В історії ХХ століття є декілька прикладів таких промов-символів, що стали вододілами часів: виступ Шарля Де Голля в Лондоні із закликом до французів чинити опір фашистським загарбниками (1940 р.), промова Йосипа Сталіна після нападу фашистської Німеччини на СРСР 3 липня 1941 р., промова Джона Кеннеді, коли він зайняв посаду Президента США в січні 1961 р. (пам’ятаєте його заклик до американців: «Не запитуйте, що ваша країна може зробити для вас, спитайте краще, що ви можете зробити для своєї країни»?)...
Цей список можна продовжити. Але в будь-якому випадку одне з найпомітніших місць у ньому завжди займатиме промова видатного англійського політика ХХ століття Вінстона Черчiлля, виголошена ним 5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі в невеличкому американському місті Фултоні (штат Міссурі). Й західні, й радянські історики впродовж багатьох десятиліть сперечалися про істинний зміст цієї промови, але були більш- менш єдині в одному: саме цей виступ Черчiплля (наголосимо, що поруч із ним на трибуні стояв президент США Гаррі Трумен, який заздалегідь, ще 10 лютого 1946 р., прочитав текст промови й повністю її схвалив) став символічною подією, що сповістила світ про початок епохи «холодної війни», й водночас керівництвом до дії для всіх лідерів західного співтовариства в їхній політиці щодо СРСР і його союзників. Окреме питання, звичайно, — це ступінь відповідальності СРСР і країн Заходу за початок «холодної війни».
Для Черчiлля ця промова була особливо важливою. Досвідченому політику необхідно було показати, що, незважаючи на тяжку поразку партії консерваторів на парламентських виборах у липні 1945 р. і те, що він відійшов від влади, незважаючи на вік (71 рік), йому ще не зрадили ні воля, ні ерудиція, ні дар стратегічного передбачення, ні почуття стилю й блискуче володіння словом. Прибувши в листопаді 1945 р. у США, колишній британський прем’єр зустрівся з Труменом, повідомивши йому про своє бажання виступити з промовою, що відображає спільний погляд США і Великої Британії на головні проблеми світової політики, потім поїхав у Флориду на курорт, де понад чотири тижні шліфував текст промови.
Час було витрачено недаремно. Своїм блискучим і карбованим складом Черчiлль сповістив аудиторії: перемігши ціною неймовірних жертв гітлерівську тиранію, західний світ став тепер перед новою небезпекою, що надходить від комуністичного СРСР. На європейський континент волею Сталіна опущено «залізну завісу» (цей термін, як помітили пізніше історики, був запозичений у Геббельса!) від Щецина до Адріатики, що чітко розділяє європейські країни на два табори. На думку Черчiлля, більшовики, успадкувавши агресивність нацистів, прагнучи підкорити Європу та весь світ, розтоптали досягнуті в Ялті та Потсдамі домовленості, й тому обов’язок Заходу — протистояти їм.
Яким же є вихід і як саме протистояти? Відповідь Черчiлля: слід утворити «братську асоціацію народів, які розмовляють англійською мовою». «Братська асоціація, — продовжував оратор, — вимагає не лише зростаючої дружби та взаєморозуміння між нашими двома великими, але спорідненими системами суспільства, а й збереження близьких відносин між нашими військовими радниками, проведення спільного вивчення можливих небезпек, стандартизації зброї й навчальних посібників, а також обміну офіцерами та слухачами в технічних коледжах... Це подвоїло б мобільність британського й американського флоту та авіації. Це значно збільшило б потужність британських імперських збройних сил. Наша стара доктрина рівноваги сил є неспроможною. Ми не можемо дозволити собі покладатися на незначну перевагу в силах проти СРСР».
Риторика вельми войовнича, чи не так? Уже через два дні Сталін в інтерв’ю «Правде» заявив: «По суті справи пан Черчiлль стоїть тепер на позиції розпалювачів війни. По суті справи пан Черчилль і його друзі в Англії й США пред’являють націям, які не розмовляють англійською, щось на зразок ультиматуму: визнайте наше панування добровільно, і тоді все буде гаразд — в іншому випадку неминуча війна... Установка пана Черчiлля є установкою на війну, заклик до війни з СРСР». Сказано не менш сильно, ніж Черчiллем у Фултоні! Але тепер, через 55 років, коли ми знаємо, що для Сталіна нічого не означали життя мільйонів його співгромадян, можна й слід замислитися: не жаліючи «своїх», чи пощадив би він мільйони життів людей на Заході, якби був певен, що третя світова війна дає йому гарні шанси на перемогу й на затвердження домінуючих позицій СРСР у світі — віднині й навік?
Сказане не означає, що курс лідерів США, Англії й Франції в ті роки був благосно-миролюбним. І Черчiлль, і його однодумці, йдучи шляхом реалізації ідей, озвучених у Фултоні, створюючи НАТО, розвиваючи ядерні озброєння («діалог, але тільки з позиції сили!»), об’єднуючи Європу (до речі, ідеології такого майбутнього Європи була присвячена менш відома, ніж у Фултоні, але не менш важлива промова Черчiлля в Цюріху 19 вересня 1946 р.), беручи курс на «відкидання» або «розм’якшення» комунізму, жорстко відстоювали часом аж ніяк не інтереси людства та його свободи, а свої, нерідко досить корисливі інтереси. І вони, як і СРСР, рахувалися передусім із силою.
Але тепер, у ХХI столітті, найбільш далекоглядні з лідерів держав і просто мислячих людей чітко усвідомлюють одне: сила — не лише не панацея для тієї чи іншої країни, а й величезна небезпека для всього людства. Ми дійсно всі сидимо в одному човні, й або всі разом розв’яжемо політичні, військові, екологічні та духовні проблеми, або загинемо. Це не «толстовство», а саме тверезий і об’єктивний погляд на речі. На жаль, останні акції НАТО в Косово — це яскравий приклад старих, архаїчних підходів, які аж ніяк не співзвучні нашому часу.
Й останнє. Дивно, але рівно через 7 років (а сімка — це ж містичне число!) після промови Черчiлля у Фултоні, 5 березня 1953 р., помер Сталін. От і не вір після цього в магію історії...
