У розпал парламентської кризи «нашоукраїнець» Борис Безпалий несподівано вийшов зі складу «помаранчевої» фракції. Між тим він, на відміну від своїх колег — Кінаха, Головатого та інших, — зовсім не вирішив поміняти некомфортний опозиційний табір на затишний коаліційний дім. Борис Беспалий просто пішов і, що нетрадиційно для нашої політики, пішов без скандалів і докорів.
У виборчих списках нинішньої парламентської кампанії імені Безпалого немає, хоча пропозиції балотуватись у Раду шостого скликання йому надходили. Водночас неучасть у парламентських перегонах зовсім не означає втоми від політики: Борис Якович уважно стежить за всім, що відбувається на політичній арені країни. Нещодавно на сайті «Оглядач» з’явилася авторська стаття, в якій Борис Безпалий іронічною косою пройшовся політичним полем країни і «скосив» усіх: і помаранчевих, і синьо-білих, і біло-червоних, і червоних, і малинових. В Україні, переконаний він, настала епоха образів: політики затьмарюють політику, а партвожді затьмарюють не лише рядових партийців, а й офіцерів.
— Борисе Яковичу, ви в своїй останній авторській публікації з вельми влучною, слід визнати, назвою «Про себе любимих і конкурентів ненависних» констатуєте, що ми нині живемо в епоху образів. Мовляв, політичні сили сприймаються не так через свої програми і дії, як через особистості: політики затьмарюють політику, а вожді, в свою чергу, затьмарюють не лише рядових кандидатів, а й офіцерів. А як змінити ситуацію?
— Я б задав зустрічне запитання: а чи варто міняти? Знаєте, адже насправді все йде своїм шляхом. Я згадую, коли у нас починалися вільні вибори, прямо істерія була, мовляв, потрібні економісти та юристи, юристи та економісти. А ще, коли пам’ятаєте, був попит на артистів. Але, як бачимо, все минулося. Це, не хочу сказати — дитяча хвороба, швидше дитяча особливість. Аналогічно й зараз: підліткова особливість суспільства. Скільки незалежній Україні? 16 років. А що таке 16 років? Це тінейджер, тому на суспільство і мають вплив образи. Чи зміниться це? Безумовно, оскільки змінюється суспільство й нарівні з цим змінюються його запити. Якщо, звісно ж, не буде кидка назад до «Українбаші».
— А є передумови?
— Знаєте, антиутопія — це жанр, потрібний скрізь і завжди. Суспільство завжди має бути обережним. Власне тому, час від часу в розвинених демократіях, як щеплення, з’являються такі антиутопії. Якщо повернутися до вашого запитання, то, на мій погляд, так, такі симптоми у нас є. Власне, чому я віддалився від вулиці Банкової? Тому що там закони не порушують, там їх просто ігнорують.
— Знаєте, дуже часто в словесному дербі політиків можна почути такі докори, мовляв, ви порушуєте закон, Конституцію і так далі. От і ви пішли тим самим курсом, а конкретні приклади є?
— Знаєте, на мій погляд, навпаки, якраз зворотних прикладів, у принципі, немає. Я думаю, недаремно Президент наполягає, щоб його укази не розглядав Конституційний Суд. Яким, скажіть, ще яскравішим може бути усвідомлення того, що він сам розуміє їхню повну неконституційність?
— Ви щойно нагадали про розрив своїх відносин із Банковою. Не так давно мусувалися чутки про вашу ймовірну участь у виборах за списками Вільних демократів. Проте тільки-но ця інформація стала надбанням громадськості, ви відразу спростували її. Чи означає це, що парламентарій з солідним стажем — Борис Беспалий — порвав відносини не лише з «Нашою Україною», а й із депутатською діяльністю, щонайменше, на найближчий час?
