Сьогодні з публікації статті члена Римського клубу та іноземного члена Національної академії наук України Богдана ГАВРИЛИШИНА газета «День» починає спільну акцію з російським інтелектуальним тижневиком «Новое время». В рамках акції українські і російські політики та експерти дадуть відповідь на запитання: якими можуть бути наші відносини і на якій основі вони будуватимуться після десяти років «автономного» існування України та Росії, якими є їхні шляхи «у світ», де вони стикаються і розходяться, які шанси і загрози для двох країн несе час глобалізації. Ясна річ, що після десяти років «роздільного» існування прийшов час підводити перші підсумки і робити висновки. Два суспільства і дві еліти стоять перед необхідністю вироблення та опрацювання нових моделей взаємодії, придатних в умовах глобальної політики, ринків, комунікацій. Той факт, що далеко не всі обабіч російсько-українського кордону усвідомлюють цю необхідність, на наш погляд, зовсім не означає неактуальності проблеми.
ПОЧАТОК, ПРОЦЕС І ПЕРСПЕКТИВИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
Міжнародна торгівля існувала ще декілька тисячоліть тому. У світовому масштабі вона вже існує кілька сот літ. Іноземні інвестиції пливуть у різні напрями вже теж кілька сот років, хоча вони сильно збільшились в II-й половині XIX ст. і знову в II-й половині XX ст. Процес глобалізації, як він розуміється сьогодні, і сам термін, виникли одночасно з розпадом Радянського Союзу і перемогою «капіталізму».
Що спричинило сучасні форми глобалізації і які є її основні характеристики чи правила гри? Основні рушійні сили цього процесу — це технологічні й геополітичні. Технологічні інновації в транспорті уможливили швидке перевезення товарів та пасажирів з однієї країни до іншої (наприклад, троянди з колумбійських городів потрапляють на німецькі ринки менш ніж за 24 години). Прогрес у комп’ютеризації, телекомунікації, а особливо створення електронної пошти та Інтернету, телефонний зв’язок між всіма країнами світу, швидка і дешева передача величезної кількості інформації зробили можливим щоденні міжнародні фінансові трансакції, що сягають трильйони доларів США, без того, щоб гроші чи навіть дорогоцінні папери рухались з місця.
Прискорило процес глобалізації і те, що після розпаду Радянського Союзу США залишились одинокою світовою потугою. Ця потуга базована на ефективній економічній системі, збройних силах, організованих і розташованих таким чином, що США можуть швидко вступити в будь-яку військову дію будь-де в світі. Політична потужність США є в сильній економіці та військовій базі, а також підкріплена вірою більшості американців, що їх країна не тільки найбагатша, найсильніша, але і найдемократичніша, і повинна бути моделлю для всіх інших країн. Ця потужність США дає їм можливість впливати на такі інституції як НАТО, МВФ, світовий банк, СОТ (Світову oрганізацію торгівлі) і прямо на багато країн, які одним чи другим способом почуваються залежними від доброї волі американців, чи то через важливість американського ринку для їх експорту, чи фінансової або військової допомоги, чи впливу США на вищезгадані інституції. Саме цей геополітичний елемент сформував ключові характеристики, правила гри для глобалізації. Це в першу чергу віра, що є тільки одна економічна та політична правда: поєднання репрезентативної демократії з ринковою економічною системою. Всі, хто думають інакше,вважаються лівими реакціонерами, єретиками або утопістами. Ключова мотивація глобалізації, як взагалі якої-небудь діяльності підприємств — це гасло, «що є добре для акціонерів, є добре для всього світу». Правила гри, які з цього випливають — це:
агломерація : чим більше підприємство — тим краще, тому і стільки поєднань чи приєднань підприємств;
дерегуляція , не держава, а ринок розуміє найкраще, що треба робити;
лібералізація: відкривайте всі ринки для наших товарів;
приватизація майже всього, включаючи освіту, охорону здоров’я;
жорстка конкуренція: ефективні, потужні виживають, неконкурентоспроможні вимирають або їх ліквідують.
