IСТОРИЧНЕ КОРIННЯ КОНСЕРВАТИЗМУ СХIДНОЇ ЄВРОПИ
Древніх цивілізацій, що дійшли до нашого часу, було три.
Китай та Індія захистили себе від кочових сусідів, що перейняли в них не
культуру, а лише військове мистецтво. Китаю допомогла зведена ним циклопічна
Велика стіна, Індії — неприступні Гімалаї. Проте користі їм це не дало.
Зберігши монократію влади, яка позбавляє маси ініціативи, вони зупинилися
в розвитку і безнадійно відстали. Третя, близькосхідна цивілізація, що
складається з декількох невеликих держав (Єгипет, Вавилон тощо), мала менші
територію і населення, не була захищена природними кордонами і вціліти
не змогла. Однак емігранти перенесли її досягнення в Грецію, а потім —
у Рим, а після середньовіччя її центр перемістився на північний захід Європи,
і в ХХ столітті — в США. Кожного разу її формували на новому місці мобільні,
заповзятливі емігранти, що додало їй динамізму. Реформація, французька
революція, звільнення американських колоній і поразка рабовласників у громадянській
війні США, перемога західних країн над гітлерівським блоком і в «холодній
війні» завершили формування її нинішніх основ. Це — примат особистості
над державою, відкрите суспільство з полікратичною владою, вільна ринкова
економіка. Постійне зростання продуктивності праці визначило її переваги
— високий рівень життя та військову зверхність над консервативними цивілізаціями.
Московська держава, яка заснувала на сході Європи російську
православну цивілізацію, виникла як улус імперії монголів. Її напівкочові
володарі запозичили в Китаю монократію, примат держави над особистістю,
культ військової сили. Вона відреклася од монголів, але, вважаючи себе
спадкоємицею грецької Візантії, взяла від неї не демократію та культуру
Еллади, а таку ж деспотію «другого Риму», подібну до рідної монгольської.
Підпорядкувавши собі всі улуси Золотої орди, вона через Україну, Польщу,
Прибалтику наблизилася до Європи, але принципи не змінила. Нова цивілізація
була консервативна, як і дві старі.
Оскільки переваги Заходу були незаперечні у всі віки, правителі,
від царя Олексія — до Хрущова і Горбачова, намагалися перейняти його досягнення.
Однак запозичення були поверхневі. Культ військової сили та жорстоку азіатську
деспотію, з бюрократичним апаратом, який ігнорує права громадян, посилювали
і закріпляли і реформи Петра, і революція 1917 року, і всі інші перетворення.
Найменші посягання на ці основи суспільство не приймало. Першій (типовій
для Європи того часу) спробі боярської думи, в змові з іноземцями, трохи
обмежити владу царя зібране Мiніним ополчення поклало край, а історія затаврувала
цю спробу як «смутний час». У близький нам час прагнення демократизувати
суспільство коштувало життя Олександрові II та Столипіну, влади — Хрущову
та Горбачову. У результаті, як на Заході, державу називають демократичною
республікою, але правитель сам призначає наступника, а супротивників він
«мочить у вбиральні», як за часів Чингісхана.
Усе це демонструє здатність східноєвропейських суспільств,
змінюючи зовнішню форму, зберегти стару суть. Однак це — особливість усіх
старих цивілізацій. Наприклад, незважаючи на успіхи окупанта Макартура
щодо демократизації Японії, її ринок, як і наш, олігархічний. Можливість
конкуренції із країнами вільного ринку їй надає лише фантастична працьовитість
японців.
Україна перебуває, мабуть, у трохи кращому становищі, як
Росія, оскільки вона не вся була частиною російської цивілізації. Її західні
області довгий час уходили до складу окраїнних країн Європи, і «радянське
виховання» проходили не 70, а тільки 40 років. Тому під час останніх президентських
виборів їхні виборці запобігли реваншу відкритого прихильника тоталітаризму.
Це дає Україні більше шансів, аніж Росії, наслідувати приклад Польщі.
