Днями Держкомстат видав інформацію: наявні доходи населення, які можна буде використати на придбання товарів і оплату послуг, зросли на 42%, а реальні наявні доходи, визначені з урахуванням росту цін, — на 24%. Як повідомляє той же Держкомстат, якщо в липні середній дохід населення становив 529 гривень, то в серпні він збільшився до 571,5 гривні. А приріст заощаджень населення за рік склав 17 мільярдів 791 мільйон гривень.
Цифри, звичайно, «вражають». Але реальне життя більшості пересічних українських громадян, які, як і в часи «розвиненого кучмізму», так і не мають жодної можливості вирватися з-під потужного пресингу злиднів, є абсолютно іншим.
Отже, говорячи про статистику, варто відразу відзначити наступний момент. Якщо ми пам'ятаємо, то спочатку статистика називала дуже суттєве зростання, а потім і вітчизняні фахівці, і, що ще найважливіше, західні, вказували, що це далеко не так. І суперечка зараз точиться відносно того, чи є стагнація (тобто спад), чи все ж дуже малий приріст. А якщо зважити на те, що доходи населення суттєво залежать від зростання економіки, то можна сказати, що ця тенденція, мабуть-таки, спостерігається й у доходах населення.
Проте суттєве інше. Великі тренди зміщення в бік зростання під сумнівом. Щодо питань перерозподілу за 2005 рік доходів, то він міг би мати місце, якби була проведена суттєва реструктуризація як економіки в цілому, так і управління. А також активізація стикування інтересів держави з діловою частиною українського населення й управління соціальними процесами. Якби ці чинники за більше ніж дев'ять місяців правління нової влади були задіяні повною мірою, то ми, дійсно, могли б мати суттєве покращання в загальнонаціональній структурі доходів населення і, відповідно, поліпшення економічного становища українського суспільства. Але оскільки ми знаємо, що такої різнобічної реструктуризації не відбулося, то й тут можна виявити сумнів стосовно того, що ті 90 з лишком відсотків населення України, які перебували за межею і на межі бідності під час правління «режиму Кучми», зараз суттєво поліпшили своє становище.
Що можна сказати стосовно цифр статистики? Апелюючи до загальновідомих фактів, можемо зробити висновок, що, швидше за все, збільшилися доходи і відбувся певний перерозподіл у зв'язку зі зміною влади серед тієї невеличкої частини суспільства, яка і раніше відчутно процвітала. Адже не секрет, що середня сума хабарів, про що останнім часом уже неодноразово повідомляли українські ЗМІ, значно зросла. І ось це може бути суттєвим моментом.
За час правління нової влади, на жаль, тільки частково спостерігається той ефект, який спостерігався під час «перебудови». У ті часи були головними два чинника. З одного боку, дійсно зменшився тиск та свавілля влади стосовно ділової частини українського соціуму, що й призвело до досить суттєвого зростання загальної й економічної активності в суспільстві, а також покращилось сприяння в економічній та іншій діяльності населення. Останнє було, можливо, навіть важливішим. Проте в Україні нині діє лише перший чинник, а жодного сприяння не спостерігається. Тиск чиновників як був за межею розумного, так і залишився. А у деяких випадках, ймовірно, навіть й збільшився.
Та якщо в часи «перебудови» полишило «окопи» населення, яке очікувало економічної свободи, то зараз вийшла «з окопів» та частина українського чиновництва, яка мала домашні заготовки економічних схем і нині їх успішно реалізує в тих царинах, що були намічені ще за часів президентства Леоніда Кучми. Відтак можна зазначити, що процес зубожіння українського народу не зупинився ані зусиллями влади, ані, на жаль, зусиллями самої української спільноти.
