Професор Станіслав Кульчицький не може не викликати поваги в тих, хто бажає успіху незалежній і демократичній Україні. Він продовжив справу, розпочату Джеймсом Мейсом, і науково обгрунтовує визначення Голодомору як геноциду українського народу; цим він однозначно позиціонував себе серед тих вчених і громадських діячів «радянського» покоління, які зуміли подолати свою гордість і визнали власні помилки, а також роблять усе можливе для того, щоб розкрити помилки та злочини партії, до якої колись належали самі. Саме в цьому ключі насамперед і сприймається стаття С. Кульчицького «Приватна та колективна форми власності в історичному вимірі» («День», 2 квітня 2009 року). І цим вона цінна й не може не викликати схвалення.
Що ж до окремих тверджень, положень і висновків автора, то деякі з них викликають велике бажання посперечатися.
Перше твердження автора таке: «власність може бути лише двох типів — колективною та індивідуальною». Уточнивши, що такий розподіл є не правовим, а нібито «історичним», автор не дає своїх дефініцій цим поняттям, залишаючи читачу здогадуватися про це самому. Але зробити це нелегко. Було б, наприклад, цікаво дізнатися, куди автор відносить сімейну власність. Далі в статті вільно взаємно замінюються як рівнозначні поняття «індивідуальна власність» і «приватна власність», а також «колективна власність» і «державна власність». Виникає термінологічна невизначеність, що викликає у деяких місцях різне тлумачення тексту. Єдине пояснення феномена індивідуальної власності полягає в твердженні, що нею може розпоряджатися не лише одна особа. Однак ця «дефініція» не є ні юридичною, ні економічною, а може бути всього лише констатацією життєвого факту. Відомо немало випадків, коли власністю розпоряджаються не їхні законні власники, а інші особи, які до цієї власності жодного формального відношення не мають, наприклад, коханка (коханець) або шахраї. При визначенні приналежності власності дуже важливим є наявність не можливості розпоряджатися, а права володіння, закріпленого законодавчим актом (або звичаєм).
Як далі пише С. Кульчицький, марксисти винайшли «фальшиву категорію особистої власності», щоб замаскувати реально існуючу правомочність особи відносно власності. І, звичайно, далі автор користується категорією «приватна власність», відкинувши природним чином «фальшиву категорію» особистої власності. Але тоді логічно було б відмовитися й від другої категорії — категорії колективної власності, яка автором у цьому ж розділі також визначається як «вигадана». Вигадана категорія — це, вочевидь, категорія, що не виражає адекватно об’єктивну реальність. Однак на початку розділу автор стверджує, що власність може бути лише індивідуальною або колективною. Отже ця категорія все-таки не вигадана?
Згідно з основними ознаками колективу, що зазвичай перераховувалися в радянських підручниках, до нього можна віднести не лише виробничий колектив, але й кримінальну банду або сім’ю. Але сімейну власність традиційно відносять до приватної власності.
Констатувавши далі, що Конституція України відділяє державну власність від комунальної, як дві форми публічної власності, автор не вказує, куди він сам відносить комунальну власність. А питання це важливе. Комунальна власність існує (і досить ефективно) і в західних країнах — в умовах ринкового капіталізму. І вона однозначно не є державною власністю, що чітко визначається законодавством цих країн.
Далі С. Кульчицький залишає термін «колективна власність» і займається лише державною власністю, зробивши висновок, що при феодалізмі вона була насправді приватною власністю, оскільки нею фактично володіли королі, в яких персоніфікувалася держава.
Про форми та особливості власності за часів феодалізму написано багато досліджень. Якщо їх узагальнити, то можна зробити наступні висновки. Відносини власності при феодалізмі зазнали значної трансформації упродовж його довгої історії і мали особливості на різних стадіях і в різних країнах. Багато в чому відносини власності в цей час носили умовний характер. Наприклад, право власності на землю нібито ділилося або розщеплювалося між селянином, феодалом та монархом. Розглядати монарха як фактичного повноправного власника всіх володінь за відомою формулою «влада-власність» можна лише в певні проміжки часу і в певних країнах. Наприклад, в Англії вже Велика Хартія вольностей (1215 рік) значно урізувала права монархів у багатьох планах — в тому числі й у праві розпорядження феодальною власністю. Поступово в більшості країн почав виділятися так званий королівський домен, що став спадковим. Лише ним і володів монарх де-юре і де-факто. Щодо ж іншої власності він мав лише право розпорядника, що не ідентичне праву власника об’єкта володіння. Селяни, які знаходилися у феодальній залежності, могли бути власниками інвентарю та худоби. Вже за часів пізнього феодалізмі в деяких країнах, у тому числі й у Росії, існували великі заводи, що називалися казенними і були власністю корони — тобто держави, але аж ніяк не монарха. Взагалі уявлення про монарха часів феодалізму як про володаря з необмеженою владою щодо власності сильно перебільшені й дійсні лише для певних країн і лише в обмежені періоди часу.
