МИ ВИБИРАЄМО, НАС ВИБИРАЮТЬ, ЯК ЖЕ ЦЕ ЧАСТО НЕ СПІВПАДАЄ…
Партії перераховують свої ряди в передчутті виборів, немов пташки, що чистять своє пір’ячко перед шлюбною грою. Здавалося б, партій так багато, що можна задовольнити будь- який смак. Але партій виявляється дуже мало, коли приходить час реального вибору. У свій час на подібному безриб’ї вихопились «зелені», про яких мало хто чув до цього і мало хто чує сьогодні. Можливо, частина молодих виборців голосувала за них, розуміючи під зеленими просто грошові знаки одного iз стратегічних партнерів. Але в будь-якому випадку зоряний час зелених на тих парламентських виборах в Україні здійснився (другий раз після часів батька Махна). Навряд чи в цей раз виборці вирушать знову таким шляхом.
Складність сьогоднішнього партійного існування полягає в тому, що партії виявилися мало кому потрібні, оскільки жили довго і напружено автономно від своїх виборців. По суті біди і радощі виборців обходять їх боком, поки не наступає час «Ч» — час виборів. Тепер партії виявляються загнаними в «п’ятий кут» (не плутати з екс-програмою В. Піховшека). Їм доводиться розповідати своїм виборцям, як самозабутньо вони їх люблять, як готові вирішити всі його проблеми, якщо виборець віддасть їм свій гаманець, тобто голос.
У зв’язку з цим партії вступили в період шлюбних об’єднань. Вони збираються разом, щоб було зручніше ловити виборців. Сильні партії розраховують тільки на свої сили, але й іншим також хочеться взяти участь в цьому «полюванні», тому вони і збираються в зграї для лову виборців. Влаштовують засідки, намагаючись обвести виборця навколо пальця, мовляв, це вже не ми, не ті, які на минулих виборах провалилися, ми абсолютно нові і хороші.
Велика частина партій ставить серйозні проблеми перед виборцем, оскільки він нічого про них не знає. Йому треба довго чухати потилицю, щоб пригадати про епохальні прожекти, які стоять за кожною з них. Партії готові на все, тільки б отримати в руки виборця. Складається таке негарне відчуття, що партії у нас дуже доладні, тільки виборець попався якийсь не такий. І вередливий. І вагається. І пам’ятає.
Подивимося на деякі типи наших виборців з точки зору партій, оскільки так на них ніхто не дивиться.
РОЗЧАРОВАНІ . Це досить частотний клас. Він пам’ятає, як багато йому обіцяли. Він знає, що його все одно обдурять, як обдурювали учора і позавчора. У період перебудови він ходив на всі мітинги, слухав всіх виступаючих. Сьогодні він раптом зрозумів, що з мітингуючих ораторів знову народилося нове плем’я номенклатури, для яких він нецікавий. Він готовий ще раз ризикнути, оскільки у нього збереглося рудиментне почуття своєї причетності до політичних процесів. Це почуття партії намагаються розбудити, але цей виборець вже не готовий повірити новим словам, а тільки новим людям.
ПРОТЕСТУЮЧІ . Цей виборець не буде вірити ні новим словам, ні новим людям. Він переступив фізіологічно через поріг виживання, живучи на мінімальну зарплату або пенсію, і реально не може зрозуміти, чому його викинули за поріг. Усе життя він працював, усе життя він думав про те, що завтра стане краще. Але зараз він раптом побачив, що цього завтра вже не буде. Будь-який представник влади для цього виборця є ворогом. Цього виборця вже дуже важко повернути в інший стан. Тому і партії, і лідерів він любить специфічних.
ТI, ХТО ЦІКАВИТЬСЯ . Це більше молоде покоління, яке готове послухати партійних лідерів. Воно готове почути і нові слова, і нових людей. Але молодь звичайно любить людей успіху, тому партії протестного типу не для них. Молоді потрібна конкретика майбутнього, необхідна, якщо хочете, модна модель майбутнього. Якщо запропонувати їм партію «любителів чорних окулярів», вони будуть готові піти за нею, якщо в неї запишеться достатня кількість модної тусовки. А ще краще, якщо кожний володар членського квитка буде отримувати ще й чорні окуляри.
АКТИВНІ . Такі прихильники є у всіх партій. Вони схожі на фанів поп-співаків. Що б не говорили або не робили їх улюблені партійні лідери, все сприймається добре. Активні прихильники несуть ідеї партії в маси: вони будуть говорити про них в тролейбусах, з сусідами, з родичами. Партії щастить, коли вона має таку якісну підтримку.
НЕРІШУЧІ . Це основний об’єкт партійної уваги. Це ті, хто ніяк не прийме рішення. Часто вони не роблять цього навіть перед самими виборами. Це найбідьший клас виборців. І найвигідніший для партій. Оскільки їх завдання полягає в тому, щоб потягнути до себе саме цей прошарок, отримавши його раніше за інших.
