О, націє, дужа і вічна, як Бог,
— Не це покоління холопів,
— Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі.
Довготривалі та, як стає все очевиднішим, неконструктивні за своїм змістом дискусії щодо політичної реформи, перманентні зміни та доповнення щодо її суті та основних механізмів, фактична нездатність провідних політичних сил знайти в цьому узгодженні рішення, які б сприяли такій необхідній нині консолідації українського суспільства, помітна перевага, що віддається в цих питаннях вузькопартійним цілям та інтересам, — усе це спонукає до надзвичайно тривожних висновків. По суті, можна говорити про те, що суспільство втягується в нову фазу вкрай небезпечної політичної кризи, відлуння якої може надзвичайно дорого обійтися нашій державі.
Особливо небезпечним у цьому є ідея механічної, а відтак — суто кон’юнктурної консолідації політичних сил, які не мають і в принципі не можуть мати узгодженої позиції щодо головного — стратегічних засад розвитку українського суспільства. Навіть за умови одержання позитивних результатів у поточному політичному циклі, така неприродна, суто механічна консолідація несе в собі загрозу перекреслити вже зроблене на терені ринкових реформ, є вибухонебезпечною для нашого майбутнього, робить його ще більшою мірою проблематичним та невизначеним. Це добре усвідомлюють наші закордонні друзі й ті, хто лише представляється такими. Небувала активізація нашого східного сусіда, його намагання забезпечити «заступницьку» місію та особисту присутність у всіх ланках суспільно-політичного процесу, який відбувається в нашій країні, радикально впливати на нього, зокрема й на все те, що пов’язане з утвердженням достатньо суперечливої моделі «єдиного економічного простору», є переконливим доказом зазначеного.
У цій ситуації практично втрачають (якщо вже не втратили) своє політичне обличчя та конструктивізм діюча парламентська більшість та її лідери. Як і раніше, політично невиразною та хронічно інфантильною залишається ющенківська опозиція. Ще тривожнішим стає однобічний цинізм багатьох мас-медіа. Все це в своїй сукупності відображає глибоку кризу діючої політичної еліти, яка сформувалася в умовах трансформаційного суспільства, увібрала в себе всі його внутрішні суперечності та вади і, як на мене, виразно демонструє свою непридатність надати нових імпульсів суспільному прогресу. Така політична еліта має зійти з політичної арени. Це — чи не найактуальніша вимога часу, яка заради благополуччя держави мусить бути реалізована. З огляду на це в суспільстві формуються очікування появи на політичній арені нової, третьої політичної сили, яка б продемонструвала свою потенційну здатність зламати ці небезпечні процеси. Ми не маємо права заплющати на все це очі, робити вигляд, що цього не відбувається.
НАДЛОМ НАЦІЇ
Чим пояснити таку ситуацію? Чому на тринадцятому році незалежності в умовах відносно стабільної економічної ситуації, її позитивної динаміки ми вимушені акцентувати увагу на загрозливих процесах внутрішньополітичних протистоянь та деструктивізму? Чому попри всі зусилля влади саме ці процеси реанімують суспільні збудження, які можуть розглядатися як такі, що є чинниками національної безпеки, і що найнебезпечніше — несуть на собі загрозу розколу держави, втрати її соборності? Звісно, що відповіді на ці запитання потребують комплексного підходу, аналізу всього спектра внутрішніх суперечностей трансформаційного процесу, зокрема й тих, що діють і на теренах економіки. Однак, на моє переконання, чи не найвідчутнішими в цьому є суперечності світоглядної сфери, всього того, що пов’язане з духовним відродженням української політичної нації, відтворенням її ідентичності, вирішенням широкого кола проблем, що віками накопичувалися в цій ключовій ланці суспільного буття.
Як на мене, ми припустилися небезпечної диспропорції насамперед у співвідношенні матеріальних і духовних чинників державотворчого процесу. Перебуваючи в полоні суто марксистських світоглядних принципів, ми достатньою мірою не усвідомлювали того, що в дійсності прогрес нації в її історичному вимірі визначається насамперед її духовним потенціалом, що утвердження державності та національне відродження народу — це нерозривні ланки відтворювального процесу, які органічно зумовлюють одна одну. Державність без національної ідентичності свого народу не має перспективи. Це держава без внутрішніх потенцій суспільного прогресу, а тому й без свого майбутнього. Доказом цього є світовий цивілізаційний досвід, в структури якого ми прагнемо інтегруватися. За словами одного із видатних мислителів минулого століття, англійського історика А. Дж. Тойнбі (1889—1975), «соціальний прогрес суспільства зумовлюється перш за все його духовним середовищем». «Культурний елемент, — наголошував він, — являє собою душу, кров, лімфу сутності цивілізації, в порівнянні з ним економічний і тим більше політичний плани здаються штучними, несуттєвими, пересічними утвореннями природи та рушійних сил цивілізації».
