Країна знову починає жити новими виборами. Вірніше — починає жити її політичний бомонд, який думає про вибори (цебто — про збереження у владі) постійно. Очікуване перезавантаження українського парламенту 2012 року примушує політиків всіх мастей і кольорів починати піар-кампанію вже сьогодні. І для влади, й для опозиції майбутні парламентські вибори стануть знаковими — вони змінять політичну карту України на наступні три роки і багато в чому вплинуть на президентську кампанію 2015-го. При цьому вибори восени 2012 року будуть зрізом настроїв суспільства на той момент. Так само, як і нинішній парламент — зріз настроїв суспільства зразка 2007 року. На жаль, ці настрої вже неактуальні, й Рада в нинішньому вигляді майже повністю себе дискредитувала. За останніми даними, повністю довіряють парламенту 3,2% громадян України, а переважно — 15,5% (соціологічне опитування проводила Лабораторія законодавчих ініціатив та компанія TNS в Україні). Отже, кампанія, що розпочинається, — схоже, єдиний засіб для реанімації законодавчого органу.
ЗМІНА ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ НЕМЕНУЧА
Після заяв регіонала Володимира Макеєнка про те, що депутатам не треба особисто перебувати в сесійній залі, бо вони дуже зайняті люди, і голосування за сигналом (у даному випадку Михайла Чечетова) слід узаконити, можна було констатувати, що приниження парламенту переступило точку неповернення. Звісно, глибина падіння українського парламентаризму була б ще більшою, якби пропозиції депутата Макеєнка перейшли в практичну площину. Проте відповіддю стала спроба запустити систему сенсорного голосування «Рада-3», яка унеможливлює «кнопкодавство». Хоч які б були тактичні наслідки намірів остаточно нівелювати парламент, заява Макеєнка, в будь-якому разі, була більш ніж показовою. Зокрема, й щодо реакції суспільства.
Більшості населення, схоже, подібна перспектива була байдужа. Обиватель не любить Верховну Раду більш за всі найвищі органи влади. І нинішня виконавча влада, треба зауважити, потурає подібним настроям через ЗМІ, ток-шоу, через підконтрольні гумористичні програми і так далі Непотрібність парламенту в цілому, певна річ, не обговорюється. Проте максимально постулюються ідеї щодо несамостійності, ангажованості, корумпованості й дорожнечі утримання 450 депутатів. Під кожну зі згаданих характеристик можна навести безліч прикладів. А скорочення депутатського корпусу взагалі є популярною ідеєю в суспільства. Цілком можливо, що таке скорочення і необхідно. Але в кожного рішення є й зворотний бік. В умовах, коли Партія регіонів домінує у владі та має можливості активного використання адмінресурсу, скорочення числа нардепів може призвести до узурпації влади в новому, «урізаному» парламенті. А якщо до цього ще й підвищити прохідний бар’єр, про що активно ведуться дискусії у високих сферах... Тоді український парламентаризм виявиться в ще більшій небезпеці, ніж навіть в нинішній ситуації.
До того ж незрозуміло, до якої цифри можна скоротити число нардепів. Найчастіше звучить цифра — 300 осіб. Та «урізування» на 150 людей — це дуже радикально, зокрема, і для самих регіоналів, які позбавляються можливості провести потрібних людей під «парасольку» недоторканності. Навіть кількість, що становить 350 депутатів, і то здається багатьом надто малою. Мабуть, саме настрої правлячого бомонду України, причому як серед провладної, так і опозиційної його частин, можуть поховати ідею про скорочення числа парламентаріїв. Це здорова ідея з точки зору скорочення державних витрат і навіть з точки зору політичного піару, та вона розбивається об організований опір усередині самої еліти. Отже, чекати зменшення числа нардепів не варто. А ось інших новацій, як вже згадуване підвищення прохідного бар’єра, схоже, не уникнути. Але в першу чергу власті готуються змінити саму виборчу систему.
Процес цей можна вважати початим після заяви Президента під час підсумкової «Розмови з країною». Він фактично дав дозвіл на повернення до змішаної системи виборів. Про стару «пропорціоналку» можна вже забути. Дуже сумнівними, навіть при тотальному використанні адмінресурсу, можуть виявитися результати Партії регіонів, і дуже несподіваними — результати будь-яких інших політ сил — від «Фронту Змін» до «Свободи». Отож досягти переваги в новому парламенті ПР розраховує за допомогою часткового повернення до мажоритарної системи. Цей факт і заставляє наших політиків «ворушитися». Кандидати від партії влади — так само, як й їхні опоненти, вже приміряються до мажоритарних округів. Усередині самої ПР починається неабияка боротьба за «найсмачніші» округи — або з гарантованим результатом голосування (наприклад, якщо округ фактично є мономістом при великому підприємстві), або ті, які «закрити» життєво важливо, попри значний протестний потенціал (таких багато тепер на півдні, де починають виявляти активність ярі проросійські сили, а про Центральну та Західну Україну годі й казати).
