Останнім часом проблема депутатської недоторканності знову почала збурювати вітчизняний політикум. І не суто академічна зацікавленість є причиною того. Усі ми бачимо, як, з одного боку, опозиційні депутати намагаються якомога повніше скористатися можливостями, які їм дає недоторканність, а з другого боку — представники влади (передусім силовики) цю недоторканність порушують, часом навіть демонстративно.
Проблему обговорюють у газетах, на сайтах, у теледискусіях. Щодо однієї з них Ігор Лосєв у «Дні» (№185-186, 14 жовтня 2011 р.) зауважив: «Соціолог Є. Копатько та політолог О. Гарань виступили на користь збереження депутатської недоторканності, яка є в нас однією з істотних складових корупції (політичної, економічної тощо). Верховній Раді буде дуже складно боротися з корупцією, поки вона сама буде нею обтяжена. Депутатів слід поставити в однакове становище з їхніми виборцями. Нічого не зміниться на краще, поки депутати житимуть в особливій, не схожій на нашу Україну країні. Я розумію, коли нардеп Катеринчук виступає на захист недоторканності, він захищає себе, але колега Гарань мене розчарував, адже каста недоторканних в Україні тримається саме на нерівності громадян перед законом. А ілюзії про те, що цей імунітет захищає опозицію від репресій... Уявімо собі на хвилину, що Тимошенко 2011 року була б народним депутатом. То хіба Партія регіонів у Верховній Раді не зібрала би простої більшості для санкцій? Маестро Чечетов змахнув би диригентською рукою, і 226, 230, 240 голосів (скільки треба) було би віддано».
Дозволю собі не погодитися з колегою. Й ось чому.
Депутатська недоторканність — не винахід Верховної Ради України. Вона з’явилася ще в феодальні часи й була покликана передусім рятувати репрезентантів нижчих суспільних станів чи вільних міст у вищих представницьких органах не тільки від монаршої немилості, а й від баронської, магнатської чи банальної дворянської сваволі. Адже доба була своєрідна, і нерідко місцеві (як би сказали тепер, регіональні) можновладці тільки номінально підкорялися сюзеренові, реально ж чинили у своїх феодах казна-що. Чи майже казна-що. І за тих обставин непокірні депутати нерідко значно більше дошкуляли баронам чи знатним шляхтичам, аніж центральній владі (ба більше, остання зазвичай спиралася на обраних представників нижчих станів у боротьбі проти баронів, маркграфів, князів і герцогів). І, звичайно, місцевим хазяям життя дуже хотілося посадити на палю чи колесувати «неправильних» депутатів. Але на заваді стояли закріплені законом королівські гарантії недоторканності цих «неправильних» осіб. Порушувати королівські гарантії означало вступати у прямий конфлікт із законом і центральною владою. Отож далеко не кожен магнат наважувався порушувати депутатську недоторканність у ті іноді дуже вже веселі часи.
Утім, не тільки про представників нижчих станів ішлося. Дуель була в ті часи не тільки засобом захисту шляхетської честі, а й інструментом політичних убивств. Ухилитися від дуелі дворянинові не можна було, хоч би якими суворими були формальні заборони, тому за допомогою цього інструмента можна було ефективно перепиняти шлях на парламентську сесію «неправильному» шляхтичеві або знищувати його під час самої сесії, перед розглядом того чи іншого важливого питання. Тому ще середньовічна формула депутатської недоторканності гарантувала імунітет члена парламенту й під час сесії, і під час дороги на неї та з неї — у цьому разі втрат дворянська честь не зазнавала, бо ж відповідний закон вносив король й ухвалювали представники всіх суспільних станів, у тому числі і шляхетського, і священицького.
З другого боку, якщо влада закону у країні слабшала чи надто посилювався глава держави або хтось із місцевих володарів, не надто та недоторканність ставала у пригоді, коли найяснішому цісареві чи ясновельможному князеві дуже вже кортіло підсмажити на вогнищі надто розумного депутата. «Же през шаблю маєм право», — афористично зауважив гетьман Іван Мазепа, коли сваволя російського царя допекла українців до краю. І знав, про що говорив Мазепа, бо ж сам до цього, бувало, відправляв на палю тих опонентів із числа учасників Малої козацької ради, хто, опонуючи гетьманові, несвоєчасно розслаблювався й зарано відчіпляв шаблюку.
Практично те саме, хіба що в розвиненіших та складніших формах притаманне й наступним часам. Якщо суспільство сягає високого рівня демократичного розвитку, якщо місцевий шериф чи мер не виходить за межі закону й не вважає себе повновладним хазяїном своїх округів чи міст, якщо глава держави і керуюча партія не є тоталітарними, то депутатська недоторканність виявляється не надто й потрібна: навіщо цей інститут, коли ніхто, крім маніяків, не збирається силою перешкоджати керувати ані членам структур місцевого самоврядування, ані парламентаріям? З другого боку, хіба захистила конституційно закріплена депутатська недоторканність когось із центральноафриканських депутатів від апетиту (у прямому значенні цього слова) тамтешнього президента-людожера, а потім — імператора Бокаси Першого? Хіба допомогла вона демократично обраним камбоджійським депутатам після захоплення влади «червоними кхмерами»? А опозиційних до канцлера Гітлера та його партії депутатів рейхстагу з числа соціал-демократів чи лібералів — хіба вона вберегла від в’язниць, концтаборів і — у кращому разі — вимушеної втечі за кордон?