— Можна і так сказати... Що ж до пропозицій іти за списками тієї чи іншої політичної сили, то так, правда, що я не погодився на жодну з них. Водночас це зовсім не означає, що до тих людей, які зверталися до мене з подібними пропозиціями, я ставлюся без належної поваги. Навпаки, я дуже їм вдячний. На чому базується моє рішення? Розкажу на нейтральному прикладі. От Андрій Шевченко перейшов у «Челсі». Грають «Мілан» і «Челсі», він у момент матчу знімає футболочку «Мілану», одягає футболочку «Челсі» і починає грати за цю команду. Це ж нонсенс, правда? Однак, коли завершився сезон, у нього закінчився контракт, він перейшов у «Челсі», і це абсолютно нормально сприймається, правильно? Тому я хотів припинення своєї участі в «Нашій Україні» зробити гранично чистим, щоб ні в кого не було підстав для запитань, сумнівів, докорів. Я підвів риску: мій матч з «Нашою Україною» завершився, і я вважаю, що тепер я вільний від будь-яких зобов’язань.
— Але все ж, із якою політичною збірною ви припускаєте укладання нового контракту в майбутньому?
— Я в політиці близько 20 років і моя позиція в засадах своїх не мінялася. Що ж до конкретики, ну це вже як складеться ситуація. Єдине, можу сказати, що саме «Наша Україна» від цих принципів відійшла в бік євразійської моделі, яка домінує на пострадянському просторі. Тобто вони підійшли до схеми: президент — цар. У Європі такого немає, не відповідає це й моєму баченню. Власне, ця еволюція і змусила мене вийти з «Нашої України». Але це зовсім не означає, що я це роблю у вигляді принципових ідейно-політичних позицій. Я саме для того, щоб таких сумнівів не було, в цій частині своєї політичної діяльності поставив крапку. Скажімо так: заради чистоти експерименту.
— Ви не є фігурантом жодного виборчого списку в парламентському марафоні- 2007, разом з тим зі стовідсотковою впевненістю можна припустити, що за політпроцесами стежите уважно. Як ви оцінюєте нинішню виборчу кампанію в агітаційній частині? Чому, на ваш погляд, соціальний пряник домінує в гаслах практично всіх учасників кампанії?
— Знаєте, у нас формується політичний ринок і покупцям — виборцям, пропонується те, на що є попит. У кінці 1980-х, пам’ятаю, зачитувалися аналітичними статтями в товстих журналах, читали на стовпах написані дрібним шрифтом програми кандидатів тощо. Тоді це було цікаво, а зараз є попит на образи, на персоналії. Якщо немає персоналії, її створюють. А успіх є там, де є основа для цього створення. На це, ймовірно, орієнтуються люди, читаючи, я б так сказав, політичну «полуничку». Я думаю, що така тенденція спостерігається ще й тому, що суспільство дозріло, в тому плані, що йому важко запропонувати нові концептуальні ідеї: люди все і так розуміють і знають. Я б навіть цю тезу сформулював так: якщо програми апелюють до розуму виборця, кандидати — до серця виборця, то гасла — до нервів. От вони зараз і намагаються вдарити по нервах.
— Ви можете погодитися з тезою Івана Плюща про те, що нинішня парламентська кампанія, це де-факто старт президентської?
— Ні, звичайно. По-перше, тому, що президентська кампанія йде безперервно. Той же Віктор Андрійович виводився на орбіту президентської кампанії від початку 1990-х. І Юлія Володимирівна, і Віктор Федорович, і Юрій Віталійович — усі вони розкручувалися і розкручуються в цьому плані. Президентська кампанія — це не парламентська, на якій мінімум — подолати трипроцентний бар’єр. У цьому випадку необхідно заручитися підтримкою половини країни, тому для розкручування кандидатів необхідний час. От, Юля, скажемо, розкручується вже років із десять. У зв’язку з цим можна сказати, що президентська виборча кампанія Тимошенко триває вже десять років. Буде вона висувати свою кандидатуру, чи ні, але стартова підготовка ведеться. Тому я думаю, що названа теза невірна. Знаєте, це мені нагадує мого тестя, який питає в мене: «Чим займаєшся?», а я кажу: «Виборами». Він: «Так вибори ж 29 березня». Іншими словами, для виборця вибори — це один день, для безпосередніх учасників кампанії — два роки, а для команд кандидатів — десятиріччя підготовки, а сам кандидат усе своє життя, можливо, розглядає через призму цієї підготовки. Тобто, чим ближче до вершини, тим вища гора.
— А в Бориса Беспалого є прогноз, як складатиметься ситуація на майбутніх президентських виборах? Віктор Ющенко буде двічі Президентом?
