Актуальним сьогодні залишається висвітлення тематики Голодомору 1932— 1933 х років. Хоча ця темасприймається українським суспільством по-різному, але ми не маємо морального права замовчувати реальні факти і заплющувати очі на одне із лих ХХ століття.
Страшенний голод у 1932—1933 х роках в Україні, тільки за обмеженими демографічними підрахунками, забрав понад сім мільйонів, майже виключно — селян. Але, згідно з офіційними урядовими відомостями (наприклад, звіт Балицького, шефа ГПУ), голод спричинив загибель близько десяти мільйонів. Довгими роками всякі спомини про нього були під найсуворішою забороною.
У самому Радянському Союзі в місцях, де голоду не було, мало що знали про Голодомор: селянам було заборонено виїжджати зі своїх сіл. Вся країна повторювала: «Жить стало лучше, жить стало веселей». А в цей час в Україні ховали небіжчиків по городах і садках, бо нікому було носити їх на кладовище; матері, йдучи на роботу, ховали маленьких дітей, щоб перехожі не вкрали і не з’їли. Коли настала весна, нікому було виходити на поле сіяти. Поля стала засівати авіація, і цей факт був поданий владою як досягнення радянської науки й техніки.
13 травня 1933 року, після поїздки селами України, де на власні очі побачив Голодомор як найбільш переконливий «аргумент» сталінського виховання українців, після арешту друга й однодумця, колишнього президента ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської лiтератури) Михайла Ялового, застрелився видатний український письменник, чесний комуніст, організатор ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий. У передсмертній записці він написав: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що були найщирішими комуністами? Нічого не розумію...». Записка закінчується словами: «Хай живе комунізм! Хай живе соціалістичне будівництво! Хай живе комуністична партія!»
Його постріл пролунав як застереження проти масових репресій і тотального знищення інтелігенції. Але як могли зрозуміти це більшовики, якщо вождь світового пролетаріату Володимир Ілліч Ленін стверджував: «Интеллигенция — не мозг нации, а говно»? Нинішні комуністи неодноразово казали, що вони кращі за своїх попередників. Проте у хибності такого твердження я зміг переконатися, спостерігаючи за ток-шоу «Свобода слова» (від 24 лютого 2006 року), під час якого народний депутат України від комуністичної фракції Юрій Соломатін публічно обізвав «козлом» відомого українського режисера Юрія Іллєнка. Як бачимо, ставлення комуністів до інтелігенції не дуже-то й змінилося.
30-ті роки... Країну затопили хвилі «червоного терору». Над цвітом національної культури та літератури нависла смертельна небезпека. Ті митці, які не змогли переступити через свою особистість, через свої принципи, пішли етапами в тюрми й табори, де більшість із них загинула. Хто тільки не був у сталінсько-беріївських таборах: Максим Рильський і Остап Вишня, Лесь Курбас і Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний і Микола Вороний... Наприклад, нашу знайому, відому українську актрису, правнучку декабриста Марію Ростиславівну Капніст за один вислів «Кирова убил Сталин» було відправлено до ГУЛАГу на довгі 25 років.
Але ж у списках «ворогів народу» значилися й улюблені композитори, артисти, військові, вчені з європейською славою! Свідомо перетворюючи свій народ на агресивний натовп, влада знищувала тих наймудріших, найталановитіших, яких вона найбільше боялася.
Цей геноцид продовжувався ще довгі десятиліття. Багато письменників змушені були покинути Україну, щоб уже ніколи не повернутися. На чужині вони творили та мріяли, що колись повернуться в Україну хоча б своїми творами. Часто їх звинувачували в тому, що вони не хочуть повертатися на батьківщину. Західні діячі не розуміли того страху, що виникав у письменників-емігрантів від однієї думки про повернення. Памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» став пристрасною розповіддю про страждання українських робітників, селян, інтелігенції у більшовицькому «раю» та про свої власні поневіряння: «Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький...».
Я не хочу, щоб молоде покоління знало значення слова «дефіцит». Зараз дивно звучать розповіді літніх людей про те, що у Радянському Союзі були норми відпуску товарів. Наприклад, цукру в літній період — 1 кг у руки. Хто, окрім самої людини, може знати, скільки і чого їй потрібно? А черги!!! Наприклад, мій дідусь повинен був простояти в черзі в ЦУМі за костюмом на випускний вечір 12 годин!
Особисто мої бабуся й дідусь, у яких на двох більше ста років трудового стажу на заводі «Більшовик», дуже добре зазнали «ласки» тоталітарного режиму (бабуня — донька розстріляного 1938 року командира Червоної армії; дідусь пережив голод 1933 року, втратив батька, який загинув на фронті у Другу світову війну), не можуть спокійно слухати ту облудну брехню, що кажуть людям під час різноманітних виборчих кампаній агітатори від Комуністичної партії України.
Я й досі не можу забути один із агітаційних роликів Компартії на парламентських виборах 2006 року, в якому дуже тендітна і приваблива білявка говорила, що комуністи — це круто. Розумію, що виборча кампанія — це не лише гарячі баталії за симпатії електорату, але й дуже добра нагода для молоді заробити гроші. Якби ця молода дівчина уважно прочитала книгу «Голод» та ознайомилася з діяннями Комуністичної партії, то їй, напевно, не захотілося б публічно виступати на всю країну з такою високою оцінкою діяльності комуністів. Я розумію, що кожна людина заробляє гроші, як може, але втрачати своє обличчя і почуття власної гідності, якщо воно, звичайно, є, заради того, аби стати хоч трошечки багатшим — не варто.
Коли дивишся пленарне засідання українського парламенту, неодноразово чуєш із вуст народних депутатів від фракції КПУ, що ніякого Голодомору не було, а був голод. Я розумію, що вони, як, власне кажучи, і я, і багато моїх співвітчизників, часто керуються 34 статтею Конституції України: «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань». Проте дуже прикро, що такі високоповажні люди як парламентарії не роблять висновки з минулого, не знають історії, називаючи себе продовжувачами справи Леніна-Сталіна, не мають бажання відповісти перед суспільством за той злочин, який скоїли їхні попередники.
Чи має Комуністична партія України майбутнє? Відповідаючи на це запитання, я пригадав вислів про те, що нічого вічного у цьому житті немає. І навіть могутня імперія, яка будувалася на засадах тоталітаризму та страху, оспівана у багатьох патріотичних піснях, з точки зору історії проіснувала недовго — 70 років. Особисто я, читаючи твори на історичну тематику, дивлячись документальні фільми, гуляючи Андріївським узвозом у Києві, де портрети Леніна, Сталіна, Брежнєва, Щербицького та інших комуністичних діячів можна придбати, кажу собі: «Дякувати Богу, що я народився не в Радянському Союзі, а в незалежній Україні. І мене ніхто не змушуватиме ходити у червоній краватці, писати хвалебні оди про систему і покладати квіти до пам’ятника Ілліча». А могло бути зовсім інакше...