ЧИ СТАНУТЬ ВІДКРИТІ СПИСКИ РЕАЛЬНІСТЮ?
Оскільки пропорційна система частково зберігається, то є сенс прогнозувати кількість відсотків, які може отримати кожна з найбільших політсил в новому парламенті. Тут, звісно, важливий нюанс — чи будуть списки відкритими, про що постійно говорять, або закритими, як є нині. Від цього, власне, й залежатиме якість майбутнього складу парламенту. За умови відкритих списків — якість поліпшиться, а при закритих — нічого не змінитися. Певна річ, в даний час подібні підрахунки вельми умовні. Але про Партію регіонів вже можна говорити як про політсилу, що набере 25—30%. Це й є її ядерний електорат в чистому вигляді — та частина виборців, на яких не впливають навіть порожні полиці магазинів. До того ж ближче до виборів влада намагатиметься настільки явних «проколів», як продовольчі кризи, не допускати. І тарифи десь близько року підвищувати не будуть. Все це дозволить стабілізувати ситуацію, а можливе «витягування з рукава» вічного «козиря» у вигляді статусу російської мови і постулювання загрози «помаранчевого реваншу» у вигляді «жахливої» «Свободи» тільки мобілізує стійкий електорат ПР. Проте понад 35% партія влади не отримає. Кредит довіри вже розтрачено. Розчарування неабияке, багато в чому — саме на півдні та сході. Тим паче розчарування торкатиметься інших політичних сил, що входять нині в умовну більшість, — Компартії та Народної партії Литвина.
Вочевидь, що КПУ в період до літа 2012 року вийде з союзу з ПР. Але це її й погубить остаточно. Розраховувати комуністам більше не буде на що. Повернути довіру до себе вони не зможуть. У разі підвищення виборчого бар’єра в Раду гарантовано не проходять. Лічених мерів південно-східного регіону, що відносяться до КПУ, Партія регіонів просто «попросить» — ці округи потрібні ПР. Допоможе «добити» рейтинг КПУ й несамовитий опонент Симоненка — товариш Грач, та й інші політсили готові «прийняти» електорат комуністів, наприклад, та ж «Родіна».
Про партію Литвина й говорити особо не варто. Мабуть, його аутсайдерство можна прогнозувати вже зараз. Впливові литвиновці спробують влитися в списки ПР, та узяти туди можуть хіба що самого спікера, і те не на найбільш прохідне місце. Заборона політблоків зайвий раз б’є по партії Литвина. На своєму бренді в Раду його ніхто більше не потягне. Отже, доля його депутатів незавидна. Кожен із них виживатиме поодинці, судячи з усього — в мажоритарних округах, де на них чекають більш ніж серйозні битви з регіоналами, та й не тільки з ними. Можливістю «знищити» суперників-литвинівців в округах з радістю скористаються й представники партій Яценюка, Тігіпка...
У БЮТ шанси провести до парламенту яку-небудь значиму фракцію прямо пропорційні долі її лідера. Який буде на той час результат судового процесу над Тимошенко, мабуть, найголовніше в обчисленні шансів «Батьківщини». Провали дій влади, в цьому плані, не будуть для партії Тимошенко дуже вирішальними. Тому що на помилках ПР піаритимуться й всі інші політсили. І на їхньому тлі «Батьківщина» буде просто «одній з...», хай і найвідомішою. Явно позначиться на результаті партії й тиск адмінресурсу. Максимум, передбачимо, «Батьківщина» може набрати до 17%.
Політичні проекти Тігіпка і Яценюка мають хороші шанси. Навряд чи ситуація зміниться на користь Сергія Тігіпка радикально, навіть якщо він і вийде з уряду. Все-таки перебування у владі й озвучення найпопулярніших реформ лише нашкодили Сергію Леонідовичу. Проте свою партію до парламенту він явно проведе. Він може розраховувати приблизно на 8%, а Арсеній Яценюк — на трохи більше, близько 10% своїх прибічників, в основному — колишніх поміркованих прихильників «Нашої України».
Нарешті, абсолютно прогнозованим є зникнення такого явища, як НУ-НС, і «танець на кістках» цієї політсили приблизно трьох інших партій. Частина голосів може відійти до Тимошенко, частина — до Яценюка, найрадикальніша частина — до «Свободи». З урахуванням того, що електорат «Свободи» лише зростатиме, і враховуючи те, що на Західній Україні до 2012 року йому навряд чи зможуть щось протиставити, рейтинг політсили Тягнибока до осені 2012 року може бути на рівні 8%. І це навіть в тому випадку, якщо свободовці не виявлять особливих успіхів щодо практичного управління. Партія Тягнибока — ідеологічна, і сильна саме цим. Хоч які б точилися розмови про співпрацю її з владою та участь у маніпулятивній політиці, поки що у «Свободи» абсолютно очевидний висхідний тренд.