З огляду на це із здобуттям незалежності перед нашою державою з усією гостротою постало завдання цілеспрямовано, крок за кроком подолати всі жахливі наслідки політики денаціоналізації, яка впродовж багатьох століть насаджувалася українському народові. Треба бути коректними й визнати: нами зроблено багато й у цих питаннях, але реалізоване ніякою мірою не зіставляється з потребами часу. Озираючись на всі боки й насамперед на свого східного сусіда, ми весь час робили лише напівкроки. То ж і маємо відповідний результат: складнощі сучасного державотворчого процесу, про які йшлося вище, визначаються, на мою думку, насамперед тим, що цей процес продовжує відбуватися на основі духовного спустошення української нації, моральних руїн, які ми отримали у спадок від колишньої УРСР і які до цього часу так і не змогли подолати.
ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ СВОЄЇ ІСТОРІЇ
Ми повинні досягти насамперед суспільного компромісу в переосмисленні своєї історії, подолати викривлені стереотипи, які не лише в роки тоталітаризму, а й задовго до цього насаджувалися суспільній свідомості. Маємо грунтовніше розібратися самі в собі, пізнати самих себе, усвідомити свою сутність. Народ без історії є історичним безбатченком. Такий народ не лише втрачає основи національної свідомості, свої генетичні корені та витоки, а й бачення перспективи.
На першому місці тут стоїть проблема переосмислення історії української державності. Українська нація — це не бездержавна нація. Ми не розпочинали 1991 року процес державотворення з нульової позначки, а сама Незалежність нам не подарована Б.Єльциним і Л.Кравчуком. Вона впродовж століть виборювалася українським народом на чолі з його авангардом — українським національно- визвольним рухом, рухом, що має історичні заслуги перед нашим суспільством. Дотримуючись принципу наступності, маємо бути свідомими й того, що наша історична спадщина Київська Русь — одна із найбільш розвинутих і найавторитетних держав Середньовічної Європи — була продуктом історичної творчості українського народу, який, як це доведено М.С.Грушевським, досяг своєї визначеності вже у IV-V століттях.
У зв’язку з цим потрібні чіткіші пояснення також ролі християнства, утвердження якого було далеко не таким, як це уявляється. Треба усвідомлювати й те, що при всіх позитивних аспектах, що несла в собі нова релігія, українська духовна культура не була, як це прийнято вважати, започаткована з приходом християнства лише у 988 році, що вона має більш давню історію, корені якої свідомо викорчовувалися візантійськими священиками, які, за словами М.С.Грушевського, «найголовнішу увагу звертали на викорінення залишків поганої віри та обряду» і водночас «завзято ворогували проти мистецтва, словесної творчості нецерковного характеру і взагалі всякої краси, яка безпосередньо не служить церковній культурі». Переконаний у тому, що втрата дохристиянської історії була найбільшою втратою українського народу на етапі його утвердження, підривом його імунної системи та генетичного коду, що давалося взнаки впродовж усіх наступних поколінь.
Нам потрібно грунтовніше, а головне — неупереджено розібратися ще й у тому, чому не відбулася завойована героїчною боротьбою народу українська козацько-гетьманська держава, яка, за загальним визначенням, перебувала на вищій стадії суспільного розвитку, ніж Московська держава, а за принципами своєї розбудови та духовно-освітнім потенціалом значно більшою мірою вписувалася в західне геополітичне та геокультурне середовище. Ілюструючи цю важливу тезу, посилаюся на нещодавно надруковану монографію російських учених М.Конотопова та С.Сметаніна «Из тупика. Экономический опыт мира и путь России». «Після ліквідації монгольського іга, — наголошується у цій книзі, — Росія не лише на століття відстала від Західної Європи, але й змінила напрямок розвитку: в господарстві країни почали відчутно виявлятися елементи азіатського способу виробництва. Це не дивно: весь тривалий час російські князі виконували роль адміністраторів Золотої Орди, збирали для неї данину та подавляли антитатарські виступи». Із цього видно, що прилучення України до Росії стало ще однією спробою змінити генетику українського народу, пристосувати його до принципів та механізмів євроазійства, до основних засад общинного господарства та азійського способу виробництва, який мав корінні відмінності від того, що відбувалося на Заході. У зв’язку із зазначеним знову ж таки конче важливо осмислити також рішення Переяславської Ради, 350 років якої ми відзначатимемо наступного року. Наскільки безальтернативними були такі доленосні рішення?
