Уже більше 10 років керівництво України на всіх міжнародних форумах демонструє бажання вступити до Північноатлантичного альянсу. У часи Леоніда Кучми навіть спробували щось робити в цьому напрямі, зокрема, прийняли програму всебічного інформування громадян країни про НАТО і Європейський Союз. Так от у чому річ: забули це все профінансувати і програма тихо померла, не встигнувши розпочатися.
Потім, за активної участі тогочасного прем’єра В. Януковича, було ухвалено Основи внутрішньої і зовнішньої політики. За цими «скрижалями» 2008 р. Україна мала б стати повноправним членом НАТО. Безсумнівно, на рівні політичної верхівки відчувалося якесь ворушіння, але не більше того. Адже такий серйозний геополітичний крок без потужної підтримки усього українського суспільства зробити не можна. Суспільство ж перебуває (в значній своїй частині) у полоні густопсової партійно- радянської пропаганди, яка представляла НАТО збіговиськом садистів і катів, лютим ворогом мирних народів СРСР, що невпинно піклується про підготовку і проведення збройної агресії проти «вітчизни робітників і селян». Відтоді вираз «агресивний блок НАТО» став символом безумовної віри мільйонів наших пенсіонерів.
Щоправда, практично ніхто у нас не знає, що 1954 р. Радянський Союз подавав заявку на вступ до НАТО, але прийнятий не був. Дивно було б прийняти в клуб демократичних держав країну, де ще функціонував ГУЛАГ і процвітав тоталітаризм. Скривджені лідери КПРС 1955 р. створили Варшавський договір, а навішування на Північноатлантичний альянс всіх «дохлих собак» стало альфою і омегою роботи партійної пропаганди з масами.
Праця пропагандистів і агітаторів не пропала, її результати більш ніж відчутні і сьогодні. Тим більше, що і нині практично всі присутні в Україні російські телеканали віддають данину цій пропагандистській традиції, та й переважна більшість ЗМІ України розробляють цю ж саму, далеко не золоту «жилу». А що ж робить нинішня влада, всі наші «помаранчеві» і «біло-червоно-сердечні», щоб змінити ставлення українців до євроатлантичної інтеграції України?
За «гамбурзьким рахунком» — нічого. У період перманентних виборів і НУ НС, і БЮТ намагаються взагалі обійти цю тему, як смертоносне мінне поле. Чомусь демократичні лідери не вірять, що переконання мільйонів громадян можна змінити, що це не якийсь раз і назавжди даний моноліт свідомості. Вони аж ніяк не можуть зрозуміти, що в сучасному суспільстві неможливо проводити ефективну політику, не беручи участь в інформаційних баталіях і не виграючи інформаційні війни. Доба архаїчних чиновницьких «міжсобойчиків» як форма управління соціумом йде в минуле. Той, хто не бере участі в інформаційному протистоянні, а тим більше програє його — в нинішній політиці приречений. Так відбувається і всередині країни, і на міжнародній арені. Якщо найближчими роками наші лідери не переможуть у питанні про імідж НАТО, не змінять його на позитивний, не доведуть українцям, що вступ до Альянсу є для нашої країни благом — то всі розмови про євроатлантичну інтеграцію України треба буде припинити як цілковито безпредметні.
Сьогодні в Україні негативна інформація про НАТО переважає над позитивом на порядок. На жаль, за всі ці роки жодних потужних інформаційних проектів підтримки зближення України з НАТО здійснено не було. Хоча не можна не відзначити деякі часткові успіхи. Зрозуміло, я маю на увазі багатосерійний телевізійний фільм про країни Альянсу, знятий на замовлення МЗС України. Рік тому його чомусь демонстрували не по офіційному УТ 1, а по «1+1», причомутакої безглуздої ночі, коли в цих самих натівських країнах демонструють круту еротику, щоб діти випадково не побачили, а пенсіонери не перелякалися. Поточного року серіал «НАТО: свій чи чужий?» таки з’явився на УТ-1 майже синхронно зі зміною керівництва державного каналу, що породжує хитку надію на те, що наші керівники нарешті починають розуміти значення інформації в інформаційному суспільстві. І, що приємно, серіал можна подивитися о 22.00, а не о другій годині після опівночі. Таких серіалів за всі роки безупинної риторики нашої влади про «європейський вибір» України потрібно було зняти десятки, і не тільки на замовлення МЗС, але і на замовлення Міністерства оборони: як здійснюється підготовка особового складу в арміях країн НАТО, як живе офіцерський корпус (скільки там бездомних офіцерів, як це має місце у нас і росіян?), які внутрішні взаємини між військовослужбовцями (чи є частими випадки горезвісної «дідівщини»?), на замовлення Міністерства економіки (як там в натівських країнах з цим питанням?), на замовлення Міністерства соціального забезпечення (як в країнах НАТО живуть пенсіонери, інваліди, діти-сироти), Міністерства внутрішніх справ (як в Північноатлантичному альянсі із злочинністю, з підтримкою порядку) і т. ін.