У деяких західноєвропейських країнах власність на землю зазнала за часів феодалізму складної трансформації. Із приватної власності селян вона поступово перетворилася у феодальну з усіма її особливостями та умовностями, а потім почала зворотний шлях у бік приватного володіння.
Навіть у так званих східних деспотіях схема «влада-власність» діяла не скрізь. У мусульманських країнах, наприклад, монарх розумівся не як власник усього державного майна, в тому числі й землі, а як особа, яка розпоряджається власністю на благо народу за велінням Аллаха. У мусульманських суспільствах середньою ланкою між монархом та селянином був не спадковий титулований феодал, а чиновник, який не має права передавати свою посаду у спадщину. Не менш виразно характер монарха як розпорядника був виражений у Китаї, де держава довгий час було головним власником землі, а монарх був лише розпорядником або користувачем, що закріплялося законами, звичаями та відповідною ідеологією.
Л. Гумільов зазначав, що держава як всемогутній володар власності, що представляється монархом-деспотом, була зручною для тих країн, де іноземні завойовники були вимушені існувати серед підкорених, але більш численних тубільців, і використовували слухняний чиновницький апарат як інструмент придушення. Переважання державної власності полегшує для влади мобілізацію сил для придушення внутрішніх та зовнішніх противників.
Владну верхівку СРСР та інших соцкраїн С. Кульчицький також відносить до власників усього державного майна. Але й це неправомірно. У СРСР існувала не лише законодавчо, але й реально державна власність на засоби виробництва, а владна верхівка була лише її розпорядником. При цьому вона так влаштувала систему управління, що стала безконтрольним розпорядником за типом східних деспотій. Ані Сталін, ані Хрущов, ані Брежнєв не були власниками (володарями). Якби вони були власниками, то і в їхній свідомості й поведінці обов’язково б хоч якоюсь мірою відбивалися риси власників. Але всі вони були типовими чиновниками-бюрократами, які піднялися на вершину службових сходів. Варто Хрущову було втратити свою посаду, як він втратив і своє право розпорядження власністю. Борис Єльцин уже після розвалу СРСР внаслідок затвердження нової конституції РФ володів, мабуть, не меншими реальними розпорядливими функціями у сфері власності, ніж Хрущов чи Горбачов як генсеки КПРС, — а можливо, навіть і більшими. Деякі нинішні російські олігархи — це «плоди» його розпорядчої діяльності. Ні Хрущов, ні Горбачов такими можливостями не володіли.
Більшовики зробили державну власність пануючою формою власності в СРСР і організували виробництво за дуже примітивною схемою, що виключає як конкуренцію між виробниками, так і значну матеріальну зацікавленість, пов’язану з кількістю та якістю праці. Певною мірою матеріальна зацікавленість існувала, але в надзвичайно обмежених розмірах і неодмінно прив’язувалася до ідеології, тобто зразкової соціалістичної поведінки. Абсолютна лояльність режиму на всіх ієрархічних рівнях виробництва цінувалася набагато більше, ніж професійні якості працівників. Тому єдиним дієвим засобом підстьобування виробничої і взагалі трудової діяльності могло бути лише примушення. І тому головною фігурою в суспільній системі став чиновник.
А оскільки більшовики через своє звичайне людське бажання зберегти владу надовго швидко усунули політичних конкурентів та союзників і взялися за керівництво всією країною без політичної конкуренції, то вони з революціонерів швидко перетворилися в чиновників, які контролюються лише партійно-державним апаратом. Більшовицька держава вже через ту систему господарювання, яку вона вибрала, неминуче повинна була стати державою авторитарно-деспотичною — за типом азіатських держав. У кінцевому результаті більшовики мимоволі відтворили східний (азіатський) «феодалізм» — однак на вищому рівні розвитку науки, техніки та культури. Тож теоретично винайдена марксистами диктатура пролетаріату швидко перетворилася в реальному житті в диктатуру класу чиновників.
Зробивши висновок, що державної (колективної) власності як такої не існувало ніколи після первісної общини, Станіслав Кульчицький ухвалює їй чи не смертний вирок: «Вочевидь, колективна власність несумісна з характером відтворювання самого людства, адже воно залишається таким, як у тваринному світі». Спростивши на самому початку початкові умови для проведення аналізу, тобто, проігнорувавши значні відмінності між різними видами як приватної, так і колективної власності, автор природно й отримав дуже спрощений результат.