За останні кілька років почали з’являтися одначе деякі зміни на горизонті:
Європейський Союз має вже приблизно ту саму питому економічну вагу як США, але він далі поширюється і зміцнюється, поволі доходить до кращої гармонізації спільної закордонної політики, творить початки спільної озброєної сили. На майбутні кілька років перспективи економічного росту Європейського Союзу є кращі, ніж в Америці, тому що в США нова економіка, яка була базована надто на переоцінених інтернетних підприємствах, втрачає частину своєї динаміки.
Після Азіатської кризи вважалось, що перспективи виникнення, групи країн Азії, як світової економічної потуги, пропали з кризою. Насправді це не так. Деякі з Азіатських країн виздоровлюють, деякі, як Сінгапур чи Тайвань, продовжують швидко розвиватися. Найважливішим є надзвичайно швидкий економічний прогрес Китаю із збільшенням валового продукту на 10 % щорічно, що подвоює його ВВП кожні 7 років. Цей прогрес завдячується економічній дерегуляції і припливу приблизно $40 млрд. щорічних іноземних інвестицій і що доводить тепер до акумульованих іноземних інвестицій на суму $400 млрд. Китай підноситься вже до рангу світової економічної потуги. Індія, країна з понад мільярдним населенням, вже теж почала розвиватися досить швидко, і, на диво для багатьох людей, особливо в авангардних секторах, таких як програмне забезпечення, яке вже експортують з Індії щорічно на $4 млрд. Якщо взяти так звані конфуціанські країни: Китай, Японію, дві Кореї, Тайвань, Сінгапур, між якими зав’язуються поволі кращі політичні і економічні відносини, і Індію, то ясно, що східна і південна Азія за приблизно десять років стане теж світовою економічною потугою.
От так вже в близькій перспективі бачиться триполярний світ, в якому вже не буде домінувати одна «правда». В Європі акцентується більше поєднання економічної свободи, економічної ефективності та соціальної справедливості; в конфуціанських країнах економічні трансакції є базовані не тільки на контрактних засадах, але теж і на певній взаємодовірі. Майбутні зміни в геоекономічній і геополітичній констеляції співпадають з серйозними протестами проти сучасних форм глобалізації. Виявляється, що глобалізація не доводить до добробуту всіх, а радше до збільшення різниці між багатими та бідними як між країнами так і всередині країни. В США, наприклад, в 1999 році число міліардерів подвоїлося з 200 на 400, але число людей, які живуть нижче визначенного мінімального стандарту, не зменшилось з 48 млн. чол.. Потерпіло багато країн в Азії і в Південній Америці, а особливо африканські країни, які прямо придушені іноземними боргами, низькими цінами на їхні експорти сировини, високими цінами на імпортні товари з розвинених країн. Загальне незадоволення економічними результатами глобалізації підсилюється ще і тим, що вона є руйнівною для екології, а особливо для клімату, наслідки чого бачимо вже тепер. З цих причин виникли сильні протести проти Світової організації торгівлі в Сієтлі, проти Міжнародного Валютного Фонду, Світового банку в Празі, проти Світового економічного форуму в Давосі з закидами, що в Давосі тисяча підприємців і 200 політиків неформально можуть вирішувати долю світу.
Беручи до уваги наведені вище геополітичні зміни, «правила гри» глобалізації теж будуть змінюватись:
За десять років манія амальгамації, мабуть, закінчиться.
Потреба регулювання міжнародних фінансових трансакцій буде прийнята.
Прийде розуміння того, що ринок сам по собі є сліпий до соціальних питань.
Правила лібералізації для експортів — імпортів будуть більш збалансовані для всіх країн.
Буде прийнята думка, що є деякі послуги загально-громадського характеру, в яких краще зберегти державну власність.
Буде краще поєднання конкуренції і співпраці, щоб жорстка конкуренція була менш нищівною.
Думаючи про можливі сценарії Росії та України, варто брати до уваги вище описані зміни в геополітичних констеляціях світу і процесах глобалізації.
ЯКІ СЦЕНАРІЇ ДЛЯ РОСІЇ?
Є три дуже відмінні варіанти можливого політично-суспільного ладу Росії та її співвідношення зі світом. Це:
геополітично-силовий;
науково-економічний;
соціально зорієнтований.
