Посольство України разом з ізраїльським МЗСом активно обговорює програму візиту Президента України Віктора Ющенка до Ізраїлю. І це незважаючи на те, що в оточенні Президента досі немає однозначної думки з приводу доцільності візиту в даний момент: події, супутні процесу «реабілітації» УПА і нагородження Романа Шухевича, можуть сприйматися як несприятливе тло для зустрічі з керівництвом Ізраїлю. Частина оточення Президента, спостерігаючи російську активність навколо вказаних тем, можливо, побоюється інспірування провокацій під час візиту.
Не можна сказати, що ізраїльські ЗМІ переповнені обговоренням майбутнього візиту, але деякий інтерес спостерігається. Загалом, ізраїльська публіка, нам здається, байдужою і до візиту, і до непростої історії України, за винятком, мабуть, деяких представників її російськомовної частини.
Ми не знаємо, чи є заклик до Ізраїлю про визнання Голодомору геноцидом однією з цілей візиту, оскільки приїзд Президента України відкладався з різних причин більше нiж 2 роки, і за цей час нагромадилося багато невирішених питань.
Чому питання про Голодомор так важливе для України? Зараз країна перебуває в процесі національного та історичного самовизначення, наново осмислює події давнього і недавнього минулого, особливо ті, що стали фатальними, трагічними віхами її історії. Голодомор і Друга світова війна — саме такі віхи, це болючі теми, і тому питання про визнання Голодомору актом геноциду є для України дуже гострим. Вимовляючи слово «геноцид», ми, передусім, маємо на увазі Голокост. Але є й інші трагічні приклади: Вірменія, Кампучия, Руанда. Пригадаємо і масові депортації цілих народів — кримськотатарського, чеченського, інгушського та інших,що їх здійснював сталінський режим, і які призвели до загибелі мало не половини депортованих.
Формальна причина, з якої Голодомор досі не визнано геноцидом з погляду міжнародного права, — це питання термінології. За визначенням, наведеним у Конвенції ООН, «геноцид — це дії, що здійснюються з метою знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу шляхом вбивства членів цієї групи, спричинення тяжкої шкоди їхньому здоров’ю, насильної протидії народженню дітей, примусової передачі дітей або створення життєвих умов, розрахованих на знищення цієї групи».
Немає сумнівів, що Голодомор був організований штучно, з політичних та ідеологічних причин, що внаслідок його були фізично знищені, за різними оцінками, від 5 до 7 мільйонів людей, абсолютна більшість яких — українські селяни, а також сільські мешканці Кубані (в основному, також українського походження), Поволжя і Казахстану.
Для України цей злочин комуністичного режиму став національною трагедією, страшним ударом по генофонду нації. Проте сьогодні є чимало охочих подискутувати на тему: чи було знищення селян-українців безпосередньою метою Голодомору, або їхня загибель була лише наслідком політики комуністичної влади проти селян-одноосібників як класу.
Нам такі дискусії здаються, щонайменше, неетичними. Що задумував Сталін iз товаришами, ми коли- небудь дізнаємося з архівних документів. Але до чого призвела їхня діяльність, відомо абсолютно точно, і судити про страшні події тих років треба саме за результатами. А результати Голодомору такі, що вони цілком підпадають під визначення геноциду.
Тепер, коли ряд країн, у тому числі європейських, визнали Голодомор геноцидом, безглуздо чіплятися за термінологічну суперечку, йдеться вже про символічний акт, який знову зміцнює наш двополюсний світ.
На жаль, вельми двозначною вбачається в цій ситуації позиція Росії, яка принципово відмовляється визнати Голодомор геноцидом, посилаючись на те, що в результаті його постраждали не тільки мешканці України, але й інших місць. Насправді, Росія побоюється, що до неї, як до правонаступниці СРСР, можуть бути висловлені претензії, а, можливо, і вимога компенсацій. Ці побоювання обгрунтовані тільки в тому разі, якщо Росія, дійсно, вважає себе не просто спадкоємицею, але продовжувачкою радянської держави: тоді їй дійсно доведеться не тільки використати досягнення СРСР, але і брати на себе відповідальність за злочини радянської влади.
Що ж до інших країн світу, насамперед, демократичних, цивілізованих країн, то ми сподіваємося, що вони визнають Голодомор геноцидом, усвідомлюючи історичну справедливість цього кроку. Таке визнання буде виключно важливим для України в її прагненні стати частиною демократичного світу. Можливо, і Росія усвідомлює, що трагедія України є і її власною трагедією, адже мова йде не про претензії одного народу до іншого, а про злочини тоталітарного режиму, в реалізації планів якого брали участь вихідці з різних етносів, які засліплені ненавистю і прикриваються певною ідеологією.
Кажучи про Ізраїль, то ми бачимо, як мінімум, три причини, з яких він не може на даному історичному відрізку визнати Голодомор геноцидом:
1. Стереотипне мислення щодо України, обтяжене спогадами про похмурі сторінки в україно-єврейських відносинах, які були в минулому.
2. Усталена думка про унікальність Голокосту і неготовність офіційно визнати, що і в історії інших народів були трагічні події, не менш болючі для них, ніж Голокост для євреїв. Зазначимо, що таке ставлення спричиняє нерозуміння у багатьох народів, які або пережили власні трагедії, або благополучно оминули їх.
3. «Тактичні» міркування — небажання конфліктувати з цього приводу з Росією.
Хочеться вірити, що рано чи пізно, але в офіційній позиції Ізраїлю та у свідомості ізраїльського суспільства все ж візьмуть гору інші резони:
1. Співчуття народу, що пережив трагедію, до інших народів, які пройшли через власні трагедії.
2. Солідарність демократичного світу проти залишків імперських, авторитарних і тоталітарних режимів.
3. Перспективність відносин між Україною та Ізраїлем, на відміну, на наш погляд, від неперспективності відносин Ізраїлю з Росією.
Віримо, що Ізраїль все ж, рано чи пізно, визнає геноцидом і вірменську трагедію, і Голодомор, і сталінські депортації. А поки, сподіваємося, офіційний Ізраїль з розумінням поставиться до заклику України про визнання Голодомору актом геноциду, прийме це прохання до розгляду та обговорення.
Якби не ті ж «тактичні» міркування, які часто в історії не давали можливості вчасно покласти край злочинній діяльності тоталітарних імперій, то й світ зараз виглядав би зовсім інакшим.
Якби після геноциду вірмен світова спільнота оцінила небезпеку таких злочинів для всього людства і знайшла протиотруту, то, можливо б, не було ані Голодомору, ані Голокосту, ані інших масових злочинів.
Немає інших критеріїв, окрім етичних. Біль кожного народу повинен ставати болем для всього людства — іншого шляху до толерантного світу немає.