Число партій вже перевалило через сотню і все збільшується, в той час як число виборців падає через чисто демографічні причини. І не дай, Боже, щоб вони коли-небудь зійшлися в кількості.
КУПУЙТЕ УКРАЇНСЬКІ … ПАРТІЇ
Партія не буде партією, якщо не постарається забрати виборців у іншої партії. Чужі виборці завжди солодші. Крім того, за період після виборів партії активно втрачають своїх прихильників. Адже елемент віртуального паморочення розсіюється по мірі переходу від одних виборів до інших. Тому на сьогодні всі партії зайнялися політичною рекламою. Не маючи під собою грунту реального, партії гарячково вкладають гроші до рекламних бюджетів, тобто в грунт віртуальний, намагаючись знайти свій порятунок саме там. Не встигши поговорити з виборцем реальним, вони намагаються настроїти на потрібну хвилю виборця віртуального, оскільки спілкуються з так званим узагальненим виборцем тільки через телевізійний екран.
При цьому творці реклами часто вступають в суперечність між тим, що говориться, і тим, від імені кого це говориться. Можна навести такі приклади. Шахтарську тему експлуатує «Батьківщина», опозиційну — «Демократичний союз». І це дивно, оскільки керують ними «газова принцеса» в одному випадку і радник Президента — в іншому, які нібито знаходяться в цілком протилежному таборі щодо ставлення до змісту того, що декларується у власній політрекламі.
Якщо подивитися на суть роликів, то помічений явний повтор законів комерційної реклами. У цьому випадку якась одна неістотна з точки зору об’єкта ознака, але важлива для аудиторії, стає визначальною. Наприклад, реклама жувальної гумки будується на тому, що вона допомагає заводити знайомства. Важлива для молоді потреба знайомитися з протилежною статтю заганяється в образ жувальної гумки.
Ідеально в цьому плані працював Остап Бендер, якого потрібно вважати родоначальником PR-у на території колишнього СРСР: він продає Еллочці все, що потрібно, натискаючи на приховані кнопки в її душі. При цьому просте ситечко стає знаком належності до вищого суспільства, що і хоче почути даний клієнт.
Остап Бендер вигадував нові ходи, а партії йдуть перевіреними шляхами. Повністю повторює ідеологію комерційних роликів російського банку «Імперіал» реклама партії «Реформи і порядок». Вони витягують історичну фігуру, до якої природно не мають ніякого відношення, і намагаються прив’язатися до неї в ролику. Глядач здригається, але проковтує, хоч національно орієнтованій партії потрібно було уже запозичити ролики у інших стратегічних партнерів України, а не у Росії.
СДПУ(о) пішла іншим шляхом, створивши цілу серію програм «Правове навчання», які дійсно допомагають глядачам у реальному житті, відповідаючи на масу юридичних питань. При цьому вона завершує ці програми криголамом з назвою своєї партії, який знищує крижини iз надписами Криза, Корупція, Злочинність. Ідеологія цієї політичної реклами органічно входить в тематику передач, що створюються, а не провисає сама по собі.
Звичайна ж політична реклама на екрані намагається зіграти на формі, а не на змісті, який стоїть за нею. Форма може бути як ефективною, так і неефективною. Партія може навіть написати «Привітай маму з Днем народження» або «Двічі по два — чотири» і підписатися ім’ям свого лідера. При цьому гроші викидаються такі, що можна забезпечити ліками цілі регіони. Мільйони доларів йдуть на зігрівання віртуальних душ, в той час як реальні виборці сидять без світла і тепла.
Рекламний образ партії повинен містити реальні «реперні точки», за якими можна було б визначити, чи потрібна ця партія взагалі. Сьогодні партії старанно обходять це в своїй рекламі. Вони будують свої повітряні замки, сподіваючись, що виборець не підійде до них для перевірки міцності зведеної споруди. Або підійде постфактум, коли вибори будуть вже позаду. Поки поїзд стоїть «на запасному шляху», у виборця є ще можливість перевірки, коли поїзд піде, залишивши виборця зі своїм добром на полустанку, апелювати буде ні до кого. Вибори вже здійсняться. Переможця не судять, а нагороджують депутатським значком. Під гучну музику перемоги не почуєш нічого іншого.
Політична реклама сьогодні готується до старту, час старанно скорочує розрив з точкою «Ч». Парламентські вибори без політреклами неможливі, як Київ без Подолу. Виборцеві потрібно бути готовими до того, що йому будуть нав’язувати свою любов всі, хто зможе і не зможе. Тому виборець повинен вчитися дивитися не тільки на рекламу, але і за нею, в область того, що реального зробила дана повна любові партія за минулі роки. Партії не повинні жити від одного періоду політреклами до іншого, якщо вони не є чисто телевізійними партіями. Живучи за законами телевізійного жанру, можна бути ефектним і дотепним, але життя не обмежується екраном телевізора. Партії повинні пред’явити виборцям реальні плоди своєї турботи про нього, про виборця. А віртуальними результатами у нас і так наповнений телеекран.
