19 січня в Москві відбудеться хода і мітинг пам’яті Станіслава Маркелова й Анастасії Бабурової. Московська мерія погодила мітинг, повідомляє «Новая газета», тоді як влада Петербурга заборонила аналогічну антифашистську акцію в місті. Учасники московського мітингу зберуться на початку Нікітського бульвару о 19 годині одній хвилині. Цей час символізує дату — 19.01.2009, коли й сталася трагедія. Нагадаємо, торік колегія присяжних Мосміськсуду визнала винними у вбивстві Нікіту Тихонова та Євгенію Хасіс. Тихонов отримав довічний термін, Хасіс — 18 років колонії.
Одна з учасниць «Комітету 19 січня», який організовує московський мітинг, Марина в коментарі газеті «День» зазначає, що «безумовно, пам’ятати Анастасію Бабурову, Станіслава Маркелова та інших жертв ідеологічного і політичного терору важливо. Інакше ми просто не зможемо подолати проблеми ксенофобії, політичних розправ, пов’язаних із національними і релігійними ознаками та переконаннями.
Саме для цього ми й проводимо вже втретє демонстрацію 19 січня. Сподіваємося, що антифашистські заходи й виступи, покликані мирно врегульовувати конфлікти між людьми, змінюють суспільну свідомість і, можливо, переконання конкретних людей. Зверніть увагу: коло людей, які беруть участь у таких акціях, шириться — це громадські й політичні активісти, художники, поети, артисти, інші представники інтелігенції. Багато хто починає бачити проблеми, яких вони досі не бачили, зокрема відомі особистості. Люди розуміють, що з ксенофобією, як і з ідеологічною ворожнечею, треба щось робити. Проте, на жаль, самі ці проблеми не стають меншими», — вважає Марина.
Завтра про Анастасію Бабурову і Станіслава Маркелова згадають не лише в Росії. У Севастополі, рідному місті Насті, також відбудеться антифашистський мітинг (докладніше про це читайте в інтерв’ю Лариси Бабурової), а в Берліні покажуть документальний фільм про Настю «Любіть мене, будь ласка» режисера-документаліста Валерія Балаяна (докладніше про це читайте в його інтерв’ю).
Історія Насті є показовою під різними кутами зору. І для Росії, і для України, і для Європи. Але поховали її все ж таки в Севастополі, а отже й відповідальність за усвідомлення, чому й за що загинула молода талановита журналістка, лежить передусім на нас, українцях. Тим паче, що в історії її життя виявлено багато українських «гострих кутів». Судіть самі. Народилася й виросла Настя в українській російськомовній родині в Криму. Пізніше в пошуках майбутнього виїхала до Москви, але знайшла там свою смерть... В Україну та Європу Настя фактично прийшла через Росію. Адже, вже мешкаючи в Москві, вона почала писати батькам листи українською мовою і навіть мала намір поїхати в Європу на навчання — європейські традиції були для неї органічними.
Російські ЗМІ значно активніші, аніж українські, у своїй політиці пам’яті. Не лише тоді, коли йдеться про давню історію, а й про сьогодення. І це дуже важливо. Адже врешті-решт ідеться не лише про саму пам’ять, а й про спосіб попередити суспільство про загрозу. Чи може за розмовами про національну державу, що сьогодні активно точаться в Росії, ховатися загроза неонацизму?