ПОВЕРНЕННЯ МАЖОРИТАРКИ: ХТО У ВИГРАШІ
Всі ці прогнози стосуються тієї частини парламенту, яка буде вибрана за пропорційною системою. За заявою Президента, можливо, половина парламентаріїв обиратиметься за мажоритарною схемою, яка, як свідчить досвід, буде ще більше підпадати під вплив адмінресурсу. Звісно, мажоритарна система більш відповідає умонастрою українських виборців, яким набридло вибирати «котів в мішку» за партійними списками, і вони воліють, як у давнину, знати своїх кандидатів в обличчя. На мажоритарних «фронтах» йтиме найістотніша боротьба персоналій, особливо з урахуванням того, що балотуватися по округу коштує дорого, і багато «серйозних людей» готові відстоювати перемогу всіма можливими, і дай Боже, аби законними засобами. Мажоритарщики дозволять партії влади підсилити своє представництво в Раді мінімум до 40%, а з врахуванням потенційних союзників може бути сформована й більшість. Зараз точиться багато розмов про нібито прийняту владою тактику «розмивання» партійної приналежності потенційно «своїх» або союзних кандидатів. Наприклад, в центрі й на заході України може бути надана підтримка явним фаворитам мажоритарних округів, що не належать до ПР, але потенційно, через тіньові домовленості, союзні їм. Саме від подібних кандидатів виходитиме небезпека профанації вибору виборців. Адже вони голосуватимуть, умовно кажучи, за кандидата від «Свободи», а на ділі можуть отримати народного обранця, який стане по більшості або по окремих питаннях голосувати союзно з ПР.
Влада робить ставку саме на мажоритарних кандидатів, і з їхньою допомогою розраховує отримати потрібну більшість або необхідну кількість голосів у новому парламенті. З урахуванням гнучкої моралі дуже багатьох наших «слуг народу», такі сподівання можуть бути виправдані. Прикро, що обчислити поведінку того чи іншого кандидата після обрання в нардепи дуже часто неможливо. Ліків від обману, на жаль, немає — можна сподіватися лише на прозорливість електорату, який вже вдосталь надивився на типову поведінку того або іншого кандидата в депутати.
НОВЕ ПРИШЕСТЯ ІДЕОЛОГІЙ
Парламент 2012 року стане, певно, більш відображати симпатії виборців, ніж нинішній «довгий» парламент. Шкода, що нинішній — останній відгомін «помаранчевої» епохи, що пішла в минуле. На жаль, після того як значна частина нардепів, і особливо — «тушки» — показали своє справжнє ставлення до виборців, про якусь принциповість і ідеологічну основу їхньої поведінки годі й казати. Як поведуться нові обранці, також складно передбачити, але наступний парламент явно буде яскравішим і «злішим». Все-таки приблизно половина його оновиться, а входження нових персон з нерозбещеними амбіціями означатиме, що політика в Україні отримає черговий шанс на перезавантаження. До того ж новообрані нардепи відразу ж почнуть погоджувати свої дії з проекцією на президентські вибори 2015-го. Адже в парламенті збереться вся потенційна когорта альтернативних Януковичу кандидатів (звісно, якщо Тимошенко все-таки дозволять обиратися, а не «притиснуть» умовним або реальним тюремним строком).
Що ж стосується концептуальних якостей нового парламенту, то потрібно думати, що він все-таки буде більш ідеологізованим. Хоч би через наявність в ньому «Свободи» і можливого проходження туди лідерів проросійських сил («Родины», «Русского Единства»). Останні мають більше шансів пройти по округах, проте лише за сприяння влади. Якщо в якомусь окрузі проти пана Маркова або пана Аксьонова (лідерів згаданих партій) буде застосований адмінресурс з метою провести кандидата від ПР, вони навряд чи зможуть обратися. Їм доведеться домовлятися з владою про «зручний» округ. Для Маркова це може бути один із районів Одеси, для Аксьонова — Сімферополя. Ідеологізація нового парламенту може здатися комусь зайвою і непотрібною, та насправді вона стане необхідною після деградації парламенту нинішнього, якому вже не повернути довіру виборців. На жаль, нинішню Верховну Раду доводиться визнати чимось на зразок «політичного зомбі». Вона сама довела себе, здебільшого, до такого стану. Отже, певний ідеологічний ренесанс неминучий і буде лише на користь.
У цілому ж, навряд чи ми отримаємо якісно новий парламент навіть за умови зміни виборчого законодавства. Хочеться, звичайно, вірити, що люди, які контролюють увесь цей процес і звикли діяти звичними для себе застарілими методами (адмінресурс, підкуп, залякування), зміняться. У будь-якому разі, декларують вони правильні речі, проте переступити через себе, на жаль, як свідчить практика, не можуть. До 2015 року питання про курс державного корабля стане знову більш ніж актуальним. Надто багато протиріч накопичилося і ще накопичиться за майбутні роки в нашому суспільстві. Новому складу парламенту належить шукати відповіді на питання про майбутнє країни.
