Коли автор спостерігав у Санкт-Петербурзі за ходом передвиборної кампанії до Державної думи, не раз складалося враження, що Україна є ще порівняно демократичною країною. Українцеві в Росії одразу кидаються в очі риси поліцейської держави.
Петербург — місто протилежностей. Чимало його мешканців — представники так званої «ліміти». В ньому досі відчувається дивне поєднання люмпенізованого пролетаріату та інтелектуалів. Особливий дух міста впливає на його мешканців так, що вони значно відрізняються як від москвичів, так і від жителів інших регіонів Федерації. Підсвічені палаци й ліхтарі на мостах, що під музику вуличних виконавців відображаються в чорній воді каналів. Багатство соборів, музеїв і бібліотек, бурхливе театральне й концертне життя...
Як відомо, краса та блиск Петербурга значною мірою створені руками й розумом українців. Як же сьогодні їм тут живеться? Важкі будні заробітчан (переважно нелегальних), багато з яких, обмануті та побиті, шукають шляхів повернення на Батьківщину, — це тема окремої статті. Часто єдиною допомогою для них є Консульство України в Санкт-Петербурзі.
За словами консула, з урахуванням змішаних сімей українці становлять до 25% населення міста. Зазвичай вони приховують своє походження та громадянство. Дозволити собі не робити цього можуть тільки ті, хто міцно став на ноги, наприклад, успішні бізнесмени. Завдяки таким українцям в Петербурзі, як і в інших областях РФ, функціонують українські соціально- культурні автономії. Загалом у місцевій пресі публікації про Україну й українців носять переважно нейтрально- об’єктивний характер (на відміну від Москви, де значно більше негативу).
Але повернімося до виборів. Росія — країна сильних людей. Певно, слабкі тут просто не виживають. Однак ніхто вже не вірить, що від голосу виборця в цій країні що- небудь залежить. Росіяни погодилися із тим, що там, нагорі за них усе вирішать. У ході виборчої кампанії тут навіть не згадується про використання адмінресурсу, хоча очевидно, що його роль дуже значна. Пасивність виборців настільки вигідна діючій владі, що виникає думка про тривале й цілеспрямоване «зомбування» населення. І, схоже, саме таку модель суспільства спробують і на нас.
На тлі загалом млявої передвиборної кампанії в окремих одномандатних округах велася жорстка боротьба. Так, у 209-му окрузі Петербурга в двобої зійшлися непересічні політики — співголова партії «Союз правых сил» Ірина Хакамада та колишній комуніст Геннадій Селезньов. «Мені соромно за колег, які будують свої кампанії на ненависті, страху та насильстві», — сказала Ірина Хакамада, маючи на увазі свого конкурента.
На жаль, вона програла Селезньову. Програли вибори також СПС і «Яблоко». Всі добре розуміють, що без об’єднання демократичним силам у Росії не вижити. Та, незважаючи на це, залишається проблема конфлікту між керівництвом цих партій. Заради об’єднавчого процесу Анатолій Чубайс погодився навіть вийти з керівництва СПС, однак Григорій Явлінський все ж відмовився від союзу. За словами Чубайса, проблема об’єднання пов’язана з обранням єдиного кандидата від партії на президентські вибори. Водночас все вказує на те, що конфлікт між демократами інспіровано владою.
Щодо Чубайсової ідеї «ліберальної імперії», то вона піддається різкій критиці й у Росії. Але зовсім з іншого боку. Зокрема, комуністи наголошують на небезпеці, яку несе Росії глобалізація. Чубайса в цьому контексті називають «слугою дядька Сема». СПС, натомість, виправдовує ідею «імперії» як єдиної перспективи на майбутнє для Росії. Схоже, велику роль тут грає мила серцю росіянина ідея месіанства. Відтак «ліберальна імперія» розглядається ідеологами партії як місія Росії в ХХI столітті.