— Насправді, я б зараз не був би таким категоричним, оскільки, мені здається, що ситуація, що склалась у нас, не є ситуацією політичної стабільності, де можна все, згідно з Конституцією, передбачити. На мій погляд, багато що залежатиме від результатів нинішньої парламентської кампанії. Якщо Віктор Андрійович досягне тих результатів, яких він хоче, я не виключаю, що потім, за допомогою референдуму, він проведе Конституцію з президентом-царем. І це буде щось у дусі Лукашенка. Якщо буде інший варіант і збережеться в суспільстві домінування традиційної партії влади, яку нині уособлює Партія регіонів, ситуація буде іншою. Невідомо, яку вагу президентська посада в такому випадку матиме. Тому я, відверто кажучи, не робив би зараз прогнозів, оскільки невідомий власне приз, за який точитиметься боротьба. До речі, якщо в Ющенка все складеться так, як склалось у першому півріччі, то він може повторно стати президентом і без виборчих симпатій.
— Ви натякаєте на те, що Президент обиратиметься депутатським корпусом або передрікаєте повернення до схеми: неважливо, як голосують люди, важливо, як лічать?
— Я б не хотів деталізувати ситуацію, однак просто нагадаю, що за рік до президентських виборів-99 у Кучми не було й десяти відсотків рейтингу. Проте були задіяні такі технології, які дозволяють чинному президентові залишитися при владі, незалежно від того, як до нього ставитимуться виборці. І якщо пройде такий сценарій, який я вважаю все ж малоймовірним, то вибори президента перетворяться на формальність, власне як це відбувається в багатьох країнах СНД. Але, знов-таки, я вважаю цей сценарій у нас малоймовірним, і от із якої причині. Розумієте, Лукашенко консолідував Білорусь навколо ідеї збереження острівця СРСР у цьому бурхливому світі. Але він користується величезною підтримкою — понад 50%. Путин консолідував Росію навколо ідеї великої Росії. Він також користується в своїй країні величезною підтримкою. В Україні поки що Президент наче посилює свою владу навколо голої ідеї влади. Іншими словами Президент — цар і так далі й тому подібне. А такої ідеї, яка консолідувала б більшість українців, немає. А коли немає такої ідеї, складно буде і царем стати, на відміну від Путіна чи Лукашенка.
— Великий розрив між політичною елітою та суспільством був і за режиму Кучми. Чи не здається вам, що сьогодні він ще збільшився?
— Я згодний хіба що з тезою, що нинішнього року ніякої суспільної кризи, розколу і підстав для суспільного форс- мажору, істерії, не було. Це була дійсно криза окремих політиків, у яких стали стрімко зменшуватися обсяги влади, і вони стали, за терміном Лукашенка, істерично «перетрахівать» усю Україну.
— Проте Віктор Ющенко нещодавно, спілкуючись із журналістами, заявив, що указом про дострокове припинення повноважень Ради п’ятого скликання він зупинив кровопролиття.
— У парламенті була одна криза — парламентської опозиції. Давайте називати речі своїми іменами: у БЮТу просто розбігалася фракція. І, до речі, не тільки під куполом Верховної Ради, а й по всій Україні. На периферії цей процес зупинили імперативним мандатом, а тут — розпуском парламенту. Аналогічні процеси відбувались у «Нашій Україні». Але, знаєте, тут є і інша тема. Давайте подумаємо так: якщо з якої-небудь фабрики працівники масово тікають на сусідню фабрику, то чи винне в цьому винятково керівництво сусідньої фабрики? Або, можливо, все ж таки тим, від кого тікають люди, слід частіше підходити до дзеркала? Розумієте, адже насправді розвал фракції БЮТ був поданий як всенародна трагедія. А я, до речі, ще один факт можу навести. За весь 2007-й рік фракція «Наша Україна» не заходила в сесійний зал для нормальної роботи жодного разу. І в таких умовах у когось криза. А БЮТ зайшов один раз, 12 січня, щоб подолати вето Президента на Закон «Про Кабінет Міністрів» і затвердити імперативний мандат для депутатів місцевих рад. У кого тоді, питається, криза? Просто стали скорочуватися обсяги влади. Влада почала перетікати знов-таки до іншої політичної сили, яку я б назвав традиційною партією влади «кучмістів», і були просто подані команди дестабілізувати ситуацію в парламенті, суспільстві тощо. Тобто, штучна дестабілізація. Але ми відійшли від початкової теми. Мені здається, що люди живуть абсолютно спокійно. У суспільстві немає ніякої кризи. От навіть у квітні, пам’ятаєте, Регіони привозили своїх людей? Як реагував Київ? Ніяк. Люди спокійно на це реагують і видно, що це постановочні речі, а не душа народу як 2004-го року.
