Завтра в Палаці «Україна» відбудеться церемонія нагородження лауреатів загальнонаціональної програми «Людина року-2000». Виникла вона п’ять років тому й досить швидко стала популярною, про що свідчить і поява різноманітних програм-двійників. Однак до свого першого ювілею «Людина року» підійшла явно не в найкращій формі, зацікавлення програмою пішло на спад. У чому ж причина кризи? Про це я запитала в одного з батьків-фундаторів програми, голови правління соціально-громадського фонду «Дзвони майбутнього» Аркадія Райцина.
— Я не був би таким категоричним. Упродовж п’яти років програма пережила досить серйозну еволюцію. Вона стосується методологічних підходів — технологій проведення програми, якісного й кількісного рівня експертів, цілої низки новацій у роботі Вищої академічної ради. Тобто це еволюція, що йде iзсередини програми. Але є ціла низка рішень, котрі навіяні якраз тим, що ми досить адекватно сприймаємо позитивну журналістську та громадську критику, яку намагалися врахувати нинішнього року. Це, насамперед, неномінування членів товариства Вищої академічної ради.
— А є такі, які ще неноміновані?
— Так, безумовно. Насправді, це було перебільшенням, що всі члени ради вже побували на сцені. Це всього чотири-п’ять осіб.
— Але це якраз і вплинуло на репутацію програми.
— На певному етапі так. Це було третього-четвертого року. Однак спочатку цього не можна було передбачити. Рада формувалася за принципом: відомі постаті загальнодержавного масштабу, які досягли в професійному плані високих результатів, чий авторитет великий. І цілком природно, що серед них були й ті, яких експерти висували серед претендентів і які ставали володарями титулу. Спочатку це не здавалося якимось нонсенсом. Опісля, дійсно, на певному етапі це стало спрацьовувати негативно. Виникло питання, чого і судді, і переможці одні й ті ж люди. Тому було вирішено, що членів ради взагалі не номінують у жодній із номінацій. Якщо таке відбувається, то член ради (принаймні на цей період) або має залишити громадське журі, або має відмовитися від номінування. Проте цього року нікого із членів ради не було номіновано. Друге. Із цією критикою можна погодитися лише частково. Бо коли кажуть, що кожного року одні й ті ж особи на п’єдесталі, то це трохи неточно. Можна порівняти щорічні списки й побачити все-таки нові імена. Утім, було ухвалено ще одне рішення: не номінувати жодного з торішніх переможців. У нас діяв мораторій на повторну перемогу. Однак іноді бувало, що минулорічний переможець ставав лауреатом в іншій номінації. Відтепер, якщо ти минулорічний переможець, то в жоднiй iз номінацій номінуватися не можеш.
— У громадській думці дуже часто виникало яскраво виражене роздратування із приводу «призначеної» еліти. Як ви вважаєте, чому відбувається така реакція відторгнення?
— Я думаю, тому, що суспільно-політична ситуація в країні не з найліпших і така програма із самого початку не може бути всенародною. Усього-на-всього десять років незалежності, досить велика кількість усіляких проблем — економічних, суспільних, політичних, соціальних. І зрозуміло, що в багатьох поява на головній сцені країни людей, що досягли в цьому житті чогось, і пропаганда їхніх досягнень можуть викликати не позитив, а відторгнення.
— Але, ймовірно, подібні програми й не можуть бути в цілковитому розумінні всенародними. Однак п’ять років тому, коли ми всі перебували в полоні райдужних ілюзій, коли стала викристалізовуватися вітчизняна еліта, ваша програма була запитана цією самою елітою. Нині ж ставлення до неї скоріше байдуже. Це продемонструвала і торішня церемонія, на яку через відсутність на ній Президента, не з’явилися і багато які номінанти.
— У ментальності нашої еліти існує, на мій погляд, досить неприємна річ, яку я назвав би синдромом неперемоги. Першого, другого року всі лауреати вважали за честь бути присутніми на церемонії, розуміючи, що володарем премії стане один. Однак вони розуміли також, що бути серед трьох — вище за сотні або тисячі колег по цеху — це вже почесно, це визнання заслуг. Починаючи із третього року, стала з’являтися така тенденція: якимось чином, не зважаючи на те, що підсумки підбивалися і підбиваються за добу до церемонії, про результати дізнавалися, і ті, що не перемогли, вважали за ліпше не приходити. Причому ця тенденція спостерігалася більшою мірою в суспільно-політичних номінаціях. У гуманітарних номінаціях приходили й приходять усі.
