Сьогодні країна опинилася в стані важкої економічної та політичної кризи. Темпи економічного зростання, досягнуті в 2001—2004 рр., втрачено, у той же час швидко зростають ціни. Газова криза наочно засвідчила, наскільки слабка позиція «помаранчевої» влади у зовнішній політиці. Відставка уряду, що стала закономірним наслідком цього, — відсутність підтримки також і в парламенті.
Саме цей момент частина українського керівництва вибрала для того, щоб спровокувати новий конфлікт з Росією, обравши для цього деякі невирішені питання розподілу майна. Найбільшу відповідальність за це несуть в.о. міністра закордонних справ Борис Тарасюк, який давно зажив слави затятого русофоба, та в.о. міністра оборони Анатолій Гриценко.
У цьому контексті варто нагадати народу України, а також нинішньому керівництву: «розгойдати» ситуацію в Криму і нажити політичний капітал на антиросійській політиці вже намагалися політики- націоналісти в 90-х роках. Результатом цього було кримське протистояння, яке мало не скінчилося за «югославським сценарієм». На щастя, тогочасному українському керівництву вистачило державної мудрості, та й просто здорового глузду, щоб виключити такий сценарій.
А втім, для розв'язання проблеми тоді довелося витратити кілька років, протягом яких тривала «війна указів». Тільки після зустрічі президентів Л. Кравчука і Б. Єльцина 23 червня 1992 року в Дагомисі почалися міждержавні переговори щодо створення ВМФ Росії та ВМС України на базі Чорноморського флоту СРСР.
Після цього знадобилося ще три роки, щоб визначити контури врегулювання проблеми ЧФ — на зустрічі президентів Л. Кучми та Б. Єльцина 9 червня 1995 р. у Сочі. А 28 травня 1997 року — ще через два роки — були підписані міжурядові угоди щодо статусу й умов перебування ЧФ Росії на території України, які були ратифіковані парламентами обох країн 1999 року.
Гадаю, наведені факти красномовно свідчать про те, наскільки небезпечно було б знову загострювати цю проблему.
Очевидно і те, що в такій делікатній справі, як базування ЧФ на території України, треба діяти тільки виходячи з принципів, закладених у двосторонній українсько- російській угоді.
Навіщо ж сьогодні політичні авантюристи при владі штучно створюють нові конфлікти в українсько-російських відносинах?
Найбільш імовірно, що влада чудово розуміє: її зовнішньополітичний курс не має підтримки в країні. Саме внаслідок цього постійні конфлікти в російсько-українських відносинах є найважливішою частиною, так би мовити, «виховної роботи», мета якої — довести українцям, що Україна має замість того, щоб дружити з Росією, якомога швидше вступити до НАТО. Для цього, зрозуміло, потрібен конфлікт з Росією, і що він гостріше — то краще для українських націоналістів.
Влада намагається постати в ролі «захисника національних інтересів». У зв'язку з цим треба нагадати: таку спробу влада зовсім нещодавно здійснювала в газовому конфлікті, протягом 9 місяців відмовляючись підписати будь-які угоди з російським «Газпромом». Результат сьогодні видно всім: влада зазнала ганебну поразку, вимушена була підписати угоду на умовах, набагато гірших, ніж пропонував той самий «Газпром» півроку тому. Але вона, влада, нічого не навчившись, вирішила знову створити конфлікт, знову виставити «клятих москалів» у ролі агресора, а себе — в ролі «захисника національних інтересів». У той же час опозицію, яка виступає за дружні відносини з Росією, виставляють «ворогами народу».
Крім того, така політика є очевидною спробою влади вислужитися перед нинішньою адміністрацією Сполучених Штатів. При цьому створюється зона конфлікту, яка заважає нормальній співпраці Росії та Європи.
«Нова» влада у своїх поглядах залишилася десь навіть не на початку XX, а, у кращому разі, в XIX столітті. Вона не бачить кращого способу «захистити національні інтереси», ніж спровокувати якусь «маленьку переможну війну», а далі — «мы за ценой не постоим». Адже платити цю ціну доведеться не членам уряду, а тим, кого Ющенко називає «маленькими українцями».
Влада сьогодні антинаціональна. Вона відстоює інтереси, які не властиві українцям. Очевидно, що будь-який конфлікт з Росією не може бути в інтересах України. Влада не може не розуміти цього, а отже, вона свідомо шкодить Україні. Може, заради того, щоб сподобатися таким чином «заокеанському дядечкові»?
Ті, хто сьогодні уособлює владу, — не патріоти і не демократи. Вони не служать Україні й не виконують волю українського народу. Саме тому опозиційний блок «Не Так!» виступає проти нинішньої влади та її антинародної політики.
Жодного «помаранчевого» при владі — таким сьогодні має бути девіз тих, кому небайдужі інтереси України.
