«Пацієнтів ділю на дві категорії. Перша — ті, хто біжить до лікарів із приводом і без нього, фанатично непокоячись про своє здоров’я. Друга — йде до лікарні, як на розстріл, виключно тоді, коли «припече». Саме ця цитата товариша-медика згадалася під час написання цього матеріалу. Згадалася, бо, судячи з усього, є й третя категорія. До неї належать ті, хто явно знає про хворобу, чітко бачить її негативний вплив і чудово розуміє неминучі негативні наслідки, але при цьому нічого не робить. Саме до цієї категорії належать власники депутатських мандатів, які, бачачи «вірус» деградації українського парламентаризму, що нестримно поширюється, замість пігулок п’ють «Боржомі» в підвальній їдальні ВР.
«Верховна Рада стала філією Адміністрації Президента, парламент перетворився на орган «чого бажаєте, те й натиснемо», — сказав днями, виступаючи з трибуни Ради, в день 20-ї річниці прийняття Декларації про державний суверенітет перший президент незалежної України Леонід Кравчук. Правильно, погодьтеся, сказав, але аплодували йому екс-депутати. Чинні вдавали, що читають важливі документи або ведуть не менш важливі переговори по мобільному. Але, як то кажуть, гра грою, а реалії реаліями. Останні такі. За підсумками президентських виборів, формування коаліції, а потім і уряду, Верховна Рада, ухвалюючи рішення, керується не потребами народу, а бажаннями обмеженого клубу політперсон. Дуже обмеженого клубу. Варто лише прийти до парламенту й подивитися, як синхронно натискають кнопку «за» регіонали, коли бачать схвальний жест «режисера» Чечетова. Де-юре він радник Президента, де-факто — законодавчий диригент Регіонів.
При цьому, до речі, більшість із майже 200 регіоналів і близько не бачили документ, якому, інстинктивно реагуючи на жести Михайла Чечетова, дають путівку в життя. Ось тобі й «відповідальність»...
Про деградацію парламентаризму як явища, а також девальвацію Ради в суспільному вимірі розмовляємо з екс-народним депутатом («Наша Україна») Борисом Безпалим.
Маленький, але досить показовий штрих: 2006 року, коли була створена відома коаліція ПР+КПУ й Соцпартії Мороза, яка долучилася до них, нашоукраїнець Борис Безпалий несподівано вийшов зі складу «помаранчевої» фракції. Що важливо: він, на відміну від своїх колег — Кінаха, Головатого, не змінив некомфортний опозиційний табір на затишний коаліційний будинок. Безпалий просто пішов, причому без скандалів і докорів. Отже, погодьтеся, говорити про «лікування» парламентаризму в нього є моральне право.
— Що відбувається з українським парламентаризмом і як це «лікувати»?
— Перш ніж відповісти, хотів би внести один лаконічний штришок. Прямо переді мною зараз знаходиться пам’ятний знак, випущений в 2000 році до десятої річниці Ради. Так от, тоді на урочисте засідання ВР були запрошені депутати всіх попередніх (I і II) скликань. А зараз депутатів І скликання точно повинні були запросити! Я гадаю, цей штришок чітко демонструє показник ставлення до депутатів. Це формальність, але зовсім не урочистість. А тепер щодо суті вашого запитання. Я б сказав так: відбувається повернення до радянського варіанту, де міністерства були господарськими відділами ЦК, а Верховна Рада — протокольним. Все точно так само, лише в ролі ЦК зараз виступає Президент і його Адміністрація. Ось це і є роль та вага парламенту. На мій погляд, сьогодні парламенту як самостійної інституції в нас немає. Рада автоматично виконує розпорядження, що надходять з Адміністрації Президента або Кабміну.
Запитуєте, чому так сталося? Гадаю, є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. Але, головне, з нами поводяться так, як ми дозволяємо. Парламент в основі своїй винен сам, бо дозволив знущатися з себе. Перший акт мав місце в 2000 році. Ідеться про те, що пов’язане з Українським домом, і те, що надалі назвали оксамитовим переворотом. Другий епізод — 2007 рік, коли парламент дозволив Ющенкові розганяти себе на рівному місці, як неслухняних хлопчиків та дівчаток.
Лінія протистояння президент-парламент традиційна не лише для України. Рівновага досягається пізніше... В Англії або Франції, наприклад, королям відрубували голови й парламенти стали шанованими інституціями. У нас же з парламентом, який дозволив себе розганяти, просто перестали рахуватися.
— Ви згадали про, м’яко кажучи, непрості взаємини президента Ющенка й депутатського корпусу. Відштовхуючись від цього, запитання: яке з двох лих краще — відкрите протиборство Віктора Андрійовича з «неслухняними» інституціями чи атмосфера загального «одобрямсу», коли парламентарії не знають, за що голосують, але голосують, бо законопроект надійшов із Банкової.