— А, можливо, основна проблема в іншому — в тому, що немає зрозумілих критеріїв. Іншими словами, кого вважати елітою в суспільстві, що трансформується? Відомі політики, зірки культури і ТБ, банкіри — припустімо. Але є ще висококласні фахівці, скажімо, вчителі, лікарі, вчені, які не завжди можуть проявити себе, коли суспільство в стагнації. Однак хіба вони не становлять елітну частину суспільства? Ваша програма їх немов не помічає.
— Я зараз вас спростую. Дійсно, за програмою з перших кроків закріпився певний шлейф заполітизованості, який не дає можливості тим, що неуважно стежать за «Людиною року» (або стежать, але не хочуть вдумуватися, зокрема), бачити те, що лауреатами програми стають дійсно видатні люди мистецтва, культури, науки, спорту, гуманітарної сфери. Я можу назвати людей, які, зійшовши на п’єдестал пошани програми «Людина року», казали, що це їхня перша нагорода в Українській державі: Вадим Писарев, Сергій Утка, Роман Кофман, Семен Глузман...
— А що у вас відбулося з телеканалом СТБ, чому сталася ця гучна історія з «розривом відносин»?
— Телеканал СТБ є генеральним інформаційним спонсором програми й дістав права на прямий ефір церемонії (17 березня з 18.00 до 21.30). Це перше. Друге. СТБ реалізовуватиме давно задуманий проект «Людина року — історія успіху». Проте керівництво каналу вчинило дуже коректно. Знаючи, що, за результатами експертного руху, до складу лауреатів увійшла програма «Вікна — бізнес», воно звернулося до Вищої академічної ради із проханням, щоб ця програма не розглядалася як можливий володар титулу. Прес-служба СТБ, не зовсім точно розставивши акценти, дала засобам масової інформації свій прес-реліз, а ті вже домислили «розрив відносин», які насправді були і є чудовими, принаймні до закінчення цього сезону.
— Нині жваво обговорюється відмова журналістів, номінованих на «Людину року», брати участь у церемонії. Як ви це сприйняли?
— Мені, як організатору програми, цей факт не може приносити приємних відчуттів, оскільки певною мірою ламає один церемоніальний епізод. Але якщо три журналісти вважають, що через смерть колеги вони не можуть прийняти нагороду, то це їхнє право.
— Мені здається, що ми повернулися до того, із чого почали, — до головного завдання програми. А воно вбачається в тому, щоб сформувати в людей поняття: що є добре, що є погано. Адже зміни, які з нею відбуваються, — плоть від плоті тих трансформацій, що відбуваються в нашій країні. Переосмислюючи це — кому давати нагороду, чому і як, — ми маємо бачити не персоналії перед собою, а принципи. І не знайомих людей шукати очима в списках, а вчинки. І звеличувати людей за їхні справи. І приймати їх суспільству тоді буде куди простіше, і визнавати їх лідерами, і овації будуть, і ціна тим оваціям, і ціна відмови буде іншою, все це матиме свою реальну конвертацію. Однак для цього потрібні чіткі критерії.
— У такій програмі це досить складно. Ми не можемо давати експертам критерії в номінації «бізнесмен» за принципом: у кого більший товарообіг чи в кого більший грошовий обiг — або в номінації «банкір-фінансист»: у кого більше фінансів. На мою думку, це неможливо зробити. Особливо в нашій країні. Ми якраз вважаємо, що ті постаті, які потрапляють у лауреати за професійними результатами, — це професіонали у своїй справі плюс знакові постаті часу, це люди, які справді на видноті, які здійснюють суспільно значущі вчинки.
— Виходить, вдало сформований імідж може підмінити суть справи? Чи не тому в нас нагороджують податкового начальника, а не того, хто всупереч податковим рогаткам зробив щось? Хотілося б побажати програмі перейти через цей надзвичайно «вузький перешийок» і щоб ваша програма якраз підтримувала тих людей, які всупереч, а не завдяки софітам відбулися.
— Я хочу на закінчення навести невелику статистику. У програмі 2000 р. із 46 лауреатів 32 — це абсолютно нові особи. Свіжий притік професійних людей є. Наведу лише один факт. Коли минулого року рада затверджувала номінаційний список, один дуже шанований член Академічної ради запропонував включити до списку нову номінацію — «фермер». Я внутрішньо був проти. Але збори проголосували за це. Я дуже хвилювався за цю номінацію: як ми доберемо експертні групи (добрали із 14 організацій, пов’язаних з агропромисловим комплексом, гарну експертну групу), а також хвилювався і за тих трьох лауреатів, яких визначать експерти. І коли протягом січня — лютого я з усіма ними познайомився, то зрозумів, що двоє з них — це якраз ті, що добилися багато чого саме не завдяки, а всупереч. Мені здається, це яскравий приклад еволюції програми.
