Останній раз «Лазаренківщина» прогриміла на всю Україну
влітку 1996 року. Темної липневої ночі, якраз на день народження Івана
Івановича тут палали скирти сіна і соломи. В один момент місцеві корови
втратили ледь не половину річного запасу кормів. Трапилося це незабаром
після загадкового замаху на брата-прем'єра у Києві, а тому пожежі надали
особливого значення. Терміново знайшли і неповнолітнього «палія». Щоправда,
через рік його було виправдано і справа закінчилася безславно. Але це інша
історія... Самій же Миколаївці та її мешканцям слави не бракує. Бо немає
на Дніпропетровщині іншого такого села, де б на п'ять тисяч населення проживало
сімнадцять(!) Героїв Соціалістичної Праці та шістсот(!) орденоносців, а
вручати ці нагороди свого часу приїжджав сам Леонід Ілліч Брежнєв. У місцевому
музеї народної слави досі зберігається написана олією картина, котра відобразила
цю знаменну подію. Про трудові здобутки миколаївців «Історія міст і сіл
Дніпропетровської області» повідомляє, що колгосп імені Калініна за успіхи
у тваринництві та рослинництві неодноразово отримував золоті медалі ВДНГ
у Москві, а 1972 року він став переможцем Всесоюзного(!) змагання на честь
50-річчя СРСР. Розгадка миколаївського феномена зразково- показових колгоспів-маяків,
мабуть, криється не тільки в працьовитості місцевих жителів. Як стверджують
фахівці, селище стоїть на найкращих у області чорноземах. Навіть за нинішніх,
далеко не найблагополучніших, часів, тутешні господарства в тому числі
і «Колос», яким тепер керує колишній депутат Верховної Ради Володимир Радько,
все ж зводять кінці з кінцям. Втім, про орденоносно-зоряне минуле в Миколаївці,
зі зрозумілих причин, багато хто згадує з ностальгією. Міцно пам'ятають
і Павла Івановича Лазаренка.
У знаменитий колгосп молодий напористий випускник Дніпропетровського
сільгоспінституту прибув влітку 1978 року за розподілом — очевидно, не
випадково. Ще в інституті Павло Лазаренко, за плечима у якого була служба
в армії і партквиток у кишені — чинники важливі в радянські часи — був
на виду у начальства і навіть, як розказують, крутив «бублик» ректорської
«Волги». Не варто, напевно, скидати з рахунків і те, що виріс він у сім'ї
колгоспного голови — людини відомої серед аграріїв області. Так чи інакше,
але аналізуючи початок кар'єри Лазаренка, не можна не здивуватися його
стрімкому просуванню службовими сходами. Вже через кілька місяців рядовий
агроном-організатор стає головним агрономом, а через рік — у 26 років!
— і головою колгоспу-мільйонера. Втім, за спогадами колгоспників, молодий
«голова» з перших кроків виявив незвичайну господарську хватку і швидко
взяв віжки у свої руки. І так, що через три роки збунтувалися підлеглі
і написали в райком партії колективну скаргу, яку підтримали не тільки
головні фахівці, а й профорг з комсоргом. Деталі цієї справи, котра ледь
не обірвала керівну кар'єру Лазаренка, багато в чому символічні.
Після тривалого розгляду бюро Новомосковського райкому
на своєму засіданні 24 січня 1983 року змушене було констатувати, що Лазаренко
«у ставленні до спеціалістів колгоспу часто допускає невиправдану грубість,
зарозумілість, чванство, не рахується з думкою спеціалістів, що породжує
конфліктні ситуації». Про неприпустимість подібної поведінки молодого голови
ще за півроку до цього на пленумі райкому «особисто попередив» перший секретар
тов. Щудро А.А., однак той не зробив належних висновків. «Перевіркою фактів,
— говориться далі, — підтверджується, що в господарській діяльності правління
колгоспу допускалися порушення встановленого порядку розподілу матеріально-
технічних засобів, укладання договорів на заготівлю лісу, без необхідності
організовано цех з виготовлення малярських пензлів». За гріхи Павлу Івановичу
«вліпили» сувору догану із занесенням в облікову картку. Сам він, виступаючи
на закритих партійних зборах у колгоспі, визнав, що «роботу свою будував
неправильно, занижував роль спеціалістів, намагався все охопити сам, за
всіх приймав рішення» і дав чесне партійне слово «не допускати грубості»
і «не порушувати фінансову дисципліну»...