— По-перше, я Ющенка згадав лише тому, що це пов’язано з минулим, бо з майбутнім я його ніяк не пов’язую. По-друге, гадаю, вибір меншого лиха — це все одно вибір лиха. По-третє, в кожній ситуації є конкретний вибір — правильний та... інший. Завжди треба прагнути знаходити оптимальне рішення. Можливо, саме в політиці, на відміну від теорії, шукаються не ідеальні, а оптимальні рішення? Тому, я вважаю, в 2000 році оптимальні рішення були одні, а пізніше — інші. У 2000 році Кучма тиснув, але парламент встояв, не дозволивши імплементувати незаконні зміни Конституції. Верховна Рада все-таки відбилася тоді. 2007 року парламент дозволив себе розігнати. І саме це, якщо повернутися до вашого запитання, стало летаргічним сном, якщо не смертю, українського парламентаризму.
— А щодо нинішнього суцільного «одобрямсу»?
— Моя думка полягає в наступному. Після того, як Ющенко розігнав парламент, він припинив своє існування. Над парламентом після цього моменту можна було знущатися як завгодно. І те, що Янукович знущається з нього, наслідок того, що ВР дозволила знущатися з себе ще тоді.
При попередній владі парламенту теж не було. Було п’ять кнопок: у Януковича, Юлі, Ющенка, Симоненка й маленька в Литвина. І як вони вирішували (незалежно, до речі, від місця їхньої роботи), так парламент і голосував. Тобто парламенту немає! Якщо раніше були протокольні відділи партій, то тепер Янукович «підім’яв» усе під себе — як він скаже, так і буде. Внесе він законопроект, що Сонечко крутиться із Заходу на Схід, — проголосують.
— Які механізми впливу суспільства на процес «лікування» парламентаризму? Друге. Чому багато парламентських старожилів, для яких авторитет ВР справді має велике значення, мовчки погоджуючись із нинішнім станом справ, пливуть за політичною течією, а не проти неї?
— Не можна ізольовано підняти роль парламентаризму, або, скажімо, місцевих рад. Не можна, бо вони вмонтовані в систему управління державної влади. В Україні нині відбувається становлення авторитарного режиму на кшталт російського. Програма-мінімум: Росія — Медведєв — Путін. Програма-максимум: Лукашенко або покійний Туркменбаши. У цій системі всі ролі розписані й бездоганно виконуються. Держдума, наприклад, вдає, що вона парламент Росії, хоча всі розуміють, що вона в системі. Тобто, якщо є авторитарний режим, як би там не називалися ті або інші установи (або Держдума РФ, або Верховна Рада СРСР, або ВР України), — це все бутафорія. На сьогодні й наш парламент — бутафорія, оскільки жодних принципових рішень він не ухвалює, а просто освячує ініціативи Адміністрації Президента або уряду. Це однопартійна система. Демократія ж — це, в тому числі, розподіл влади.
— Україна сьогодні не лише у владному вимірі — в цілому, це демократія?
— Ідеальної демократії, на мій погляд, немає. Як, утім, немає і стовідсоткової недемократичності. Навіть за часів Сталіна на базарах була ринкова економіка, тобто — демократична інституція. Порівнювати можна або з іншими країнами, або зі своїм минулим. Якщо взяти Швейцарію або Австрію, то Україна —демократична меншою мірою, якщо порівнювати з Білоруссю та Росією — Україна демократична більшою мірою. Якщо порівнювати з радянським періодом — ми демократичні більше. Якщо взяти період Кучми —демократичні менше. Про період Ющенка говорити не випадає, бо демократія — це система влади, а там була...
— ...системна безсистемність...
— Так, приблизно. Це, знаєте, як доба козацької руїни, як холодна війна всередині країни. Зараз же розвивається тенденція зменшення частки демократії. Але, до речі, так часто буває в період, коли потрібні енергійні реформи тощо. Проте поки що, ми цих реформ не бачимо. Ось, скажімо, взяти азіатські чи південноамериканські країни. Вони проходили режим реформ за автократичних умов, а потім розвивалися. Але я не кажу, що погано, а що добре, я лише констатую факт зменшення демократії в Україні.
— Як ви вважаєте, ця тенденція скорочення, зменшення, згортання демократії зміцниться чи ослабне за підсумками чергових президентських виборів?
— Усе залежить від запиту суспільства. Після бардака Ющенка нинішня ситуація відповідає запитам народу. Гадаю, велика частка авторитаризму людей не налякала й не лякає до певної міри. Тобто люди керуються тим, що краще мати авторитарну владу, ніж не мати жодної. Суспільство може пробачити владі все, крім слабкості, тому, як мені здається, певна частка очікувань щодо посилення влади є. Важливість тут в долі відсотка, щоб ситуація не дійшла до повного абсурду.
Найімовірніший варіант розвитку подій такий. Влада виграватиме центральні вибори незалежно від обставин. Тобто адмінресурс буде таким, який дозволить владі вигравати вибори. Опозиціонери ж проходитимуть хіба що для того, щоб давати кредити МВФ (мовляв, у нас демократія буяє, давайте нам кредити). Але, я гадаю, як сьогодні опозиція не має жодного впливу на ухвали, які приймаються владою, так вона не матиме його й надалі. Це — як Росія Путіна.
