Виборча кампанія, що наближається, знову спонукала владу задуматися про такі фундаментальні питання, як боротьба з корупцією, депутатська недоторканність, функціонування громадських організацій і побудова громадянського суспільства. Турбота про розвиток громадянського суспільства особливо розчулює, зважаючи на те, яку модель влади вибудовує нинішня Банкова.
Підписаний Президентом України указ про Стратегію державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства, здавалося б, має потішити це саме суспільство, тобто нас із вами. Тільки радіти якось не виходить, коли згадуєш, яка доля спіткала попередні закони з тієї ж серії — наприклад, закон про свободу інформації. Як відомо, чиновники обставили його виконання такою кількістю винятків, що свобода інформації перетворилася на профанацію й анекдот. Тим більше що така ж доля може спіткати й закон про громадянське суспільство. Тим паче що останній має набагато більш розпливчатий характер, ніж згаданий закон про захист інформації.
Насамперед у законі про громадянське суспільство йдеться лише про «створення умов» і «ефективний механізм» взаємодії органів громадянського суспільства з владою і місцевим самоврядуванням. Тобто, по суті, ні про що. Стратегія, хай навіть реально розроблена, потребує постійного свідомого й неухильного виконання. Для наших громадян — а саме населення є основним бенефіціаром і рушійною силою громадянського суспільства — така свідома праця на власне ж благо є незвичною. І тут є декілька причин.
Свавілля чиновників і їхній саботаж будь-якої ініціативи знизу — це лише одна з причин. Не менш важлива неготовність значної частини суспільства стати суспільством громадян, а не підданих, суспільством особистостей, а не «дітей», які прагнуть турботи й заступництва від «батька нації» і місцевих «батьків». Як тут не пригадати одного з лідерів донецьких чорнобильців, що стояв перед представниками влади на колінах. Люди з таким підходом навряд чи зможуть стати рушійною силою громадянського суспільства, навіть якщо б влада — раптом — не заважала б його створенню.
Важливо зазначити також, що саме суспільство, схоже, не зовсім розуміє, як це — бути громадянським. Це поняття заяложене за довгі роки, починаючи ще з часів перебудови. «Соціалізм із людським обличчям» теж проголошували однією з форм громадянського суспільства, а потім таким суспільством оголосили найбільш дику форму бандитського капіталізму — мовляв, невидима рука ринку в поєднанні з підприємницькою активністю і є суспільством рівних можливостей. Після цього стало зовсім неясно, що воно таке — громадянське суспільство.
У законі вказано, що стратегія розвитку громадянського суспільства передбачає «регулярні консультації влади і громадськості з найважливіших питань життя суспільства і країни». Але що це таке? Референдуми щодо недовіри мерам? Плебісцити з мовного питання? Якого рівня питання будуть предметом таких консультацій — неясно. Зрештою, те ж ОСББ уже є інституцією громадянського суспільства.
А ось і конкретизація цих «консультацій»: це суспільні слухання, місцеві референдуми і мирні збори, а також функціонування незрозумілих «інституцій громадянського суспільства» (таке відчуття, що влада бачить таку інституцію як таке собі схоже на неї бюрократичне відомство з ієрархічною структурою).
Усі вказані методи спілкування влади й суспільства, у принципі, не є новими. Іншими вони бути й не можуть. Питання в тому, наскільки дієвими вони будуть на практиці. Візьмемо ті ж круглі столи з лідерами громадських організацій. Де гарантія, що ці лідери, як заведено нині, наприклад, на громадських слуханнях щодо відчуження землі під будівництво, не виявляться підкупленими чи підставними особами? Наше суспільство, схильне перекладати відповідальність на окремих лідерів, не може достатньою мірою контролювати їх. Система ж влади така, що в ній виживають фактично лише корупціонери чи «говорящие головы», яких використовують для розкручування політпроектів, часто — наосліп, без розуміння з боку суспільства, хто є ляльководом.
Проте саме суспільний контроль над владою і є основою громадянського суспільства. Більше того: громадянське суспільство у своїй сукупності має бути сильнішим за владу, воно повинне вміти постояти за себе всіма можливими засобами, крім прямого насильства. Воно має бути готовим реалізовувати свої права. Демократія — це нива. Її недостатньо засіяти, її потрібно регулярно удобрювати, полоти бур’яни і дбайливо збирати врожай, підготувавшись до того, що зерна громадянської відповідальності проростають дуже повільно. Нести відповідальність за умови свого життя, боротися за свої права, причому регулярно й довго, — навряд чи обиватель готовий до цього.
Варто зазначити ще й такий момент. Держава має намір підтримувати інституції громадянського суспільства, як зазначено в указі. Якщо йдеться про пряме фінансування, то це нівелює саму ідею громадянського суспільства. Об’єднання громадян не може фінансово залежати від держави. Воно може домагатися держпідтримки окремих проектів або соціальних груп, заради інтересів яких і створюється значна частина громадських організацій — від екологічних до культурно-просвітницьких. Але залежність від держави є не просто спокусою для тих, хто бачить у функціонуванні громадських організацій майданчик для власного розкручування з метою капіталізувати свою активність у дзвінку монету й теплу синекуру. Це ще може бути і свідомою стратегією влади з метою приручити новонароджене громадянське суспільство, створивши йому такі умови, за яких без державних грошей ініціативи громадян приречені померти. А гроші роздаватимуть лише перевіреним людям.
От і виходить, що написати й підписати стратегію — одне, здійснювати її — друге, а бути готовими до її результатів — третє. Сам факт ухвалення такої стратегії — це добре. Але надто багато підводних каменів проглядається в таких «прозорих» ініціативах. І вже хто-хто, а нинішня влада якось не асоціюється із дбайливицею громадянської правосвідомості. У країні із сильною персональною владою однієї особи взагалі складно будувати громадянське суспільство, бо залежність від примх і фобій верховного правителя душить сам факт громадянських свобод.
Проте цим законом потрібно якомога більше користуватися. Жоден закон не є цілковито непотрібним. Зрештою, теоретично взято правильний курс. А практику робити нам, громадянам. Тепер законодавча підмога у нас є. Справа — за практичними ініціативами і критичною масою небайдужих і некорумпованих активістів. Без таких людей будь-яка, найпрекрасніша, ідея приречена залишитися лише паперовою теорією.
