Нові держави стають на ноги в надто несприятливих психологічних умовах. Адже для існування країни, для реалізації національної ідеї потрібна воля більшості, сконцентрована й напружена. Саме цього й немає у досить великої частини громадян, які мешкають на пострадянському просторі. Однак предметом нашої уваги будуть, в основному, Росія, Білорусь і, особливо, Україна, бо всі країни Азії й Закавказзя розвиваються з урахуванням специфічних культурних особливостей.
Подивившись на ситуацію в трьох слов'янських країнах, можна зробити висновок, що саме по собі прагнення до державності (гіпертрофоване в Росії, надто слабке в Білорусі й досить стійке в Україні) аж ніяк не допомагає в розв'язанні внутрішніх проблем, бо громадяни цих країн не можуть визначити для себе, в якій державі їм хочеться жити. Немає стійкої державної моделі, яка б влаштувала критичну масу, котра формує націю. Відсутність внутрішнього консенсусу в основних напрямках державного будівництва призводить ці країни пострадянського простору до стану стійкого внутрішнього хаосу й депресії. Як наслідок, суспільне життя трьох вищезгаданих країн визначається деякими загальними суттєвими чинниками:
1. Демократичні революції в цих країнах плавно перетворилися на кримінальні. При владі опинилися клани колишньої номенклатури, шо займаються, передусім, перерозподілом власності в своїх інтересах.
2. Постійна загроза повернення до влади комуністів, яких підтримує схильна до ностальгії немолода частина населення. Це сприяє відсутності конструктивної опозиції, яка користується масовою підтримкою, бо не можна назвати опозицією надто ліві антидержавні сили.
3. Слабкість і дезорієнтація громадянського суспільства, що перебуває у полоні вельми небезпечних для існування держави міфів. Внаслідок цього суспільство не вміє вибирати, контролювати й міняти владу, цивілізовано відстоювати свої економічні інтереси.
4. Економічна неспроможність усіх або більшості реформ, що проводяться в країнах, спроби з боку влади збереження повного або часткового командно-адміністративного регулювання (на першому місці тут Білорусь, за нею Україна й Росія). В результаті — теперішня економічна криза, безробіття й убогість і (див. п.2) стійке прагнення ледве чи не третини суспільства повернутися до комуністичного минулого. Коло замикається.
Розімкнути це коло виявляється надто складно, бо посттоталітарні країни — справжні заручники своїх міфологем, що, в свою чергу, формують масові психологічні стандарти. Громадяни колишнього СРСР пережили протягом 15 років глобальну психологічну ломку. Але, за суттю своєю, залишилися радянськими людьми, яких привчили (або вони звикли) до стандартного мислення й поведінки. Наприклад, яким чином можна створити нормальну економіку, якщо дуже велика (якщо не більша) частина населення звикла ставитися до процесу збагачення як до чогось ганебного, несумісного з мораллю? Україна, що ніколи не мала общинного землеробства, розвивала хуторське сільське господарство, в цьому сенсі мала б опинитися у вигіднішому становищі й могла б розвиватися за прикладом країн Балтії, якби не промислові східні регіони України, особливо Донбас, Луганська й Запорізька області. Ці регіони, в яких проживає велика частина населення країни, як правило, визначають обрання президента, впливають істотним чином на склад Верховної Ради. І саме на Сході України, на відміну від центральних і, особливо, західних регіонів, дуже виражені настрої, про які говорилося вище. Найбільший відсоток голосів, поданих на виборах за комуністів, дають саме ці регіони і, звісно, Крим, населення якого тільки останнім часом, та й то нестійко, визначилося з українським громадянством.
Отже, Україна проголосила, що стала на шлях ринкових реформ, але багатство тут не підтримується. Держава, що задавила податковим пресом середній і дрібний бізнес, не зустрічає опору з боку громадянського суспільства. Більш того, розв'язати кампанію з дискредитації того або іншого політика виявляється напрочуд просто: досить оголосити, що, по-перше, він багатий, а, по-друге, натякнути, що багатства ці неправедні. Але звідки ж узятися чесним підприємцям у країні, де в тінь через непомірні податки пішла значна частина бізнесу? Тому важко знайти політика, невразливого з цього погляду. В країнах з протестантською етикою (за Вебером, це Англія, Канада, США) багатство вважалося й вважається ознакою працездатності. Не варто ідеалізувати колонізаторів, які оселилися в Америці: кого тільки не було в цьому динамічному й жорсткому світі в період його становлення. Однак ми навряд чи бачили б сьогодні США такою процвітаючою країною, якби ставлення до власності в перших американців хоча б наближалося до тієї презирливо-підозрілої недоброзичливості, яку спричиняє заповзятливість і збагачення в колишніх радянських громадян.