— Сесія 4 вересня — це останні гастролі Мороза, що не матимуть жодних, правових наслідків, як говорить Ющенко, чи законна сесія Ради, як стверджує спікер парламенту п’ятого скликання?
— Ви знаєте, якщо говорити з погляду вузького правового спектру, то тут вже складно про щось говорити, оскільки ми вийшли в сферу політичного протистояння. Єдине, що можна сказати, то це те, що за останні півроку Президент значною мірою поставив себе вище за парламент, а парламент дозволив себе так поставити. І в цій частині парламент власне сам винен, оскільки він дозволив із собою таке зробити. З юридичного погляду… Безумовно, вся ця ситуація в юридичні рамки не вкладається, оскільки останній указ Президента про розпуск Верховної Ради біля Конституції та законів навіть близько не лежав. Якби парламент міг захищати Конституцію і сам себе, то ситуація юридична є гранично простою. Тобто парламент п’ятого скликання діє. Тим більше, що не Президент його проголошує недієздатним, а голова Ради. У цій частині, власне, навіть нема про що говорити, але тут вже, як говориться, діє фактор сили. Я думаю, що діє і ще один фактор.
Це тільки інтуїція, але я не виключаю, що насправді Регіони повелися на ці всі сценарії не тому, що вони не могли протидіяти, а тому, що вони прорахували, що вони внаслідок цих виборів лише посиляться.
— Днями віце-президент Європейського парламенту Марек Сівец заявив, що підтримує формування широкої коаліції в Україні. Цитую: «Я вірю, що внаслідок виборів буде можливість створити коаліцію, і я підтримую як можна ширшу коаліцію». Регіонали вустами Раїси Богатирьової констатують: ми ніколи не говоримо ніколи, формально підтверджуючи, що широка коаліція в майбутній Раді можлива. Разом з тим топ-фігури блоку НУ— НС, зокрема Юрій Луценко, В’ячеслав Кириленко щодня, наче мантру, повторюють: ніякої коаліції з Регіонами. А може й правда, як ви вважаєте, комбінація ПР+НУ— НС — формула виходу з політичного кризового глухого кута?
— Коаліція — це не зізнання в коханні, і не шлюбний контракт. Коаліція — це кон’юнктурна, вимушена ситуація, коли ніхто сам не набирає половини голосів, і тоді з’являється коаліція, я б так сказав, національної консолідації. А коли існує два протиборствуючих табори, логічно, що це (коаліцію) мають робити тузи, а не шістки. От як у Німеччині, зайшли в глухий кут і — або загальнонаціональна криза, або — консолідація тих, хто навіть за лаштунками в їдальні за один столик не сідає, на відміну, до речі, від наших опозиціонерів.
От, до речі, я ще одну заявку на тему роблю. Наприклад, Юлія Володимирівна говорить: ніколи ніяких справ з Регіонами. Тоді виникає запитання: що робити з третиною виборців, які підтримують якщо не саму ПР, то їх союзників, есдеків, наприклад, чи «Віче». Їх що, в Сибір виселити? Як можна ігнорувати половину України? З іншого боку, якби Янукович аналогічно жорстко б поставив себе: ніяких справ з «помаранчевими», що тоді, питається, робити з Галичиною? У Польщу її виселити, чи як? Адже ми всі — українці, тому ми приречені шукати такі варіанти, які зближують. А це можуть бути зовсім не культурологічні варіанти програми. Це може бути тільки зближення в роботі і не більше того. І якщо це покоління політиків гратиме на розкол країни, то його люди просто зметуть у той або інший спосіб, або буде загроза дезінтеграції державності. Тому слід шукати те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує. Регіони, до речі, така ж українська партія, за яку голосує навіть більше українців, ніж за Юлію Володимирівну. Як у такому випадку можна говорити: ніяких справ із Регіонами?