Що ж пропонував СПС петербуржцям? Передусім розв’язання проблеми перенаселеності міста. Адже до 18% жителів Петербурга досі живуть в комуналках (тоді як в середньому по країні — 3%). Пропонувалося прийняти закони, що дозволили б винести з центру міста промислові зони й побудувати на їхньому місці нові житлові квартали й ділові центри.
Петербургу також потрібні закони, що дозволять перенести порт туди, де в нього є перспектива розвитку. А це дасть поштовх зростанню економіки міста. Розв’язання цієї проблеми СПС бачить у прийнятті федерального закону про концесії, що дасть можливість залучити інвесторів.
Можливо, завдяки такій конструктивній програмі попередні результати виборів у Петербурзі значно відрізнялись від загальноросійських. Тут СПС набрав понад 9%, тоді як КПРФ — тільки 8,5%.
Напередодні виборів, ніби передбачаючи поразку правих сил, Ірина Хакамада сказала: «Якщо найгірший сценарій реалізується, тобто та четвертина населення, яка дотримується цінностей демократії, недоторканності приватної власності та свободи особистості, так само пасивно поставиться до виборів і не прийде на них, як не приходила раніше, то в 2004 році це призведе до розвитку політичної кризи. Тому що в цьому випадку головний законодавчий орган країни абсолютно не буде представницьким. Тобто не буде легітимним». Парламент, в якому будуть представлені тільки чотири політичні сили — «Родина», Жириновський, «Единая Россия» та КПРФ — не відображає позиції значної частини населення країни й не відбиває навіть той зовнішньополітичний курс, якого дотримується сам президент.
«Увесь жах полягає в тому, що тактичний націонал- соціалізм не є тактичним, — наголошує Ірина Хакамада. — Він занадто сприятливо лягає на національний характер. Російський народ ненавидів владу, але перед нею плазував. Завжди шукали ворогів серед чужих, нацьковували людей одне на одного — бідних на багатих, як це було зроблено в 1917 році. Через поляризацію доходів, невлаштованість нашого ринку такі ідеї лягають на сприятливий ґрунт. Тобто цей тактичний хід з націонал-соціалізмом може мати насправді незворотні наслідки».
Дещо перегукується з цим думка, яку висловив у інтерв’ю тижневику «Итоги» американський політтехнолог Дік Морріс, що нині працює в Росії: «Більш за все мене вразило те, як легко багато хто з росіян готовий пожертвувати свободою, здобутою з такими труднощами. Наприклад, на запитання: «Чи готові ви відмовитися від деяких свобод заради досягнення порядку й стабільності в країні?» — 70 — 80 відсотків з них давали позитивну відповідь. Для мене це, напевно, найтривожніший момент»...
Стоячи похмурого ранку на березі Фінської затоки, я подумав: яким же сильним було в Петра прагнення до євроінтеграції Росії, щоб піти на такий ризикований крок, як будівництво столиці в цьому незатишному місці! І коли ще в Росії з’явиться політик такої сили й авторитету, який зробив би наступний радикальний крок: переламав усталену імперську ментальність і врешті-решт привів російський народ до реальної демократії. Можливо, тоді росіяни перестануть доручати свою долю самодержцю й нарешті почнуть обирати своє майбутнє.
Отже, в Росії перемогла партія влади. Та вже сам цей термін виявляє, яка прірва пролягла між демократичним світом і євразійськими «демократурами». Тільки тут — в Росії, Україні та інших пострадянських державах — виникло таке поняття, як «партія влади», що просто дико звучить для більшості європейських країн.
Сьогоднішня українська еліта відображає розкол суспільства в питанні: Росія чи Європа. І треба усвідомлювати, що Україна не має шансів залишитися цілком незалежною державою на межі об’єднаної Європи та пострадянської Євразії. Такий шлях однозначно призведе нас до колоніальної залежності від Російської імперії (вже не ліберальної, а суто поліцейської). Відтак тільки чіткий і однозначний вибір на користь євроінтеграції дає шанс Україні стати справді демократичною й розвинутою державою. І тільки тоді Україна матиме змогу проводити з Росією політику рівноправних партнерів.