Сьогодні реальною опозицією в Україні є ЗМІ. У чому опозиційність? У тому, що медіа поширюють не лише приємну для влади інформацію. А ще опозиція — в душах частини людей, які це не сприймають або ж тією чи іншою мірою опонують цьому. Політична ж опозиція, через низку обставин, втратила вплив. І потрібно багато часу й стільки ж зусиль для зміни становища. На сьогодні ж опозиція не впливає ні на що. Таким чином, влада може робити все, що завгодно, їй за це нічого не буде. Ілюстрація повного безсилля опозиції — ратифікація Договору щодо Чорноморського флоту РФ. Одним словом, опозиція спроможна озвучувати свою позицію, але неспроможна захистити її. І тут, до речі, необов’язково мати владу. Наприклад, Рух 20 років тому, Гельсінська група, Народна рада в парламенті більшості не мали, а ось силу — так. У результаті досягли незалежності й здолали монополію комуністів на владу. При цьому, ще раз підкреслю, більшості не було, була народна підтримка.
— Сьогодні де-факто Україна живе за умов президентсько-парламентської республіки, але Президент і його найближче оточення цей статус хочуть закріпити де-юре. Зараз ось група регіоналів звернулася до КС із тим, щоб скасувати політреформу-2004. Як ви дивитеся на ці «вічні» конституційні ігри?
— Позиція перша. Особисто я дуже ціную Конституцію. Чому? Бо Україна кілька століть боролася за незалежність, а Конституція — це один із символів нашої державності. Тому, незалежно від її змісту, саме наявність документа — Конституції України — це один із фрагментів підвалин того, що ми називаємо незалежністю. Саме тому я надзвичайно поважаю Конституцію, хоча в тексті є великі неузгодженості. Проте все це — дрібниці порівняно з тим фактом, що ми маємо Конституцію незалежної України. Це, знаєте, приблизно такі відчуття: мені дуже приємно, що ми маємо незалежну державу, попри безліч проблем у ній. Це — базова мета.
Я гадаю, що нинішня влада не переймається проблемами форми правління. Президентсько-парламентська чи парламентсько-президентська. Все набагато простіше й набагато прагматичніше, ніж може здатися на перший погляд. Влада — на бочку, власність — на бочку. А як це все розпишуть інтелігенти в окулярах? Це менше за все цікавить сьогоднішню владу.
Янукович як реальний лідер Партії регіонів хоче мати більше влади. Своїм бажанням він поділився зі своїм оточенням, а далі? Далі, ви там собі, хлопчики та дівчатка, як хочете, так і думайте як реалізувати моє бажання. Через Конституцію? Нехай через Конституцію? За допомогою референдуму? Ну що ж, нехай буде плебісцит. Яким методом йому дадуть більше влади, Януковича не обходить. Його цікавить не процес, а результат.
Позиція друга. Яких повноважень, скажіть, бракує у Президента та уряду зараз для того, щоб проводити певні реформи? Якщо влада хоче довести до логічного завершення пенсійну реформу або, скажімо, реформу охорони здоров’я, Конституція тут нікому й нічому не заважає. Якщо виникне необхідність внести зміни, скажімо щодо розширення місцевого самоврядування, їх можна внести. Тому, я гадаю, конституційні дискусії багато в чому відволікають людей від вирішення реальних проблем, які потребують вирішення. А їх — сила-силенна. Це і пенсії, і охорона здоров’я, і комунальна сфера тощо. А якою буде Конституція? Мені здається, за президентства Януковича це не є принциповим питанням — якщо йому захочеться діяти так, а не інакше, то й Конституції ніякої немає. Так і Ющенко робив.
Я за те, щоб конституційне питання обговорювалося в суспільстві, але квапитися не варто. Не помремо ж, якщо не поставимо якусь кому в Конституції.
Позиція третя стосується скасування конституційної реформи. Справа в тому, що цей закон про внесення змін до Конституції №2222 не можна скасувати, оскільки він втратив чинність. Це ж був закон про внесення змін, а не самодостатній закон. А ці зміни набули чинності. Таким чином, скасувати політреформу — це все одно, що скасувати Жовтневу революцію.
— Ваша оцінка поведінки так званих тушок. Це принципова політична позиція чи кон’юнктурна поза?
— Розумієте, якщо не існує високої мети, тоді люди починають займатися облаштуванням власних інтересів. Парламенту як інституції, яка вирішує долю людей, на сьогодні немає. Депутати прекрасно розуміють, що на ситуацію в державі вони не впливають. Вони статисти, не більше цього. Тому вони займаються пошуками кращої долі для себе, бо на долю України й українців не впливають, їх усунули від цього. У 90-х боролися за незалежність, 2004-го — за зміни. А за що борються зараз? Будиночки далі, будиночки ближче... Це не стосується певної частини депутатського корпусу, яка має свої принципи, яка не бажає на своїй політичній репутації ставити ганебну пляму. Це Володимир Філенко, Михайло Косів, Тарас Стецьків, Павло Мовчан, Анатолій Матвієнко. Вони не хочуть і не будуть своє ім’я розмінювати на якісь преференції.
Для мене завжди найвищим був депутатський мандат, бо це пряма довіра народу. А зараз мандат абсолютно не цінується.