Хоча певні тенденції вирівнювання таки спостерігаються. Та частина українського населення, яка працює за кордоном (а вона постійно збільшується, й це не залежить ні від Кучми, ні від Ющенка), звичайно, робить суттєвий внесок у зростання валового національного продукту. Також та частина, яка, спробувавши чесно і напряму заробити якусь копійку, наприклад, працюючи на будовах Києва, де начебто заробітна плата набагато вища, аніж у регіонах, усвідомивши марність своїх зусиль, зараз зайнялася якимось тіньовим дрібним промислом. Що становить досить суттєву небезпеку для подальшого розвитку економіки. Тобто та тінізація економіки, яку було закладено за попереднього режиму, тепер уже перекидається на найнижчі суспільні прошарки. Замість того, щоб, навпаки, просуватися знизу вгору. Це є небезпечна тенденція, з результатами якої й суспільство, й економіка, й державне управління найближчим часом стикатимуться.
Цілком очевидно, що проблеми накопичились. Фактично сучасну систему управління і в економіці, і в суспільстві можна визначити як «неокучмізм». Це певною мірою ліберальний та такий, що робить певні спроби покращити загальну ситуацію в країні, режим. Але, як не вдалося покращити та побудувати соціалізм сталінського штибу та «соціалізм із людським обличчям» за часів правління Михайла Горбачова (який, до речі, був набагато сильнішим реформатором, аніж наш теперішній Президент Віктор Ющенко), так само навряд чи вдасться реалізувати модель «ліберального кучмізму з людським обличчям». Необхідно будувати зовсім інший лад. Аби визначити, який саме, варто звернути свою увагу на сусідні Польщу чи Чехію, — тоді нашій владній еліті має стати все зрозуміло. Також варто згадати досвід скандинавських країн, які, не маючи (за винятком Норвегії) значних природних ресурсів, побудували дуже потужний, ефективний і при цьому, що взагалі є світовим феноменом, соціально орієнтований капіталізм. Лише за рахунок дуже якісного державного управління, яке не лише не дає чиновництву тиснути на бізнес, а й, навпаки, найліпшим чином сприяє розвитку продуктивного бізнесу. І бізнес готовий за це платити дуже високі податки. В такому випадку багато питань відпадуть самі по собі.
Повертаючись до питання, чи припинився процес зубожіння, давайте придивимось до цифр динаміки зростання цін на продукти харчування — такі як картопля, крупи, хліб, молочні продукти, фрукти. А, з урахуванням того, що м'ясо та риба, які як не були доступні, принаймні, достатньою мірою, для переважної більшості українського населення, так і не стали доступні за Ющенка, змушені будемо констатувати: питання стоїть нині не про поліпшення ситуації, а про те, що українська нація сповзає до глибин соціальної й навіть фізіологічної деградації. А прямим підтвердженням усьому цьому є хоч би українські призовники, які за своєю фізичною й фізіологічною кондицією нагадують в'єтнамців часів війни зі Сполученими Штатами...
До речі, якщо розглядати ще й цей аспект сучасного українського буття, то фізіологічне виснаження призводить не лише до фізичної деградації населення, а й до недорозвиненості мозкової. Що будемо мати, гадаю, кожен розуміє сам. При тому, що якісна освіта та доступне медичне обслуговування залишаються також проблематичними для більшості українського населення.
Тобто нинішня українська влада дуже багато хорошого задекларувала під час і відразу після помаранчевої революції, але, по суті, нічого не зробила за цей період. Вона виявилася недієздатною і не готовою до виконання тієї історичної місії, на яку замахнулася наприкінці 2004 року. І, на жаль, у такому контексті вона є приреченою. Її мусить змінити, в кращому випадку, українська дієздатна влада. Але цілком ймовірно, що може відбутися й реванш, який становитиме пряму небезпеку та загрозу для українського суспільства. Реванш тих сил, представники яких вважають себе фахівцями, і які, дійсно, були спеціалістами з реалізації управління в тоталітарному радянському суспільстві. Проте їхні методи керування застаріли, принаймні, на двісті років і вже давно не використовуються в усьому світі. Хоча вони є набагато ефективнішими, аніж сучасна відсутність схеми реалізації влади...
