Як і слід було чекати, у Львові святкування 9 Травня не обійшлося без зіткнень. Ще коли приймалися постанови і рішення про вивішування червоних прапорів, практично всі в один голос криком кричали, що це дуже небезпечна дія і без наслідків вона не залишиться. У результаті ми отримали загальні сентенції панів Чечетова і Ко про те, що червоний прапор — святий символ, і виступати проти нього не можна.
Взагалі саме парламентське рішення — символ юридичної і історичної неписьменності нашої влади. Або писали його люди, які ніколи в армії не служили, або хтось спеціально написав його так, щоб над ним просто потішалися. Ніхто ніколи і ні за яких умов прапор дивізії над поверженим рейхстагом не поставив би. Тим більше в бойових умовах. Адже в Берліні ще три дні після взяття будівлі німецького парламенту йшли вкрай жорстокі бої. І жоден командир не додумався б наразити прапор частини на якісь випадковості в бойовій обстановці. А тепер почитайте парламентське рішення. Прапор перемоги, пронесений на Червоній площі в Москві на параді, не є прапором Ідрицької дивізії, батальйони якої штурмували рейхстаг.
Червоні прапори ставилися не лише над рейхстагом. Кількість і оформлення прапорів було віддано у владу наступаючих армій. І тоді командувач 3-ї Ударної армії генерал-полковник В. Кузнєцов, наказав виготовити 9 прапорів за зразком державного прапора СРСР. Шили їх у Будинку Червоної Армії (БЧА) під керівництвом його начальника, майора С. Голікова. Відома фотографія військового кореспондента Є. Халдея зроблена лише 2 травня і є постановочною. Про Прапор Перемоги навіть не згадали в Наказі Верховного про взяття радянськими військами Берліна. І в подальших наказах про нього не згадували. Це вже потім, у червні 1945-го за розпорядженням начальника політвідділу дивізії на його полотнищі був зроблений напис: «150 стр. ордена Кутузова 11 стр. Ідриц. Див.» 19 червня 1945 року маршал Жуков віддав розпорядження про доставку Прапора Перемоги до Москви на парад Перемоги. Цього ж дня на прапорі були зроблені доповнення до існуючого напису: «79 Ск», а потім і «3 УА 1 БФ». (79 Стрілецький корпус, 3 Ударна армія, 1 Білоруський фронт). І ось тепер всю цю історію звели до державного рангу. З усіма наслідками.
Ця ситуація відображає глибоку розгубленість влади. За рік із невеликим жодних досягнень, одні втрати. У економіці, освіті, фінансах, далі скрізь. Рейтинг падає катастрофічно, кризи йдуть одна за другою, всі невдоволені. За душею нічого путящого немає, запропонувати розлюченому народові нічого і найближчим часом не передбачається. Гучні розслідування якось зблякнули, з Тимошенко і Луценком відверто не знають що робити і навіть гучна справа Кучми якось втратила інформаційний ритм. Що ж залишається владі, яка перебуває на такому голодному пайку ідей? Вдатися до імпорту. І звичайно, в близьку багатьом по духу Росію. Там пишним цвітом розцвітає культ Перемоги. Але те, що може прищепитися на століттями удобрюваному ѓрунті російського імперського мислення і ностальгії за царем-батюшкою, абсолютно неприйнятне тут: Україна — не Росія. Але, як відомо, на безриб’ї і рак риба. Ось і пішла розкручуватися справжня провокація під назвою «Червоний прапор». При цьому якось залишилася без уваги чисто комерційна складова цього дійства. Адже ці прапори хтось шив і хтось продавав. Промайнула цифра, що всього на 30 млн. грн. Теж непогано комусь перепало.