Вибір буде залежати частково від відповіді на ключові питання, які стоять перед російським суспільством, як їх сформулював академік Рогов із Академії наук Російської Федерації кілька років тому.
Перше запитання відноситься до самовизначення: «Хто є ми, росіяни, що є ми, як держава», чи це є держава-імперія, з якої і почали, чи держава-нація, чи справжня федерація?
Чи є бажано і можливо, щоб Росія стала знову світовою потугою? Щоб відтворити Росію як світову потугу, треба зосереджувати ресурси саме на цьому, а не покращенні добробуту народу.
Росія є Євразійською країною. Як це поєднувати? Чи робити вибір між Європою і Азією? Її певну потугу і потенціал поважають і на одному, і на другому континенті, хоча і в одному, і в другому деякі бачать Росію як загрозу. Ні Європа, ні Азія не в змозі абсорбувати Росію в своїх політичних та економічних надструктурах.
Який є справжній політичний лад в Росії? Рогов його назвав демократією бюрократії, тому що саме політична бюрократія провела процес певної демократизації, який одначе не охоплює ціле населення так, якби це сталося, якщо б демократія виникла з суспільства.
Повертаючись до першого сценарію, його характеристики і передумови реалізації були б:
Відтворення Східно-Слов’янського Союзу (Росія, Білорусь, Україна) чи включення до нього ще деяких країн СНГ.
Відновлення, зміцнення збройних сил.
Подальше зміцнення центру влади, себто створення авторитарного режиму з демократичною косметикою, капіталістичною економічною системою, домінантною роллю олігархів. Це була б антизахідна провнутрішньо російська, «солженіцинська» орієнтація і, можливо, встановлення стратегічних партнерств із деякими Азійськими країнами. Такий вибір був би базований в першу чергу і на існуючих величезних природних ресурсах і можливостях фінансування держави через їх експорт.
Другий варіант — це науково-економічний. В Росії збереглась велика мережа наукових інституцій з її сильним, особливо науково-технічним потенціалом з досить ще великим інвентарем науково-технічних знань. Якщо б налагодити процес трансформації науки в комерційно корисні продукти, послуги, тоді Росія могла би інтегруватися в глобальні торговельні процеси, експортуючи наукоємні продукти, послуги, а не тільки енерго-ресурсно-капіталоємні. Це потребувало б справжньої ефективної ринкової системи, більш демократичних відносин на всіх рівнях і в спілкуванні з світом, базованому на технологічних та економічних потужностях, а не на «кулаку».
Третій варіант — це повна політична, економічна і соціальна трансформація. Основна мета була б — забезпечити рівноправність і добробут усіх людей, як це робиться в деяких, особливо скандинавських, членах ЄС, це наближення до Європи, особливо ЄС, хоча не інтеграція в ньому, бо Росія є завелика, щоб могти стати нормальним членом Європейського Союзу. Цей третій варіант був би найкращим для Росії, але найважчим для реалізації, бо він не випливає з історичної політично-соціальної спадщини Росії.
Цей вибір міг би бути поєднаний із науково-економічним і збільшив би його шанси на успіх.
ЯКІ СЦЕНАРІЇ ДЛЯ УКРАЇНИ?
Включення в процес глобалізації в співпраці з Росією і через Росію. Політично це уможливило б створення бодай Східно-Слов’янського Союзу, приплив все більше і більше російського капіталу в Україну, його домінантної позиції в ключових секторах, повне пов’язання деяких секторів промисловості, як наприклад авіаційного та космічного. Якщо йти по інерції, то цей варіант сценарію є найлегшим.
T Другий варіант — це коливання між Сходом і Заходом, не інтегруючись вповні не в одне і не в друге і залишаючись на маргінесі політичної та економічної реструктуризації світу і глобалізації в теперішній та в майбутній формі.
Третій варіант — це інтеграція в Європейський Союз паралельно зі зближенням Росії до Європейського Союзу і більш симетричною (рівноправною) співпрацею з ним в економічній сфері.