Це ж стосується і з’ясування причин поразки Української держави 1917—1922 років, а також нашого усвідомлення того, що УРСР не була й не могла бути повноцінним втіленням ідей та принципів української державності, суверенною державою українського народу, інструментом його національного відродження. І це природно. Розбудований на принципах більшовизму, Радянський Союз, до складу якого входила УРСР, насправді став наступником російського імперіалізму, головною засадою якого завжди була політика територіальної експансії. Йдеться про спадкову патологію, яка дорого коштувала світовій спільноті. Підраховано, що за 400 років відповідної політики територія Росії збільшилася в 36 разів. Жодна з колишніх імперій світу не могла конкурувати в цьому з нашим завжди небезпечним східним сусідом. Це всім добре відомо. Неупереджені політики добре розуміють і те, що, власне, ніхто інший, як більшовизм, виявився політичною силою, що змогла відстрочити крах російської імперії, трансформувавши її в нові, ще більшою мірою агресивні функціональні форми, продовжити її життя на багато довгих десятиліть. Насильницьке продовження імперської русифікації, фізичне винищення українського народу шляхом штучних голодоморів та політичних розправ, депортації та нескінченні переселення у віддалені райони Росії, продовження ганебної політики системного викорінення української мови, однієї з найстаріших мов Європи, яка за своєю суттю була й залишається одним з визначальних виявів генетичного коду українства, скарбницею національної культури, — все це та багато іншого підтверджують висловлену тезу про відірваність УРСР від функції національного відродження народу, яка в будь-якій цивілізованій державі є визначальною.
У ці жахливі часи найбільших втрат зазнала українська інтелігенція — основний інтелект народу, головний носій його національного самоусвідомлення. Коли ми говоримо про геноцид українського народу, то це не лише роки голодомору. Це водночас і системне винищення (фізичне та моральне) української інтелігенції. Ми ще багато років відчуватимемо ці втрати. Притуплення національного інстинкту, як і нестримне почуття меншовартості, що так боляче даються взнаки й сьогодні, — це наслідки насамперед зазначеного процесу.
У цьому контексті зовсім по-іншому, ніж це багато років подавалося офіційною пропагандою, сприймається врегулювання найскладнішої проблеми, що стосується примирення й консолідації українського народу, формування зрілої політичної нації. Йдеться про відновлення політичної та історичної справедливості щодо членів Організації українських націоналістів та вояків Української повстанської армії, які боролися за свободу та незалежність Української держави, відновлення її соборності та суверенітету. Давайте задумаємося над тим, з яких причин Верховна Рада не може досягти такого необхідного для консолідації суспільства конструктивного рішення з цього питання. Ми всі свідомі того, що в даному випадку йдеться про визнання факту існування в роки УРСР національно-визвольного руху. Хіба вже сам по собі цей факт не достойний чільної уваги відповідального перед суспільством парламенту? Для об’єктивності необхідно врахувати й ступінь вини радянської сторони в розв’язанні фактично громадянської війни на теренах України. За даними Державної комісії з вивчення діяльності ОУН та УПА, яку було створено ще декілька років тому Президентом України, в 1939— 1941 і в 1944—1952 рр. сталінським режимом було фізично знищено десятки тисяч осіб. У ті роки західні області України перетворилися на одну жахливу м’ясорубку, де не було оселі, в якій би когось не вбили. Переслідували всіх за національні погляди, почуття патріотизму, любов до України. Чому ми не говоримо про це на повний голос?
Ми знайшли виважене політичне рішення щодо оцінки трагічних подій на Волині. Але чому знову ж таки ми пошепки говоримо про недружелюбну акцію проти українського народу з боку Польщі, пов’язану з операцією «Вісла»? Можливо, це відбувається тому, що відповідна акція, як і всі інші злочинні дії проти населення Західної України у відповідний період, здійснювалися із санкції Кремля, а сваритися на старшого брата (нехай брата в минулому) за сімейною етикою негоже.
Подібних прикладів недбалого (а можливо, й свідомого) ставлення до героїзму власної історії, як і до її трагічних сторінок, дуже багато. Один із них — ставлення до героїзму українських юнаків під Крутами (29—30 січня 1918 р.), які свідомо віддали своє життя за утвердження Незалежності нашої держави. Далеко не кожен з народів світу має такі яскраві сторінки героїзму та самопожертвування. За часів Радянського Союзу ці події інтерпретувалися як спроби «націоналістичних сил» перешкодити утвердженню Радянської влади в Україні. Нині радянської влади вже немає, однак і вшанування пам’яті загиблих під Крутами поки що не набуло національного масштабу.