Ця психологічна аномалія плавно переходить в іншу: міф про те, що наші ліві — «за народ». 30% населення Росії й України голосують за комуністів, а в Білорусі більше половини населення свого часу проголосувало за неокомуніста Лукашенка. Це відбувається, незважаючи на видиме багатство лівих партій, і дає можливість постперебудовній номенклатурі беззмінно перебувати при владі, залякуючи народ комуністичним реваншем. Такий реванш, що вже відбувся в Білорусі, нічого нового не приніс її народу, крім старих черг, придушення будь-якого інакомислення, об'єднувальних маніпуляцій, що періодично повторюються з Росією, об'єднання з якою в одну державу або навіть в тісний союз залучає все менше число прихильників: військові конфлікти, в які безперервно втручається Росія, не можуть не лякати сусідів. Народ Білорусі не став багатим і щасливим, зате номенклатура практично безконтрольно розпоряджається власністю, ресурсами й політичним життям країни. Білоруський авторитаризм і російський мілітаризм — плата за радянську психологію більшості мешканців цих країн. Україна, незважаючи на значно сприятливіші, ніж у Росії й Білорусі, історичні, геополітичні й навіть економічні вихідні умови, також у небезпеці. І не тільки тому, що її західні області насилу врівноважують Схід України, що зневажає капіталізм. Основна, домінуюча прикрість України, загальна з Росією і Білоруссю, але виражена саме в Україні найвиразніше, — це нелюбов і підозрілість до політиків і політики. Вихована десятиріччями підозрілість примушує чесних і розумних громадян, які не хочуть відповідати за безвідповідальну владу, сторонитися активної політичної діяльності. На хвилі перебудовного підйому багато кого з представників демократичного руху було обрано до рад різних рівнів, але ніхто з них не зміг, перебуваючи в меншині, реально вплинути на політику, що проводиться. Багато хто, зрозумівши, що служать лише прикриттям — отаким демократичним фіговим листком для номенклатури, відійшли від політичного життя. Інші залишилися й, навіть, вписалися в систему і чудово дотримують «правил гри»; саме вони й дискредитували демократичний рух.
Державна влада не виконує своїх зобов'язань щодо громадян, і, природно, виборці хочуть змінити представників такої влади. Але що дивує, стара номенклатура залишається знову на плаву, а частина виборців пояснює всі прикрощі демократичними змінами й ностальгує за минулим. Але, на жаль, роздратовуються не лише вони. Дуже часто виборці, які вчора активно голосували за того чи іншого політика, через деякий час починають його так само люто ненавидіти, не розуміючи, що саме їхній вибір привів до влади неспроможну особистість. Самі ж політики, змушені пристосовуватися до психології мас, які не люблять політиків взагалі, повторюють один одного й самих себе, обіцяючи викоренити злочинність і поліпшити життя простого народу. За цього риторика правих і лівих сумовито й постійно співпадає. Правила гри, значною мірою нав'язані електоратом, змушують до одноманітності. Й навіть яскрава особистість у політиці може собі дозволити лише окремі нюанси в своїх заявах (приміром, Н.Вітренко обіцяє заслати деяких неугодних чиновників на уранові рудники, а О.Ткаченко — розжалувати генералів міліції в лейтенанти). Однак вузький спектр суспільних запитів передбачає мізерний набір політичних відповідей. Як наслідок, талановиті молоді політики губляться в загальному малозрозумілому хорі. Політична еліта не змінюється вже десятиріччями, й немає реальних можливостей здійснити необхідні зміни.
Третій, і основний, психологічний бар'єр на шляху розвитку — це ставлення більшості громадян до державності своєї країни.