Зараз всі обговорюють наслідки львівських подій, і як це позначиться на єдності й цілісності країни. Згадуються події 2004 року: Україна, розмальована трьома кольорами. Таке враження, що хтось знову хоче використовувати цю краплену карту. Втім, нічого дивного в цьому немає. В умовах банкрутства, що наближається, хапаються за будь-який предмет, не особливо знаючись на його доцільності, і чи може він взагалі врятувати потопаючого. Ми не випадково пригадали повну безграмотність парламентської постанови. Її готували поспіхом, непродумано. Головне — підсилити напруженість у суспільстві, напружити ситуацію, викликати непродумані дії екстремістів і радикалів усіх мастей. Розробляючи і впроваджуючи стратегію напруженості, її автори навряд чи замислювалися над довготривалими наслідками. Їм потрібно було отримати хоч якийсь перепочинок, відвернути увагу суспільства від турбот насущних.
Це одна сторона. Але є й інша, менш помітна зараз, але яка буде виразною найближчим часом. Адже так звані походи з червоним прапором через усю Україну не обійшлися без фінансової і організаційної підтримки партії влади. Думати, що все це придумали і здійснили старезні ветерани просто смішно. Значить, зіткнення було заплановане. Зрозуміло, що радикали у Львові теж цього чекали і теж хотіли заявити про себе. Цікаво, розробники плану червонопрапорного походу працювали на підтримку і підвищення рейтингу ВО «Свобода»? Як не дивно, на перший погляд, це мабуть так. Підсилюючи напруженість, протиставляючи деякі регіони іншим, а самим залишатися як би над сутичкою — це справжня мета задуманої і здійсненої провокації. Тепер Партія регіонів, представники якої є й у Львівській міській раді, виряджатимуться в тогу миротворців і показуватимуть, що лише вони можуть зберегти єдність і територіальну цілісність України, а всі інші — як на заході, так і на сході — хочуть її розділити.
Цілком може бути, що декого на цю вудку зловити і вдасться, але довготривалих наслідків ці події мати не будуть. Якщо говорити про можливий розкол країни. Пани регіонали, які продовжують максимально заполітизовувати наше минуле і заважати об’єктивному погляду на нього, не беруть до уваги, що все це із часом набуває абсолютно іншого звучання. Країна ще 2004 року наїлася з лишком спроб її розколу, експлуатації завезених від сусідів штампів. І поступово набуває від усього цього імунітету. Не такого, щоб зовсім не хворіти, але з кожним роком температура підвищуватиметься все менше. Але найголовніше, це не вирішує головні питання. Жодні зіткнення радикалів із обох сторін не замінять проблему підвищення цін на овочі й бензин. А це людей цікавить значно більше, ніж багато що інше і часто наносне.
І ще про запозичені технології. Наша влада не хоче бачити, чим закінчилося в Росії загравання з шовіністами і радикалами — Манежною площею. У певний момент російська влада зрозуміла, що з радикалами і шовіністами загралася, та й вибори наближаються. А отримати при всьому адміністративному ресурсі досить багато голосів за екстремістів не вигідно, та й просто незручно. Отже, тепер заганятимуть в Загальноросійський народний фронт. Об’єднання всіх і вся повинно створити видимість народної єдності і всенародної любові до національного лідера і його партії «Єдина Росія». Наша ж влада, йдучи слідами сусідів, намагається використовувати радикальну карту. А зіграти якраз потрібно було на випередження.
Взагалі б найкраще, якби наша влада не займалася історією. Вірніше — політиканством в історії. Проблема ставлення до подій Другої світової війни є в багатьох країнах. Але там вони залишаються у полі зору істориків і філософів, але ніхто у Франції або Чехії не зводить їх до рангу політики. Ніхто на подіях минулого не будує свою нинішню політику, не намагається підняти рейтинг своєї партії. Напевне, тому що є про що поговорити з виборцями, окрім проблеми щодо того, хто і як воював із загарбниками.
Все, що відбувалося у Львові, у меншій мірі в інших містах, є наслідком ідеологічної і політичної безпорадності влади, її внутрішньої порожнечі. І якщо вона в щонайближчий час не знайде, чим заповнити цей вакуум, то її чекає сумна політична доля.