ПСИХОЛОГIЧНI ПРОТИДIЇ ПОБУДОВI ДЕМОКРАТIЇ I РИНКУ
Сорос правильно оцінив радянську систему як найдовершенішу
форму монократії. Вона регламентувала суспільство так, як ні один тоталітарний
лад в історії. Монопольна економіка була до краю зарегульована. Марксизм
через політнавчання забивали всім у голови, а релігія та інші ідеології
заборонялися. Яскраві особистості, що виокремлювалися на загальному сірому
тлі хоч якось, знищували або «приручали». Контролювалося особисте життя
громадян. Наслідок цього — психологічний бар’єр, що гальмує ринкові перетворення.
Влада і народ виявилися неспроможними їх сприйняти. Люди, і за царизму
не схильні до самостійності, за 3-4 покоління перетворилися на покірних,
безініціативних «совків». У динамічному ХХ столітті це — хвороба.
Головний її симптом — безвідповідальне утриманство. Хворий
усе життя залишається великою дитиною, що вимагає опіки. Держава повинна
вирішити всі його проблеми. Пересічного громадянина — вивчити, дати роботу
і пристойну зарплату, незалежно від результатів праці, квартиру, потім
пенсію. Директорові заводу — дати сировину і забрати продукцію, незалежно
від її якості, письменнику — видати його твори, навіть якщо їх ніхто не
читає. Коли це не робиться, хворий обурюється і скаржиться. Характерна,
описана в пресі, поведінка немолодого «совка», що поїхав із колишнього
СРСР до дітей у США. Він мав право отримати там громадянство, але для цього
треба було вивчити англійську мову. Однак він не став цього робити, декілька
років оббивав пороги всіх інстанцій, але нічого не добився. А якби це було
в нас, то «совкові» чиновники задовольнили б його вимоги «як виняток».
Нині «хворі» не платять за газ, вимагають від держави гроші за вугілля,
продане комерційним структурам, не повертають кредити, не платять зарплату
працівникам. «Совки»- чиновники беруть російський газ із газопроводів,
залишаючи оплату його «на потім», не стягають податки і кредити, а неплатників
лякають санкціями, але потім списують їхні борги. І до одужання від загальної
безвідповідальності у нас не буде ринкової економіки. Для полікратичних
суспільств, куди ми прагнемо, не заведено покладати надію на владу, безвідповідальність
і безініціативність, що властиво монократіям.
Другий симптом «совкової хвороби» — недовір’я владі — також
має глибоке коріння. Воно пов’язане з появою в старій Росії інтелігенції,
що критикувала правлячу еліту і закликала маси до непокори. Народники поклали
цьому початок, марксисти продовжили і після повалення демократичної влади,
яка недовго трималася, 1917 року, досягли мети — «влади народу». Це був
очевидний обман: не народ правив державою. Нові правителі — «слуги народу»,
закріплюючи свою владу, вдавалися до таких жорстоких репресій, що перед
ними тьмяніють лиходійства найкривавіших тиранів. Поневолення викликало
в людей протест, недовіра владі посилювалася в усі часи радянського правління,
крім війни. Загострилося, ставши тотальним, воно після розвінчання культу
Сталіна. Недовіра ослабила тоталітаризм і примусила правлячу еліту вдатися
до косметичного ремонту перебудови, а коли це не дало успіху, — розвалити
систему.
Не вірив народ також інтелігенції, яка прославляла тоталітаризм
як «найбільше досягнення людства», яка складала міфи про «вождів народів»,
наділяючи їх рисами богів. Її духовний глава — М. Горький виправдовував
злодіяння режиму фарисейським лозунгом: «Якщо ворог не здається — його
знищують». У нас після розвалу системи вона розкололася на україно- та
російськомовну і створила безліч карликових партій, імітуючи опозицію.
Проголошена на початку 90-х рр. демократія позбавила правлячих
чиновників страху, і корупція досягла розмірів, небачених навіть у Латинській
Америці. Важко уявити іще країну, де уряд очолювала б людина, викрита в
крадіжці. Корупція посилила недовір’я до нової правлячої еліти. Нині другий
симптом совковості химерно поєднує невіру в спроможність влади зробити
що-небудь корисне для країни і просто бути просто чесним, з упевненістю,
що держава зобов’язана вирішити всі проблеми громадян. Така ситуація, коли
«низи» не хочуть, а «верхи» не можуть жити по-старому і ніхто не знає,
як її змінити, вважалася передреволюційною. У період застою тотальна невіра
завершилася подіями початку 90- х рр. Однак за 10 років народ утомився,
нової революції не хоче ніхто. Усі вже знають, що вона, не вирішуючи старих
проблем, створює нові.