У Росії гіпертрофоване великодержавне спрямування більшості призводить до постійного втручання російської політичної еліти в справи колишніх радянських республік, аж до безпосередньої участі у військових конфліктах частин російської армії на боці одного з учасників. Наслідок такої гіпертрофії — це війна з Чечнею, баркашовці, дивний для іншої країни союз нацистів і комуністів, і постійне прагнення створити союз із будь-ким, незалежно від того, чи вигідно це в економічному та геополітичному плані. Назвемо цю психологічну особливість синдромом гіпердержавності. Природно, вона сприяє нестабільності країни, бо створюється враження, що російська еліта відкладає все до тієї щасливої пори, коли територія Росії знову розшириться до розмірів колишнього СРСР. Втратити хоча б частину території ганебно й неможливо. Величезна країна, що не освоїла своїх територій, продовжує чіплятися за Курили, веде, за схваленням переважної більшості, ганебну війну на Кавказі, сумує за «містом російської слави — Севастополем». За цього Держдума Росії ухвалює закон про прямі вибори губернаторів, руйнуючи виконавчу вертикаль і закладаючи міну уповільненої дії в фундамент держави (в дні обвалу російського рубля в серпні 1998 року ця міна ледве не спрацювала — губернаторів ледве вдалося втримати від запровадження регіональних валют). Таким чином, Росія, зосередившись на збереженні (або розширенні) територій, виявляється заручницею психологічної установки минулого століття: до винаходу ракетно-ядерної зброї величина території грала велику роль у життєздатності держави, й колоніальні війни довели це. В сучасних умовах величина території не має стратегічного значення: важлива керованість усередині держави, стабільність і однаковий рівень розвитку окремих регіонів. Не треба доводити, що Росія малокерована.
Білоруська геополітична налаштованість, здавалося б, протилежна російській. Входження до складу Росії ще недавно підтримувалося більшістю білорусів. Назвемо це синдромом гіподержавності. Здавалося б, дві країни, налаштовані подібним чином, повинні неминуче об'єднатися. Однак ні білоруські, ні російські власті не роблять реальних кроків до об'єднання економічних просторів двох країн, що саме по собі викликає підозру в щирості прагнень. Неокомуністичний курс президента Білорусі створив нежиттєздатну економічну модель, що потребує постійної допомоги Росії. Саме цю допомогу Росія не може надавати без істотних збитків для власної економіки, й тому план створення союзу двох країн поки далекий від практичної реалізації. Не допомагає навіть зустрічний збіг двох синдромів: гіпер- і гіподержавності. Активізація опозиції в Білорусі — це ще не вихід із посттоталітарної депресії, як не є виходом із неї й російський мілітаризм. Населення цих країн, як і раніше, розгублене й не знає, в якій країні й у якій державі хоче жити.
В Україні певна частина громадян хоче жити в незалежній європейській державі. На жаль, ця частина ледве досягає половини населення. Нестабільність України пов'язана з відсутністю єдиної політичної нації й різноспрямованості Сходу та Заходу країни. На Сході присутні ті ж моменти, що видно в Білорусі, хоча, можливо, й у меншій мірі виражені. До того ж, у зв'язку із загостренням внутрішньополітичного становища в Росії, бажаючих приєднатися до такого неспокійного сусіда стає все менше. Але в багатьох мешканців східних регіонів України сильно виражена ностальгія за Радянським Союзом і немає волі до свідомого будівництва своєї держави. В той же час у центральних і західних регіонах України більшість населення твердо й однозначно орієнтується на Європу, на вступ або, принаймні, на тісне співробітництво з НАТО, на побудову нормальної ринкової економіки тощо. Однак тут у чималої частини громадян спостерігається синдром гіпердержавності, й для реалізації національної ідеї мешканці готові голосувати за тих політиків, які збережуть державність незалежно від того, якою ця державність буде. Загроза лівого реваншу, що її вміє використати сучасна номенклатура, діє на ці регіони особливо сильно. Як правило, мешканці цих регіонів голосують за прямо протилежним принципом: зберіг незалежність і державність — значить гідний довіри.
Поруч із нашими трьома слов'янськими країнами активно реформуються і розвиваються Чехія та Польща. Але чомусь ці позитивні приклади абсолютно не впливають на світогляд колишніх-справжніх радянських людей.
Посттоталітарна депресія ніяк не дає нам вийти з глухого кута взаємних протиріч, створити національну еліту, національну економіку. Нам дуже важко, але наші труднощі створює не стільки влада, скільки ми самі.