Втім, попри досить вагомі обвинувачення, Лазаренко, судячи
з усього, вийшов з сутичок переможцем — стягнення вже восени зняли, а сам
він пішов на підвищення в сусідній район. І хто знає, не трапся ця історія,
може Павло Іванович досі господарював би на місцевих чорноземах.
Сьогодні в Миколаївці про ті часи нагадує хіба що застарілий
будинок колишнього правління, зведений 1981 року, на фронтоні якого вказується
назва орденоносного колгоспу. У апартаментах Лазаренка розташовується нині...
похоронна контора і перукарня, куди іноді заглядають рідкі відвідувачі.
Але дух Павла Івановича в селі і зараз живіший від усіх живих. Бо телевізійні
сюжети про дачу, багатомільйонні рахунки в банках, панамський паспорт,
швейцарське полонення і американські суди дивляться у Миколаївці не гірше
від латиноамериканського серіалу. Тим більше, що в головній ролі замість
Луїса Альберто чи Родріго виступає не хто-небудь, а рідний голова колгоспу.
«Ми ж пам'ятаємо його зовсім молодим хлопцем, — говорять
колгоспниці, котрі зібралися в будинку Галини Мусіївни Ласько. — Приїхав
він до нас у село, можна сказати, з одним чемоданчиком. Ось тут на квартирі
жила його майбутня дружина Тамара, а сам він неподалік звідси. Познайомилися
вони ще в інституті, але одружилися вже тут. Після весілля знімали у наших
сусідів хатину. На наших очах народилися і росли діти — син і доньки-близнючки».
Попервах, згадують колишні односельчани Лазаренка, молодята для обзаведення
домашнім добром навіть позичали гроші — коли сотку, коли п'ятдесят. «Кредитори»
Павла Івановича зазначають, що людиною він був домовитою, а тому обжився
на новому місці дуже швидко. З приводу нинішніх подій думають різне, але
сходяться колгоспниці в одному — влада псує людину. «А ви думаєте, що Кучма
кращий?, — спалахує одна з них. — Та всі вони хороші! Ми проробили в колгоспі
по п'ятдесят років, а що маємо на старості — знову сапку в руки бери, щоб
з голоду не подохнути! Онде сходіть на околицю села — подивитеся які панські
хороми начальство вистроїло. Ех, немає на них Сталіна!»
Своїми спогадами про Лазаренка охоче поділилася і Єфросинія
Степанівна Філоненко, у якої молодий спеціаліст- агроном жив на квартирі
відразу після приїзду в село. «Почав Павло добре, — говорить вона, — а
потім пішли селом розмови. Господар він був тямущий, але зазнався. Особливо
скаржилися на нього західняки, які в'язали тут віники, — мовляв, просто
так до нього в кабінет не заходь. Всяке говорили люди». «А ви знаєте, —
продовжує Єфросинія Степанівна, — хоч він до мене ставився добре, але я
його не схвалюю. Це що ж виходить — всю Україну пограбував і втік? Звідки
у нього панамські паспорти? Ми вечорами з сусідками біля телевізора збираємося
і все уважно дивимося. Не знаю, чи правду говорив прокурор у Верховній
Раді, але Павлу Івановичу треба повернутися на батьківщину, і нехай суд
розбереться. Тоді і розмов не буде. Шкода мені тільки Тамару та діточок!»
Довелося в Миколаївці почути від місцевих жителів і зовсім
дивне. Колишня колега Лазаренка, котра працювала у той час колгоспним ентомологом,
Людмила Андріївна Білик, віддавши належне його агрономічному таланту і
організаційним здібностям, на прощання, замислившись, сказала: «Павло Іванович
не та людина, щоб руки опустити. Я так думаю, якщо він залишиться в Америці,
то через якийсь час його там оберуть сенатором. Адже на Заході такими кадрами
не розкидаються — не те, що у нас. Он з Клінтоном який скандал був і нічого!»