ЧИ ВИДНО «СВIТЛО В КIНЦI ТУНЕЛЮ»?
Найбільшою перешкодою для побудови в нас демократії та
ринкової економіки є покладання надії на всемогутність наказів, утриманство
і безвідповідальність не пересічних громадян, а посадових осіб. У всьому
світі це лікують хірургічним способом. Чиновників, нездатних вирішувати
без вказівки згори питання, що входять до їхньої компетенції, змінюють.
Проте в нашій державі, де процвітає корпоративна солідарність «совкового»
апарату, який діє за принципом: «Ворон ворону ока не виклює», — це важке
завдання. Зміна одного чиновника нічого не дає. Єдиний метод лікування
— встановлення вищими органами держави неухильної заборони келейних рішень
у будь-яких інстанціях і жорстка перевірка її дотримання. «Прозорість»
рішень — єдиний метод лікування «совковості». За умови «постійного застосування»
він усуває безвідповідальність і недовіру владі. З українських політиків
першим це зрозумів, увівши це гасло в назву свого політичного блоку, А.
Матвієнко. Проте пізніше, під час перетворення його на партію, воно з назви
випало. Після перевиборів крок у цьому напрямку зробив Президент, який
постав у новому вигляді. Він виказав здатність переймати і використовувати
не тільки ефективні гасла політичних суперників, але й залучати їх до співробітництва.
Першим він залучив до роботи Є. Марчука, за якого голосувала на виборах
права частина електорату. Ще одним вдалим кроком було призначення главою
уряду В.Ющенка — політика, якому нині більше, ніж будь-кому іншому, довіряють
маси. Це дає надію, що недовіру суспільства владі згодом замінить довіра.
Подальші дії влади також ішли в цьому напрямку. Важливим
кроком було позбавлення влади в парламенті та ізоляція відвертих прихильників
тоталітаризму і формування парламентської більшості, яка демонструє прихильність
до новацій (хай навіть поки що переважно на словах). Велике значення мали
укази Президента про перетворення на селі і про амністію тіньових капіталів.
Кожна із цих дій не дуже значуща, не всі вони здійснювалися послідовно,
але відрадно те, що вони направлені на поступове вилікування нашого суспільства
від «совковості».
Проте найбільше вселяє надію зміна суспільної свідомості.
Уже сьогодні майже ніхто не вважає пересічних бізнесменів або банкірів
«ворогами трудящих», як це було ще 5 — 6 років тому. Цим титулом тепер
«нагороджують» лише так званих олігархів — найбагатших із-поміж них, які
успішно виступають на політичній ниві. Однак досвід Східної Азії довів,
що олігархи — це неминучий рівень під час переходу від монократії до полікратичної
влади. Захищаючи свої (як називають, кланові) інтереси вони, так чи інакше,
сприяють плюралізму поглядів у суспільстві, без чого демократія неможлива.
Мабуть, подальші зміни свідомості суспільства спричинять те, що слово «олігарх»,
як і «бізнесмен», не буде лайливим.
Звичайно, вихід із багаторічної кризи нашого суспільства
триватиме ще довго, але поступово його найактивніша частина позбавиться
від хвороби «совковості». Чим скоріше станеться це позбавлення, тим ефективніше
запрацює економіка і стане відчутним поліпшення умов життя. Події останніх
місяців засвідчили, що це починають розуміти вже не тільки опозиційні політики,
але й люди, наділені владою. Це вселяє обережний оптимізм.
Джордж Сорос («День, № 54, 55 від 28-го і 29 березня
ц. р.) стверджує, що Захід погубив Росію, не надавши їй суттєвої безоплатної
допомоги. На його думку, із цією допомогою Росія сформувала б відкрите
суспільство на зразок західних країн. Джеймс Мейс («День», № 54 від 28
березня ц. р.) вважає, що Україна в цілому в змозі швидко завершити створення
процвітаючої ринкової економіки, як це зробила українська громада Канади.
Мабуть, вони не у всьому праві. Допомога не може стимулювати перебудову,
цивілізація Східної Європи нині, як і раніше, запозичує тільки зовнішні
форми цивілізації Заходу, зберігаючи свою суть. Зупинімося на її історичному
корінні та психологічних відмінностях, що не дозволяє перейняти західний
спосіб життя.
