Більшість філософів і соціологів нашого часу ділять суспільство на дві частини: консервативну та революційну. Наприклад, філософ української еміграції М.Шлемкевич у своїй праці «Загублена українська людина» називає представників першої «порядними людьми», а другої — «ідейними». Консерватори люблять існувати в рамках догм і правил, що повністю регулюють життя. Їм приємне відчуття стабільності та визначеності завтрашнього дня. «Революціонери», навпаки, прагнуть зруйнувати ці норми, що, на їхню думку, обмежують вільну особистість. Саме ці люди є носіями соціальних зрушень, ініціаторами революцій і повстань або просто творчою елітою нації. Знищуючи старі догми, вони несвідомо створюють нові, що за ними житиме надалі поміркованіша частина суспільства.
Давньою проблемою України є надмірна чисельна й якісна перевага однієї з цих груп. На початку ХХ століття, приміром, дисбаланс на користь революціонерів призвів до жахливих катаклізмів 10—20-х років. Наразі ж у нашій країні надто велика кількість «порядних» людей, що їхній ідеал — тихе бюргерське життя. Про це свідчить багато що — і популярність у народі брежнєвських часів, і політична «активність» українців, і їхні культурні запити.
Але дія завжди народжує протидію. Тож уже сьогодні в суспільстві поступово, але впевнено поширюється радикалізм. Виникають групи майбутніх «ідейних», за Шлемкевичем, людей переважно з молоді. Це проявляється хоча б у тому, як різко збільшилася на вулицях українських міст кількість хлопців із нашивками УНСО, козацтва, УСНП і подібних до них радикальних організацій. На Сході трапляються й ще «оригінальніші» представники російських формувань на кшталт «Славянского единства» та РНЄ, що мають на меті взагалі зникнення України з карти світу. Такі прояви радикалізму будуть із часом набувати масовішого характеру, з огляду на тривале попереднє домінування «консерваторів». Отут і доречно згадати про КПУ. Заборона цієї партії (для пересічного українця вона буде значити заборону комуністичної ідеології як такої) може стати вирішальним поштовхом для молодих революційно налаштованих індивідуалістів і не тільки. Комунізм у такому разі буде чудовим забороненим плодом, ідеєю, через яку так зручно боротися з суспільством, що продається за транспортні пільги, захоплено дивиться «Титанік», читає «Последнюю девственницу» та слухає Наталю Могилевську. До того ж «нові комуністи» матимуть гарну революційну літературу, історію найуспішнішої радикальної партії в світі (дякувати Богові, більш ніж столітня діяльність РСДРП/ВКП/КПРС залишила після себе достатньо слідів) та приклад і допомогу не одного десятка старших загартованих товаришів. Історичний досвід підказує, до чого це може призвести. Чи не безпечніше мати цілком легальну партію пенсіонерів із ідеологією, яка повільно, але впевнено самовичерпується.
Звичайно, все вищенаведене — лише один із можливих варіантів розвитку подій. Але прихильником заборони КПУ, мабуть, варто врахувати й його, а не тільки прагнути помститися за злочини комуністів.