Але і державна, і муніципальна власність успішно існує й нині навіть у такій країні індивідуалізму та лібералізму як США. Напевно, заперечення колективної (державної) власності С. Кульчицький усе-таки хотів обмежити власністю лише на засоби виробництва, хоч цей термін у статті вживається всього лише один раз при аналізі. Але висновок робиться щодо колективної (державної) власності взагалі.
До речі, араби з їхньою державною власністю на землю й абсолютними монархами-деспотами були кілька століть значно більш культурними й ефективними управителями та виробниками, ніж, наприклад, іспанці, яких вони підкорили, або інші європейці. Китайці також довгий час були лідерами людської цивілізації, незважаючи на свій середньовічний феодальний «соціалізм» із державною власністю на землю. (Маркс і Енгельс вважали, що на Сході не було феодалізму, й народи, які там мешкають, інколи називали «неісторичними» (як і більшість слов’ян), а їхній спосіб виробництва — «азіатським».
Поступово виниклу відсталість Сходу зазвичай пояснюють надмірною політичною централізацією й ідеологічною скутістю, які перешкодили свого часу появі та поширенню нових ідей, своєчасному переходу до ефективніших форм розподілу власності, організації виробництва й адекватної їм політичної системи. Радянські історики вважали за краще особливо не розповідати про те, що пануючою формою в минулі сторіччя в більшості мусульманських і деяких інших східних автократичних держав, наприклад, Китаю, була державна власність на землю, — оскільки це могло викликати у багатьох шкідливі для «радянської» влади асоціації. Відкинувши висловлювання основоположників марксизму про особливий азіатський тип суспільних відносин, вони звели штучно весь Схід до звичайних і типових для Європи феодальних відносин.
Що до колективної власності, то в нинішньому Ізраїлі кібуци, в яких ступінь усуспільнення навіть вищий, аніж у радянських колгоспах, дають (згідно з загальнодоступною статистикою) близько 40% сільгосппродукції та поки що успішно витримують конкурентну боротьбу з приватно-капіталістськими господарствами (після того, як частина їх, що не зуміла витримати конкуренції, припинила існування). І в деяких західноєвропейських країнах державна власність успішно функціонує нарівні з приватною. Наприклад, у Норвегії розробкою нафтових родовищ успішно займається державна компанія «Статойл». У підприємствах змішаної форми власності держава може володіти контрольним або блокуючим пакетом акцій, що не є абсолютно чужим для ринкової капіталістичної економіки. Успішно витримують конкурентну боротьбу з приватними фірмами багато державних підприємств у Китаї, залучені до ринкової конкурентної боротьби.
Колективна власність, як ми бачимо, існувала не тільки в первісному суспільстві. Вона виникає там і тоді, коли для цього існує необхідність об’єднання зусиль спільноти на основі колективної власності для його успішного виживання. Наприклад, ізраїльські кібуци були не лише зручною формою господарювання в умовах посушливого клімату на бідних ѓрунтах, але й зручною формою для організації своєї безпеки в умовах ворожого мусульманського оточення. Після того, як Ізраїль став незалежною державою з сильною армією та економікою, частина кібуців припинила існування, програвши конкурентну боротьбу приватним господарствам. Але ті, які змогли налагодити ефективне виробництво, вижили. Основною відмінністю кібуців від радянських колгоспів було те, що вони виникли не директивно-примусово, а в результаті добровільного й демократичного об’єднання. У кібуцах існує не декларована, а фактична рівність усіх членів, збори яких є вищим органом кібуцу. Кібуци значною мірою регулюють життя своїх членів, однак вони ж допомагають їм і вирішувати багато складних життєвих проблем.
У СРСР після Жовтневого перевороту почали добровільно виникати так звані комуни. Мої батьки були членами комуни в сибірському селі Знаменка, а мій дід був головою цієї самої комуни. Деякі комуни виявилися економічно неефективними, однак було й чимало таких, у яких робота була налагоджена на високому рівні та які успішно конкурували з одноосібними господарствами... У комунах існувало реальне виборче самоврядування. Комунари не визнавали жодних директив із райкомів або від державних органів, а самостійно вирішували всі свої господарські та побутові справи. Відносно окремих, небажаних для вищих органів влади комунарів, було складніше застосувати репресивні заходи, оскільки їх захищала вся комуна. Саме це не влаштовувало партійно-чиновницький апарат, що все більше зміцнював свою владу в СРСР. І доля комун була вирішена у верхах безповоротно. Їх перетворили на цілковито безправні колгоспи.