ШАНСИ І ЗАГРОЗИ
Для України перший варіант — це «кінець історії», це втрата своєї специфіки, другорядний статус, мовна, культурна, побутова асиміляція, малі перспективи на мирне, вільне, матеріально комфортне життя для більшості її населення. Це також зменшення прав для неросійських меншин, це «плечами, а не обличчям» до Європи. Такий вибір України (а можливо, і примус) був би поштовхом для Росії до її геополітичного силового вибору зі всіма його негативами.
Другий варіант — коливання між Сходом і Заходом — не на користь Україні та Росії. Для України — це ізоляція від здорових світових інтеграційних процесів. Її тягли б то сюди , то туди, що мало б для неї руйнуючий ефект. Вона стала б іграшкою для Сходу та Заходу. Для Росії такий «вибір» України був би не корисним, тому що це відвертало б багато її політичної енергії від основного завдання розбудови сучасної, демократичної, заможної держави.
Третій сценарій — інтеграція України в ЄС — єдино корисний для України та Росії. Для України найбільш бажаним майбутнім є справжнє поєднання суверенності, політичної свободи, економічної ефективності і соціальної справедливості, себто приблизно Шведська модель. Це вимагало б злиття партій в 5 чи 7, децентралізації влади, закінчення економічних реформ, впровадження інструментів прямої демократії. Це дало б людям можливість на рівні районів чи областей спонтанно вирішувати питання, які є життєво-важливі для них, а не для цілої країни. Це вимагало б теж і інакшого розподілу бюджетних ресурсів. Це був би добробут для всіх, а не для вузького кола людей, легкий доступ до освіти, до якісної охорони здоров’я. Це не є утопія, бо кілька саме Європейських, особливо Північно-Європейських країн доводять, що це є можливо. Для України це не є утопія, бо людські і природні ресурси і ностальгія за егалітаризмом уможливили б такий вибір. Це вимагало б реструктуризації політичного життя, владнання законодавства, кращої адміністрації. Цей сценарій бере під увагу як самозрозуміло збереження повних громадських прав усіх меншин, їхніх культур і мов, але це означає теж повне «право громадянства» української мови, культури. Це вимагає і колективного вилікування з комплексів меншвартості українців-малоросів, це самоповага до свого рідного, особливо мови і культури, бо в світі шанують тільки тих, хто себе і своє шанує. Порівняння успіхів, осягнень України, українців за світовими стандартами, а не тільки у відношенні до Росії. Реалізація такої візії можлива тільки через інтеграцію в ЄС.
Саме такий вибір України був би і найкращим для інтересів Росії. Це є наш спільний шанс, бо Україна, прямуючи цим шляхом, зробила б важчим геополітичний, силовий вибір Росії. Силовий вибір виснажував би її замість того, щоб розбудовувати її на сучасне суспільство на своїх великих літературних традиціях, інтелектуальних силах, на природньому багатстві.
Повчальним прикладом для Росії могла б бути Німеччина. Гітлер мобілізував німців на підкорення Європи і може цілого світу гаслом «Лабенсраум», себто тим, що для великої енергії німецької нації потрібно більше життєвого простору для самовиявлення. Якщо б Німеччина була виграла, вона могла б тоді існувати, як домінантна держава тільки з жорстоким режимом, але це був би жорстокий режим не тільки для всіх підкорених, але і для німців. Держава була б економічно не ефективною, бо підкорені люди не є продуктивними. Опинившись на меншій території, ніж з якої почали, зосередивши всі свої суспільні сили на розбудову країни, Німеччина стала надзвичайно вільною, демократичною країною, з великою децентралізацією влади між їхніми землями, економічно найбільш потужною в Європі, без амбіцій домінуючою над іншими народами.
Глобалізація дає шанси для України і для Росії перетворитись на кращі суспільства, але це тільки за умов, що дві сусідні держави, в яких справді багато спільного, йшли б в майбутнє паралельно впевненим кроком, в дечому згармонізовано, а не з Україною на колінах. Україна прямувала б до ЄС, Росія зосереджувала б свої зусилля на розбудову сучасного суспільства.
Найбільша загроза для обох країн — це геополітичний силовий вибір Росії і вибір України або з’єднатися з Росією, або постійно коливатись між Сходом та Заходом. В такому випадку жодна з двох держав не стане справжнім сучасним ефективним суспільством.