Зрештою, у нас в Україні також діє загальне правило. В’ячеслав Чорновіл, Вадим Гетьман чи Сергій Драгомарецький теж мали гарантовану їм Основним Законом депутатську недоторканність, але...
Але це — крайні приклади, які, утім, на мою думку, аж ніяк не заперечують потреби в певних конституційних і законодавчих гарантіях безперешкодності депутатської діяльності. Бо ж хіба в регіонах України немає новітніх «промислових баронів», для яких непідкупні депутати будь-якого рівня — більмо на оці? Хіба новітні мандрівні розбійники (ще одна калька із середньовіччя) в особі криміналітету не будуть почуватися значно вільніше з депутатами, коли останні не будуть захищеними законом? Хіба можна віддавати на розсуд якогось сержанта Петренка, що матиме право затримати будь-яку кількість депутатів за неправильний перехід вулиці, долю сесії Верховної Ради?
Я вже не кажу про відверте бажання нинішньої центральної влади раз і назавжди встановити свій контроль за всім політичним життям України: мовляв, у нас конкурентів немає і бути не може, от це і є демократія...
Під час однієї із хвиль полеміки навколо проблеми недоторканності науковець і письменник Максим Стріха, який знає цю проблему не з теорії, зауважував: «Мушу зізнатися: для мене й моїх колег — депутатів першої демократично обраної Київради — ця недоторканність, яка тоді поширювалася на народних обранців усіх рівнів, була неабиякою підмогою під час буремних демонстрацій літа-осені 1990-го... Переконаний: без неї багато тодішніх резонансних акцій на кшталт підняття синьо-жовтого прапора перед Київрадою чи облаштування табору голодувальників на Майдані (тоді ще Жовтневої революції) просто не відбулось би. Бо безпеку цих акцій часто забезпечував живий ланцюжок депутатів із саморобними синьо-жовтими значками між демонстрантами й міліцією». При цьому, як зазначає Стріха, недоторканність ця теж не врятувала Степана Хмару від достатньо тривалої відсидки в Лук’янівському СІЗО. Але ж — можна додати — тільки Степана Хмару, а скількох депутатів могли б недорахуватися демократичні фракції у тодішніх радах різних рівнів, якби взагалі не існувало цієї недоторканності. Не випадково ж Леонід Кучма на сумнозвісний референдум 2000 року виніс у числі інших і питання про скасування депутатської недоторканності. Чи не мали б ми Кучму-3 (із продовженням у вигляді «спадкоємців»), якби цю ідею тоді було реалізовано?
Зрештою, варто згадати, що королівська сваволя щодо депутатів стала однією з головних причин революції в Англії, яка завершилася публічною стратою Чарльза (у нас інколи пишуть — Карла) І Стюарта і протекторатом Кромвеля. Реставрація англійської монархії після смерті Кромвеля й низки бурхливих подій відбулася за умови, що членам Палати громад буде надано колективні парламентські пільги й депутатську недоторканність. Білль про права 1689 року забезпечив депутатську свободу слова. Відтоді проти членів парламенту, точніше проти сказаних ними на сесіях і занесених у протоколи слів, не можна заводити судових справ. А арешт члена парламенту за сказане в Палаті громад дуже важко уявити. Британських парламентаріїв не можна заарештувати під час сесії і за сорок днів до її початку й по її завершенні (це для того, щоб вони могли безперешкодно дістатися додому — термін цей установлений у ті часи, коли ані літаків, ані автомобілів іще не було). А от утратити депутатську недоторканність можна, скоївши суто кримінальний злочин або за рішенням самої Палати громад (участь у повстанні, лжесвідчення, підлог, корупція на ниві правосуддя чи під час виконання своїх обов’язків, ганебні вчинки, спрямовані проти самої Палати). Виступи ж за межами парламенту вважають непарламентським дійством, не захищеним відповідними привілеями. Тож недоторканність англійських парламентаріїв гарантувала відповідальність народного обранця й сумлінне ставлення до виконання своїх повноважень без страху бути переслідуваним за це. Не дивно, що приклад Англії почали наслідувати демократичні держави й за океаном, і в континентальній Європі.
Назагал у демократичних державах усі парламентські привілеї (включно із недоторканністю) — не персональні прерогативи депутатів, а тільки засіб забезпечення їхньої незалежності від стороннього впливу, передусім від представників виконавчої влади. Зміст сучасних депутатських привілеїв — охорона гідності, ефективності та незалежності законодавчої гілки влади, а не захист окремих осіб від правосуддя. Цей інститут потрібен для того, щоби парламентарії якнайкраще виконували свої обов’язки, а ті, хто цьому перешкоджає, були притягнуті до відповідальності.
Але звернімо увагу: в Англії недоторканність у її ефективному вигляді стала наслідком тривалої боротьби політично активних прошарків суспільства за громадянські права й за створення ефективних інститутів підзвітної виборцям влади. А на сторожі здобутого постала традиційно могутня англійська преса.
Отже, у підсумку маємо, що депутатська недоторканність у сучасному світі справді спиняє сваволю недемократичної виконавчої влади й новітніх баронів-олігархів, але тоді й тільки тоді, коли мільйони люду завжди готові вийти на вулицю, протестуючи проти цієї сваволі. І ця ж недоторканність захищає депутатів-бандитів та корупціонерів від покарання лише тоді, коли виборці готові продати їм свої голоси за двадцять гривень і кілограм гречки. То чи навколо того предмета точиться нинішня дискусія, чи сьогодні слід вести мову про більш фундаментальні, основоположні речі, а саме — про стан українського суспільства, про його готовність і прагнення бути справді цивілізованим, правовим і демократичним?
