Протистояння між Секретаріатом Президента та Кабінетом Міністрів, між пропрезидентськими та пропрем’єрськими силами останнім часом почало набувати ознак «громадянської війни». Цілком погоджуюся з думкою, що в конфлікті винні обидві сторони і в підсумку — обидві програють. Безперечно, найбільше втратить Віктор Ющенко і його команда. Але хотілося б звернути увагу на те, про що майже не говорять і чого навіть не припускають — на можливість катастрофічного провалу на президентських виборах команди Ю.Тимошенко у випадку продовження протистояння.
Логіка «партії війни» в її таборі проста і нібито переконлива: для перемоги на виборах необхідно, по-перше, максимально знизити рейтинг В.Ющенка, щоб врешті- решт «вибити з сідла», і вийти на вибори в якості єдиного представника демократичних сил, а по-друге, здобути нових прихильників серед виборців, які традиційно підтримують «блакитно-червоні» політичні сили. Соціологи нібито підтверджують ці розрахунки: рейтинги БЮТ взагалі та Юлії Володимирівни зокрема зростають, а, у випадку виходу в другий тур виборів Ю.Тимошенко та В. Януковича, перемагає саме вона.
Усе нібито очевидно і логічно. Але, на мою думку, в цих пасьянсах не враховані дві «дрібнички». По-перше, сталість переконань більшості виборців. Як правило, вони роблять свій вибір у межах певного політичного сектору («Наша Україна» — БЮТ або КПУ — Партія регіонів — ПСПУ), але, щоб прихильники В.Ющенка «раптом» стали масово голосувати за Н.Вітренко, а прихильники П.Симоненка — за Ю.Тимошенко, — такого не буває. Політичні симпатії і антипатії виборця змінюються, але відбувається цей процес дуже повільно, з припливами і відпливами, з піднесеннями і спадами.
Вибори 2004, 2006 та 2007 років показали, що у демократичних сил (або скажемо так — «біло-помаранчевих») прихильників більше, ніж у «червоно-блакитних», але ця перевага незначна. (2004 рік, третій тур президентських виборів: за В.Ющенка проголосувало 15 млн. 115 тис. (бл. 52%), за В. Януковича — 12 млн. 848 тис. (бл. 44,2%). Різниця склала 2 млн. 267 тис. голосів (7,8%). Вибори народних депутатів 2006 р.: за БЮТ, «Нашу Україну» та СПУ (на той час урядову партію) — 10 млн. 636 тис. (41,93%) проти 9 млн. 78 тис. (35,8%) за Партію регіонів та КПУ. Різниця — 1 млн. 558 тис. (6,13%). Дострокові вибори народних депутатів 2007 р.: за БЮТ та НУ-НС — 10 млн. 463 тис. голосів (44,86%) проти 9 млн. 939 тис. (42,62%) за Партію регіонів, КПУ та СПУ. Різниця — лише 523,7 тис. (2,24%)!!!)
Цілком очевидно, що найближчим часом не відбудеться радикальної зміни цього співвідношення. І навіть, якщо компенсацію за знеціненими вкладами збільшити з 1 тис. до 2 тис. грн., то це не призведе до збільшення кількості прихильників прем’єр- міністра у два рази. До того ж, намагання отримати додаткові голоси за рахунок пошуку союзників серед комуністів та «медведчуківців» може дати зворотній результат — здобувши одного нового виборця, можна втратити двох «старих». Електоральне поле суттєво збільшити за короткий час неможливо, то ж якщо на вибори від одного табору підуть два кандидати, а від іншого (з майже 100% ймовірністю) — один, результат передбачити неважко.
По-друге, автоматичного «перетікання» голосів прихильників В.Ющенко до Ю. Тимошенко не буде. Річ у тім, що серед виборців, які за неї не голосуватимуть принципово, є не тільки ті, хто обирає комуністів та регіоналів, але й чимало прихильників демократичного табору. Вони ще згодні якось терпіти Юлію Володимирівну в ролі прем’єр-міністра, але ні за яких обставин не бажають бачити її на посаді Президента, лідера країни. Причини різні — від політичних до особистих. Як ці виборці будуть діяти у другому турі: одні не прийдуть на вибори, інші проголосують проти обох, а треті взагалі підтримають іншого кандидата, аби тільки «не пройшла Юля». Скільки таких? Важко назвати точну цифру, але немало. Принаймні, вони становлять значну частину виборців блоку «НУ- НС». (Незважаючи на розчарування і недовіру до «любих друзів», вони все ж таки віддали йому свої голоси, бо голосували не стільки «за» Ю.Луценка чи В.Кириленка, як «проти» Ю.Тимошенко.) Можливо їх і небагато, але, враховуючи співвідношення сил, 2—3% голосів можуть зіграти вирішальну роль.