Хочу ще раз наголосити на особливій суспільній значущості проблем, що порушуються. Як на мене, вони мають прямий і безпосередній стосунок до подій сучасного політичного процесу. Активна позиція кожного з нас у ставленні до цього процесу прямо і безпосередньо кореспондується з проблемами світоглядного порядку, з нашою впевненістю в собі, вірою в нашу державу, її перспективи. Переконаний, що в цьому є достатнє підгрунтя для оптимізму. Те, що за часів бездержавності український народ зберіг свою велику культуру, традиції та ідентичність, волю до боротьби за свою незалежність, є свідченням його потужного потенціалу. Народ, що має таку історичну спадщину, може бути спокійним за своє майбутнє. Я переконаний в цьому.
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Я не хотів би загострювати поставлені питання абстрактно. Ще раз акцентую: в моєму розумінні проблеми кардинального оздоровлення суспільно-політичного процесу лежать нині насамперед у площині відчутного прогресу духовної сфери. У цьому ж контексті мають розглядатися питання політичної реформи, а також проблеми наступного виборчого циклу 2004— 2006 років, які нерозривні однi від одних. Повторюю: суспільство цілком справедливо з великим застереженням сприймає будь-які схеми механічної консолідації, які ставлять за мету реалізацію суто власних амбіцій окремих політиків. Безплідними є розмови і з приводу єдиного кандидата чи з правого, чи з лівого таборів, що викликають лише подив та розчарування. У дійсності очікування електорату зовсім інші. Пропоновані варіації можливої консолідації політичних сил, поєднання зусиль влади з цими силами повинні мати насамперед стратегічне підгрунтя — демонструвати суспільству надійний потенціал своєї функціональної дієздатності щодо вирішення найгостріших завдань не власне виборчого, а навпаки — післявиборчого процесу, всього комплексу проблем, що стосуються нашої перспективи: зміцнення державності та суверенітету України.
Вище йшлося про завдання гуманітарної сфери. Але те ж саме я можу сказати й про складність завдань економічної трансформації, переходу до другого циклу ринкових реформ, які включають реалізацію складних завдань пенсійної реформи, відміни необгрунтованих пільг та переходу до основних засад адресної соціальної допомоги, запровадження медичного страхування, глибокої трансформації житлово-комунальної сфери, утвердження конкурентних ринків праці, електроенергії, логічне завершення земельної реформи та запровадження ефективних механізмів купівлі та продажу землі, подальшу лібералізацію валютних відносин і багато іншого. Такою ж мірою безкомпромісними є завдання зовнішньої політики. Йдеться про наполегливість та послідовність у реалізації стратегії євроінтеграції, де на сьогодні базовими проблемами є вступ України до СОТ та набуття повноправного членства в НАТО. Давайте поставимо питання прямо: чи здатною буде ліва коаліція у випадку перемоги на виборчому циклі 2004—2006 рр. ефективно вирішувати зазначені зовнішньополітичні та економічні проблеми, як і питання національного відродження, про які йшлося вище? Однозначно ні! Ближчим до цього могло б бути правоцентристське поєднання, що складалося б з окремих партій та блоків діючої парламентської більшості, а також блоку «Наша Україна». Але їм також не вистачає політичного хисту, щоб знайти узгоджені рішення. Власне, коли я торкався проблеми можливої появи третьої політичної сили, то я мав на увазі саме цю обставину. Я не думаю, що ми вже повністю втратили шанси саме такого виходу із окресленої вище політичної кризи. Будемо сподіватися.
І останнє. Свого часу Джек Лондон у своєму щоденнику із сумом писав: «Нехай мої діти лишаться ненародженими, якщо я не зумів їх мати від коханої мною жінки». Те ж саме я можу сказати й про політичну реформу. Я, як і в цілому Національний інститут стратегічних досліджень, були чи не найактивнішими адвокатами її проведення. Зараз обставини, на жаль, змінюються: своєю непослідовністю та щоденними новаціями ми фактично повністю девальвували в очах громадськості основні цінності реформи. Тому доречним буде сказати: якщо ми не в змозі забезпечити сьогодні належну консолідацію дійсно конструктивних політичних сил, які були б послідовними щодо змісту та механізмів політичної реформи, то її проведення, можливо, було б краще відкласти.
