Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Чи стануть партії основою політичного життя в Україні?

30 січня, 1999 - 00:00

Зважаючи на серйозність наслідків, які матиме прихід на найвищу посаду в державі того чи іншого претендента, політичний Олімп найближчим часом закриють від простих смертних важкі хмари: «доленосні» рішення прийматимуться келійно, а про виборців згадуватимуть лише в публічних промовах та як докір опонентам (у тому сенсі, хто й до чого довів народ). Таким чином, здійснення влади в Україні — це великою мірою «внутрішньовладне» питання, а народ, який ця влада (звичайно) любить, змушений буде прийняти нав’язане рішення.

За таких умов громадськості представлятимуться лише результати політичного процесу, і можливість впливу суспільства на владу залишатиметься мінімальною. Це визначає, м’яко кажучи, недостатню увагу до вирішення соціальних питань і здійснення реформ, а не лише розмов про них.

Традиційно зацікавленість влади як управління виводиться з двох основ: виборності влади (вважається, що можновладці зацікавлені в добробуті громадян, бо хочуть бути переобрані на новий термін) і партійної дисципліни (яка ставить успіх кар’єри конкретного політика в залежність від виконання ним програмних цілей своєї партії). Таким чином інтереси громадськості переплітаються з інтересами самого політика, і чим вище рівень життя в країні та ефективніше влада, тим більший політичний зиск має правляча партія і кожен з її членів-політиків. З іншого боку, партійна дисципліна визначає послідовність законодавчої політики (за умови, звичайно, що партія має конкретну програму дій, а не лише набір гасел), зменшує суперечливість законотворення й знижує ступінь впливу «кланів» і лобістських груп.

Оскільки потужну самодостатню організацію важче підкупити чи залякати, спроби тиску на неї з різних боків можуть лише незначною мірою змінити її політику. І найчастіше, як свідчить досвід європейського і північноамериканського парламентаризму, рівнодіюча усіх векторів впливу спрямована все одно на виконання партійної програми. Однак з цілої низки причин в Україні, як і в інших пострадянських державах, така лінійна залежність успіху політиків від добробуту народу поки що не діє.

Певні надії щодо цього покладалися на запровадження у виборчому законодавстві пропорційного партійного представництва. Змішана виборча система, за якою 50% парламентських місць мають заповнюватись за партійними списками, а 50% — виборюватися в мажоритарних округах, мала на меті посилити роль партій у політичному житті, але одночасно компенсувати небезпеку приходу до влади лівих чи розшарування парламенту на дрібні партійки залученням «мажоритарних» кандидатів, багато з яких є «незалежними» (від «партійних емоцій») бізнес-політиками.

До того ж жодне з угруповань «партії влади» не мало абсолютних переваг над суперниками, і вже від 1996 року журналісти та аналітики почали говорити про можливість виходу міжкланової боротьби з тіні й легалізації груп тиску на публічні партії — для закріплення статус-кво і забезпечення захищеності законом вже набутих влади і власності. Ухвалення на початку роботи Верховної Ради України 14-го скликання ухвали, за якою фракції можуть формуватися лише на партійній основі, начебто підтвердило розуміння «кланами» переваг легалізації їх боротьби. Однак результати виборів 29 березня 1998 року засвідчили, що цей шлях не пройдено до кінця, більше того, він ще не став незворотним.

По-перше, рівноваги у змаганні кланів ще не досягнуто — про це свідчать постійні намагання використовувати владні важелі для підриву економічної основи конкурентів і постійні ж зміни питомої ваги різних груп впливу в оточенні Президента. По-друге, еволюція партійної системи, яка йшла одночасно з перерозподілом влади й власності кланами, породила цікавий феномен: партії, можливо, не мають зіставних з клановими джерел фінансування, однак амбіційність їх лідерів часто кидає виклик намаганням бізнесових патронів зайняти сходинку на п’єдесталі легальної політики. Злиття політики й бізнесу може набувати різних форм: скандалу й відторгнення «публічних політиків», як у об’єднаних соціал-демократів; злиття в розбухлий і багатофрагментний конгломерат, всередині якого формуються й потім відколюються самодостатні групи, як у НДП; погодження на «двоголовість» і розподіл повноважень, як у «зелених».

У кожному разі узгодження інтересів і взаємне «прилаштування» публічних і тіньових політиків виявилося складнішим процесом, ніж очікувалося, і він займе ще чималий час. Протягом цього часу можливі навіть спроби звернути зі шляху «опартійнення» — на кшталт закликів до повернення до мажоритарної системи виборів чи ухвали Конституційного суду щодо неправомірності існування депутатських об’єднань виключно на партійній основі.

У цьому зв’язку важливим у символічному плані (як індикатор тенденції настроїв у владних колах) є рішення щодо висування кандидата в президенти виключно від політичних партій. У прийнятому Верховною Радою законі про вибори президента фактично закріплено існуючий варіант: висування дозволяється і від партій, і від «об’єднань виборців». Останнє на практиці зберігає можливість самовисування — адже «об’єднанням виборців» може бути і команда претендента, і будь-яка інша залежна від нього група — навіть родина. Тож піднесення ролі партій закон про вибори Президента не приніс. Серед іншого, це пов’язано з тим, що багато депутатів Верховної Ради, самодостатніх у бізнесовому плані, розцінили перспективу приходу «партійного» президента як шлях до ухвалення суто пропорційної виборчої системи. Така система змушувала б їх узгоджувати свої позиції та інтереси з партіями, що з наведених вище причин сьогодні швидко відбутися не може.

Отже, партійного структурування влади, яке визначило б внутрішню єдність програми реформ, не сталося, і в найближчі роки в Україні доведеться покладатися лише на виникнення ситуативної більшості. Це ставить перед прибічниками реформ важке тактичне завдання пошуку однодумців і переконання депутатів, особливо грошовитих центристів, що саме певний різновид реформи якнайкраще відповідатиме їхнім інтересам.

Ростислав ПАВЛЕНКО, експерт Міжнародного інституту порівняльного аналізу
Газета: 
Рубрика: