Що не кажіть, а на Близький Схід варто дивитися лише зблизька. Тоді перестаєш покладатися на заяви тутешніх політиків, оголошувані переважно з огляду на поточну "внутрішньополітичну" ситуацію у власних країнах, і найперше - в Ізраїлі...
Значущих подій, що обумовлюють реалії тутешньої геополітики, не так уже й багато. І вони не привертають такої уваги преси, як їхні "гучні" наслідки - внутрішньополітичні скандали, чергові збройні акції проти терористів у Лівані, інтифада абощо.
Серед найважливіших геополітичних подій останнього часу вирізняються дві, вплив яких щодалі зростає. По-перше, це укладення військової угоди між Ізраїлем та Туреччиною, підґрунтям якої вочевидь була спільна життєва потреба протидіяти ісламському фундаменталізмові. В Туреччині у стримуванні ісламістів, зокрема, у нейтралізації їхнього щорік більшого парламентського впливу, найбільше зацікавлена саме армійська верхівка, отож військова угода в цій ситуації виглядає найадекватнішою.
Практична відповідь не забарилася: нею став "несподіваний" візит до Ірану президента Сирії Хафеза Асада, який багато років перед тим ні до кого з візитами не їздив. Справжня його мета, звичайно, далеко серйозніша, ніж звичайне знайомство з новообраним іранським лідером, навіть заради того, щоби домогтися його підтримки.
Нещодавно в ізраїльській пресі з`явилися докладні повідомлення про тристоронню угоду між Сирією, Росією та Іраном про переозброєння сирійської армії. Зокрема, Росія має постачити Сирії кілька сот сучасних ракетних комплексів SAM-12 (вочевидь, для протидії ізраїльській авіації), близько 300 танків Т-80 (вважається одним із найкращих у світі) та чимало іншого озброєння. Платитиме за зброю Іран, який, до того ж, допомагатиме Росії отримати від Сирії її старий, ще "радянський" борг - близько 12 мільярдів доларів.
Таким чином, у близькосхідному "вузлі конфлікту" визначилися два полюси: Ізраїль із Туреччиною проти Сирії з Іраном. Чималі незгоди, що існують між Туреччиною та Іраном, ще збільшують напругу між полюсами.
Росія відчутно схиляється в бік сирійсько-іранського блоку, і сподівання отримати бодай частину велетенського боргу тут вочевидь не головний чинник. Набагато більше для Росії важить можливість протидіяти активній політиці Туреччині в Азербайджані та деяких державах Середньої Азії. Досить пригадати позицію Туреччини (підтриману, зокрема, й США) у питаннях освоєння нових нафтових родовищ на Каспії, та транспортування тієї нафти через Туреччину, а не через Іран, на чому наполягає Росія.
З іншого боку, Туреччина проводить жорстку, а часом і жорстоку політику протидії ісламським фундаменталістам - апологетам терору. Це великою мірою зближує її з Ізраїлем, відгороджуючи водночас від таких країн-лідерів ісламського світу, як Єгипет, Іран та інші. Зауважмо побіжно, що не треба відкидати можливість зближення з Туреччиною також і Алжиру, де кривавий терор ісламських фундаменталістів набув нині небаченого розмаху.
Схиляючись на бік ірансько-сирійського блоку, Росія визначає тим самим свою позицію - відверто проарабську та протиборчу щодо США в питаннях впливу на перебіг близькосхідної політики. Для Ізраїлю це, зокрема, означає нові серйозні труднощі у здісненні політики силового стримування як аґресивних намірів палестинців на чолі з Арафатом, так і територіальних зазіхань Сирії. Однак це заразом означає також необхідність і можливість переорієнтації як Ізраїлю, так і другої після Росії ключової держави східноєвропейського реґіону - України.
Ще до розпаду СРСР один із лідерів тодішнього дисидентського руху, а нині - голова Народного руху України В`ячеслав Чорновіл висунув ідею створення нового геополітичного блоку - Балто-Чорноморської дуги (БЧД). Десь від 1993-94 років ця ідея поступово втілюється в життя, принаймні, створено міжнародний Балто-Чорноморський банк, у якому, зокрема, беруть участь Туреччина, Греція, Україна, також і Росія - але її частка в ньому зовсім не провідна.
Власне, ідея БЧД полягала в створенні проміжного (за підтримки НАТО) блоку між Росією та атлантичним альянсом. Такий блок об`єднував би країни з однаковим посткомуністичним станом економіки та політики й був би своєрідним "третім полюсом" на геополітичній карті Євразії. Звичайно, він не може не впливати й на близьке оточення, зокрема на реґіон Близького Сходу.
Однак поки що його вплив на близькосхідні події практично відсутній. Україна, як ключова ланка БЧД, також ніяк себе тут не виявляє. Через надмірну активність російської дипломатії й пасивність української вся європейська територія СНД в Ізраїлі узагальнено сприймається як "Русія".
Подолати ці неґативні для України моменти можна передусім активізацією дій України на південному фланзі БЧД. Турецько-ізраїльський альянс створює нові можливості для нарощування впливу України у близькосхідному реґіоні. І не лише політичного впливу, а й економічного підґрунтя для нього.
Зокрема, залучення Ізраїлю до участі в роботі Балто-Чорноморського банку сприятиме збільшенню торговельних угод між Ізраїлем і державами БЧД. Розвиток спільного судноплавства типу "море - ріки", ґарантування інвестицій через міжнародний банк, розробка спільних проектів - все це також вагомий інструментарій для політичного впливу України.
Останнім часом в Ізраїлі помітно зростає інтерес до подій в Україні. Принаймні, дещо поліпшився тон публікацій в російськомовній пресі, менше стало згадок про "хмельниччину" й "українських поліцаїв", більшої уваги приділено економічній ситуації. Але все це - лише "перша ластівка", яка, відомо, весни не робить.
Щоб усталити свою геополітичну роль на Близькому Сході, Україні слід долучитися до одного з новоутворених полюсів. Як свідчить досвід, позиція "над сутичкою" продуктивна лише для США, та й то - дуже обмеженою мірою. І коли Росія починає активно схилятися до одного - проарабського, Україні та БЧД логічно долучитися до іншого - турецько-ізраїльського. Така вже нині політична прагматика Близького Сходу - на прикордонні між миром і війною, зі спалахами вибухів ісламських "камікадзе" та виготовлених у Росії снарядів хамасівських "катюш"...