Досвід перших спроб устрою комуністичних фалангстерів на Заході, комун у СРСР і кібуців у Ізраїлі показав, що для налагодження виробництва та життєвого устрою на основі колективної власності потрібно кілька чинників і принципів.
Головна умова — це реальна необхідність об’єднання на основі колективної власності для успішного виживання. Якщо об’єднання відбувається як експеримент (вийде — не вийде), або з надією, що так стане ще краще, то таке об’єднання в колектив власників виявляється зрештою нежиттєздатним.
У сучасних умовах, коли для більшості людей можливий вибір умов існування, важливо, щоб були наявні також:
— добровільність участі та свобода виходу. Якщо таке об’єднання нав’язане, то воно зазнає невдачі, оскільки сприймається як несправедливість і незаслужене покарання;
— ментальна схильність до колективної праці та громадського життя, а також психологічна сумісність передбачуваних учасників (зараз ми вже знаємо, як важливо добрати психологічно сумісних осіб для роботи, наприклад, у тривалих експедиціях або навіть у звичайних трудових колективах). Євреям, як народу, котрий має майже двотисячолітній досвід проживання серед чужих і, як правило, вороже настроєних народів, було легше пристосуватися до життя і праці на основі колективної власності. Проте, мешканці кібуців у цей час становили всього лише близько трьох відсотків населення Ізраїлю;
— реальний демократичний устрій і хоч би приблизна майнова рівність. У більшості ізраїльських кібуців вищим органом є загальні збори, які збираються часто й регулярно. Що стосується життєвих благ, то переважно діє принцип «усім або нікому»;
— наявність висококласних фахівців-організаторів;
— суворий облік і контроль.
Якщо цих принципів не дотримуються, то для того, аби члени колективних підприємств не розікрали спільне майно та не розбіглися, необхідні ті заходи, які здійснював режим Сталіна відносно членів-колгоспників: не видавати паспортів та ув’язнювати на 15 років за крадіжку десяти колосків.
Разом із тим, і приватна власність не є панацеєю від усіх бід сама по собі. Це ми дуже добре бачимо зараз — особливо на прикладі України й інших колишніх «соцкраїн» і «соцреспублік». Приватна власність також вимагає певної ментальності (наприклад, ініціативності, певної кмітливості, впевненості у собі, готовності до мобільного способу життя), високої організації управління та виробництва, адекватної умовам його функціонування, а також доволі високої культури. Та й час приватного власника як затятого індивідуаліста минув. Для успіху в конкуренції необхідна кооперація й об’єднання зусиль з іншими власниками і навіть простими учасниками економічних процесів. Наприклад, масове вилучення своїх вкладів населенням, як ми пересвідчилися, може поставити на коліна «найкрутіших» капіталістів. Однак укрупнення та об’єднання приватних підприємств до монопольних об’єднань призводить практично до того самого наслідку, що й всезагальна державна власність у СРСР, — відсутності конкуренції як основного двигуна економіки. У гігантських капіталістичних фірмах і концернах та установах значно зростає питома вага управлінців і службовців, котрі приймають важливі рішення, від яких залежить доля підприємства, однак особисто не пов’язаних із ним відносинами власності й мало зацікавлених матеріально у його успіху. Контроль у таких гігантах утруднений. Це призводить подеколи до прийняття невірних або просто ворожих для цього господарського суб’єкта рішень і його ослаблення або навіть розорення. Прикладів цього за останні роки ми зі ЗМІ дізнавалися чимало.
Отже, ні колективна власність, ані індивідуальна (приватна) не є самі по собі благом або злом для людини. Кожна з них виникає і може успішно функціонувати за певних умов.
Злом є існування економічної та політичної системи, неадекватної конкретним зовнішнім і внутрішнім умовам, у яких існує спільнота, — існування системи, що знижує можливості ефективного використання власності в інтересах не тільки окремих індивідуумів, але й усієї спільноти. Гальмує розвиток суспільства, а отже, певною мірою, є злом також використання самої власності, неадекватне як особистим інтересам власника, так і суспільним інтересам. Чим менш ефективно власники (держава або приватні особи) використовують свою власність, тим сильніше знижується ефективність економіки всієї спільноти (у наш час — національної економіки) та її конкурентноздатність.
Тому в своїх заключних висновках про безперспективність комунізму (в тоталітарній інтерпретації) на довгий період часу і про те, що штучне наближення «світлого майбутнього» силовими засобами призведе до колосальних жертв без жодного позитивного результату, С. Кульчицький цілковито має рацію. Вже лише сам цей факт робить його статтю корисною для українських читачів, незважаючи на всі заперечення, які вона може викликати.