Ще не факт, що Юлії Володимирівні пощастить вийти у другий тур саме з Віктором Федоровичем (який вже має репутацію постійного невдахи). Хто дасть гарантію, що Партія регіонів не висуне на вибори іншу кандидатуру, яка, на відміну від В. Януковича, не буде викликати відрази в центральній та західній Україні. (Наприклад, такого типу, як Георгій Кирпа.) У цьому випадку Юлія Володимирівна може залишиться ні з чим зі своїми 35—40% проти 60—65% у її конкурента. (Подібний результат може бути і на парламентських виборах, якщо прохідний бар’єр різко підвищать, як декому дуже кортить).
Враховуючи сказане, «громадянська війна» виглядає ще більш безглуздою і шкідливою. Вона не принесе жодній зі сторін ні стратегічної перемоги, ні тактичних успіхів. Програють всі, і програють нищівно, бо в запалі протистояння забулися деякі «деталі»: те, що В.Ющенко став Президентом України завдяки підтримці коаліції «Сила народу», куди входила БЮТ, а чинний Кабінет Міністрів — це не «уряд Ю.Тимошенко», а «уряд коаліції блоків БЮТ та НУ-НС на чолі з Ю. Тимошенко». Там — половина «наших», то ж коли посадовці з Секретаріату Президента кидають каміння в уряд, то вони луплять і по «своїх». А коли бютівці пускають стріли в бік В.Ющенка, то вони вціляють у свого ж таки «помаранчевого», а не «біло-блакитного» Президента.
У даній ситуації є лише один варіант дій: припинення протистояння, пошук компромісів, збереження і зміцнення коаліції демократичних сил. За час, що залишився до наступних виборів, демсили повинні довести свою спроможність домовляться і спільно вирішувати проблеми держави. На президентських виборах може перемогти лише один представник від демократичного табору. За умови, що його підтримають усі інші (як це було в 2004 році). А хто ним буде — В.Ющенко, Ю.Тимошенко чи хтось третій — не так важливо. Якщо основні політичні гравці будуть діяти разом і спільно тягтимуть воза в один бік, то ім’я єдиного кандидата суттєвого значення не матиме.
Не знімаючи відповідальності за «війну» та її наслідки з «перших» осіб, треба все ж таки сказати, що винні в її розпалюванні «не так пани, як підпанки». Мені чомусь здається, що і В.Ющенко, і Ю.Тимошенко менше переймаються своєю майбутньою посадою, ніж їхнє оточення. І це не дивно, адже і Президент, і прем’єр-міністр (кожен по своєму) — особи самодостатні. Вони були, є і залишаться впливовими і авторитетними діячами, незалежно від того, яку посаду їм доведеться обіймати.
Чого не скажеш про декого з «команд», які самі по собі, без «крісла» вартують небагато. Зрозуміло, що вони набагато більше зацікавлені у перемозі саме «свого» шефа, бо перемога «іншого» — це крах кар’єри, «кінець всьому». При цьому дуже важливо продемонструвати «шефу», що саме вони — найбільші «герої битви», «мужні захисники», «надія і опора», що саме їхня «принципова позиція» була справжньою причиною перемоги. Треба бути «святішим за Папу Римського», щоб показати свою незамінність, неповторність, неоціненність наданих послуг.
Коли на все це дивишся, то мимоволі згадуються персонажі з поеми Тараса Шевченка «Сон», які «аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати». Чи не тому ми спостерігаємо намагання не «бути», а «здаватися», не працювати, а імітувати бурхливу діяльність, не вирішувати проблеми, а їх створювати, не гасити конфлікти, а розпалювати. На словах — найбільші патріоти і найвірніші друзі, а насправді — «своя сорочка...»
То ж, Вікторе Андрійовичу і Юлія Володимирівна, будь ласка, не дайте задушити себе і справу, заради якої ви обіймаєте найвищі посади в Україні, в «дружніх» обіймах ваших «найвірніших» соратників. «Болівар» демократичних сил двох розсварених лідерів не витримає...
