріоритети.
За цим неминуче буде зниження авторитетності політиків, влади як сфери самореалізації, знизиться рівень впливу влади та політики на соціум. Суспільство відчує себе більш вільним, і куди воно подивиться завтра, передбачити не зможе ніхто. Чи боїться цього влада? Ні. Влада не боїться.
А ось для опозиції ця проблема означає тільки одне — щоб прийти до влади, треба позбавити людину можливості відвернутися від неї. Треба зробити все, щоб народ захотів революцію.
Я не впевнена, що опозиція усвідомлює цю ситуацію й готова боротися за владу за принципом «чим народу гірше, тим для нас краще». Але остання заява Миколи Томенка говорить про те, що за локальними тактичними завданнями опозиціонери поки нездатні бачити картинку в цілому.
Зокрема, Микола Томенко нещодавно заявив наступне: «Фактично влада в Україні навмисно деморалізує народ, привчаючи його до норм поведінки, властивих злочинцям, щоб зменшити здатність членів суспільства до громадянської солідарності та різко занизити рівень вимог суспільства до влади», і зажадав закрити радіостанції «Шансон» та «Апельсин».
Подібні заяви демонструють відсутність розуміння у представників опозиції тієї обставини, що в деполітизації суспільства не можна звинувачувати владу. Тому що влада завжди заповнювала, заповнює і буде заповнювати собою інформаційний простір, але вона не в змозі заповнити вакуум безальтернативності.
Можна зрозуміти опозицію, яка хоче спровокувати невдоволення народу владою. Але де ж альтернатива заборонному принципу, який уособлює диктатуру і тоталітаризм? Де нові форми та методи у вирішенні проблем? Де послідовність у формуванні конкурентного середовища? Адже всі знають, що, крім «Шансона» та «Апельсина», люди мають реальну можливість слухати ще кілька десятків станцій і як мінімум десяток на частоті FM. Слухати у БУДЬ-ЯКОМУ КУТОЧКУ країни.
Який вплив можуть мати такі піар-акції на українське суспільство? Вони, передусім, знову продемонструють відсутність альтернативи, яка зробить ще непопулярнішою саму опозицію.
Розглядаючи українську революцію як бізнес-проект, можна відзначити, що сьогодні в ньому задіяні всі механізми та види реклами, але не вивчено ринок. У результаті, умовою формування громадянської солідарності є не національна об’єднуюча ідея, а вимога змінити музичне оранжування в рекламному відеоролику.
Чи має це сенс? Чи купуватиме, наприклад, пенсіонерка, яка підтримує КПУ, лак для нігтів кольору яскравочервоної гвоздики, якщо його пропонувати під оранжування пісні «Наш паровоз вперед летит»? Думаю, що ні. І не лише я так думаю.
У будь-якому випадку, коли хтось готовий оплачувати бізнес-проект під назвою «Революція», непогано було б самим революціонерам визначити мету такого проекту. Адже революція, яку неможливо здійснити, не закривши радіо «Шансон», ніякого відношення до політики не може мати за визначенням. Як, втім, і до революції теж. Чи гроші не пахнуть?
Тоді буде чесно і правильно назвати все своїми іменами і зіграти в «монополію». У такій грі українське суспільство із задоволенням візьме участь з тієї простої причини, що між поганою владою і дуже поганою вибере ту, з якою не скучно. І це об’єктивно.