Не завадило б зняти і серіал про співпрацю між НАТО і Російською Федерацією, яка є набагато більш масштабною і глибокою, ніж між Україною і НАТО (до речі, кораблі Чорноморського флоту Росії ходять із Севастополя на спільні військові маневри з флотами НАТО, як «діти до школи», регулярно, у будь- який час року). А ось після всього цього (і не тільки цього) можна було б і підписати «лист трьох» (Ющенка, Тимошенко, Яценюка) до Брюсселя. Але наша влада вважає за краще починати з того, чим взагалі потрібно закінчувати. Так що серіал «НАТО: свій чи чужий?» залишається тим винятком, який лише підтверджує загальне сумне правило.
З особистого досвіду можу сказати, що переважна більшість українців дійсно погано ознайомлена з тим, чим насправді є сьогодні НАТО. Якщо вони і чують якісь пояснення щодо цього, то майже виключно з вуст переконаних супротивників Альянсу. А ті звикли не мати серйозних опонентів, виступаючи в режимі монологу.
Влітку 2007 р. мені довелося виступати в прямому ефірі Севастопольської державної регіональної телерадіокомпанії в дискусії про НАТО з представниками компартії і партії Н. Вітренко. Опоненти з місця в кар’єр заявили, що в такому героїчному місті, як Севастополь майже 100% городян — проти НАТО. У процесі дискусії ліві товариші пережили шок, під час інтерактивного опитування кількість севастопольців, що виступали за приєднання України до НАТО, стала повільно, але невпинно перевалювати за позначку 35% (вище, ніж в середньому по Україні). У цей момент телефон, що приймав дзвінки «за» НАТО, раптом перестав функціонувати, працював тільки той, який «проти». Проте ведуча потішила комуніста і вітренківця тим, що 65% все одно проти НАТО.
Друга дискусія такого роду відбулася у мене в лютому 2008 р. за участю першого секретаря Севастопольського міському КПУ В. Пархоменка і генерального директора міського державного телебачення А. Скрипниченка. Інтерактивне опитування стали проводити заздалегідь і отримали результат — 86% проти НАТО, 14% — за. Товариш В. Пархоменко відразу ж заявив, що жодні інформаційні кампанії нічого не змінять в настроях, які вже остаточно склалися у наших громадян. Але знов стався конфуз. Буквально протягом півгодини кількість прихильників НАТО серед севастопольських телеглядачів почала зростати і коли перейшла за 27%, раптом знов вимкнувся телефон, що приймав дзвінки «за». Це було дивне видовище: в графі «проти» справно фіксувалися дзвінки, що надходили, а в графі «за» все завмерло на позначці 370 дзвінків і більше жодного дзвінка, чого бути, в принципі, не може. Потім мене зустрічали десятки людей і розказували, що вони по 10—15 хвилин намагалися додзвонитися «за», але телефон, вказаний на екрані, не працював. Природно, хіба місцева влада могла допустити, щоб відбувся скандал, і виявилося б, що в такому специфічному місті, як Севастополь, кількість прихильників НАТО наближається до 50%? Адже антинатівська істерія є «альфою» і «омегою» всієї пропаганди в місті, на цьому чимало абсолютних нікчем зробили собі мандати депутатів міської ради. В кулуарах після ефіру В. Пархоменко сказав, що і того, що було на екрані на користь НАТО, для Севастополя дуже багато.
«Влітку було набагато більше» — сказав я. «Ну, так влітку у нас багато приїжджих з Росії», — відповів Василь Михайлович. На моє німе здивування він відреагував так: «А що ви думаєте? У Росії також прихильників НАТО вистачає». І скорботно зітхнув.
Загалом, думки людей міняються під впливом фактів, переконливих аргументів і елементарного викриття міфів, побудованих на брехні і експлуатації масового невігластва. Наші громадяни давно чекають чесного, компетентного і довірчого діалогу з владою.
Чи дочекаються? Іноді мені здається, що якби наша влада дійсно хотіла вступити до НАТО, вона б діяла абсолютно інакше. Принаймні, не намагалася б одягати штани через голову ...
