Справді, обіцяні реформи (які нібито проходили за «західним» сценарієм) позитивних результатів не дали. Декотрі громадяни хочуть їх продовжувати, аби їхні діти жили, як на Заході. Інші рвуться назад, у минуле, коли жили гірше, ніж на Заході, але все-таки краще, ніж тепер. У Білорусі люди з такою позицією перемогли, й «білоруський шлях» сьогодні проглядає досить очевидно. Які перспективи вибору того чи іншого варіанту в Україні?
За природними багатствами, працьовитістю, підприємливістю людей Схід Європи не поступається Заходу, перевага якого — інша форма влади. Схід так і не відійшов від монократії — влади в суспільстві однієї групи, яка ігнорує інтереси решти. Це деспотія, тоталітаризм і псевдодемократичні режими. Насильство, навіть коли це насильство більшості (а про меншість годі й говорити), породжує байдужість, лінощі й ненависть пригноблених, крадійство чиновників, аморальність, утриманство — знайомий букет наших пороків. А полікратія демократичних країн Заходу надає всім групам право боротися за свої інтереси й за владу методами, які не підривають основи суспільства. Вона виникла в протестантських країнах північного заходу Європи у XIV столітті, коли феодали не змогли підкорити міста. Створені на договірних засадах держави вирішували більшість суперечок шляхом переговорів. Неущемлена ініціатива мас зумовила прогрес, і високий рівень життя зробив цей устрій суспільства привабливим. Його прийняла Європа й держави переселенців із неї. Розпалися Австро-Угорщина, Туреччина, Росія-СРСР — монократичні імперії, виниклі вздовж кордонів світу християн і мусульман, де енергія мас iшла на оборону та завоювання, а важкі війни виснажували суспільства. У той же час «легкі» колоніальні війни з індіанцями та в Африці прогрес полікратичних країн не гальмували.
Зародки полікратії виникали в Україні, в Новгороді та Пскові, у Москві після «неспокійних часів», де стрільці, як і бюргери Європи, обмежили владу феодалів. Петро I придушив цю вольницю, закріпивши російську відсталість на століття. Наміру Олександра II підписати конституцію перешкодили революціонери, котрі його вбили, але Росія стала на європейський шлях, полікратію закріпила лютнева революція. Більшовики повернули монократію влади партократів з усіма її принадами — застоєм, економічною автаркією, війнами. Після поразки в «холодній війні» її повалили, але в СНД, зокрема й в Україні, як і в країнах третього світу, полікратія ще не стала безповоротною, нинішні режими лише перехідні.
Розпад СРСР був перемогою прагматичних керівників республік, передусім Росії, над союзними ретроградами. Вони декларували перехід до полікратії, розуміючи, що іншого шляху в ХХ столітті немає, але були непослідовні в діях через страх втратити монополію на владу. Консерватори з другорозрядних партократів планують реставрацію старої монократії. Селезньов, Макашов, Ільюхін, інші лідери озвучують їхні плани:
— замість загальної реквізиції засобів виробництва багаті повинні «добровільно» віддати частину капіталу народу, тобто капітал відберуть лише у небажаних (як Гітлер — у євреїв);
— за рахунок цього та накарбованих грошей можна буде відмовитися від позичання в Заходу, повернувши «залізну завісу»;
— переворот провести «по-європейському», парламентським шляхом (як робив Гітлер, а не Ленін);
— після реставрації монократії повернути каторгу й «мирно» згноїти там політичних супротивників — «правих екстремістів».
Практичні дії розпочато з рішення про відновлення пам’ятника Дзержинському для реабілітації репресивних органів — опори монократії.
Історія рясніє прикладами реставрації старого через 10-20 і більше років. Цьому сприяє політична й економічна криза. Успіх Гітлера визначив становище Німеччини 20-х років. Народ могутньої імперії, принижений поразкою у війні, було пограбовано жорстокою економічною кризою. Він прийняв гасло реваншу, відновлення імперії, а Гітлер — владу від підстаркуватого президента. Нині ситуація в Росії така сама. Імперський народ-месія, котрий готувався ощасливити світ, позбавлений віри в майбутнє й частини територій, якими володів сотні років, пограбований «шоком» 1993 року, переможений малим народом Чечні і знову пограбований кризою цього року. Ідея реваншу стала популярна в масах, які не вельми вірять підстаркуватому президенту.
Враховуючи ці настрої він також, декларуючи прихильність до демократії, на ділі проводить реставрацію монократії. Першим кроком був розстріл думи. Парадоксально, що, як і Петро I, він розстріляв разом з опозицією зародок полікратії. Наступні дії також були кроком назад. За Петра I кількість купців Росії зменшилася з 29 до 10 тисяч, а під патронатом «червоного директора» Черномирдіна поменшало конкуруючих фірм, зате зміцнів монопольний олігархічний капіталізм. А ця модель, як і планова, влаштовувала будь-яку монократичну владу, від тиранів до псевдодемократів, попри те, що хронічне відставання Латинської Америки, кризи у Східній Азії й Росії показали її низьку конкурентоспроможність.
Власті України прагнуть повторювати дії Росії, але обережніше й із відставанням. А для підняття свого авторитету в країні й у світі, вони роздмухують загрозу приходу до влади своїх «лівих» супротивників. Проте вона в нас менш реальна. Наприкінці ХХ століття націоналізм потіснив інтернаціоналізм і соціалістичні ідеї. Це визначило слабкість наших і силу російських апологетів монократії. Перші, прагнучи під виглядом відновлення СРСР підкорити Росію, виглядають захисниками інтересів чужої країни. А другі стоять на імперських позиціях, захищаючи інтереси своєї країни. Тож якісь примарні шанси на перемогу нашим «лівим» дає лише незгуртованість супротивників і «фора» правлячих прагматиків, котрі чіпляються за збанкрутiлих, відринутих масами політиків.
Є й інші відмінності наших умов від російських. Внаслідок відставання реформ у нас поки що слабка олігархія — фінансова опора монократії, хоча влада й намагалася виростити її за російсько-азійським рецептом. І на відміну від сусіди, де популярні імперські ідеї вищості над іншими і є велике бажання приєднати сусідні території, нашому народу чужі імперські й месіанські ідеї. Це також ослаблює позиції прихильників монократії.
Тож майже однозначно можна чекати реставрації монократії в Росії, а прихід до влади Лужкова, Лебедя, Зюганова чи Примакова визначить лише форму, якої вона набере. Україна, мабуть, збереже нинішній перехідний режим, але вона зазнає сильнішого, ніж тепер, політичного, економічного і, можливо, військового тиску. Поки що її влада балансувала між Заходом і Сходом. Проводити таку політику давала змогу декларативна прихильність Єльцина до ідей західної демократії, а її необхідність диктував розкол українського суспільства. Проте продовжувати її, враховуючи майбутні російські реалії, буде важко.
Підкорення сусідньої монократичної імперії, а не малоймовірна перемога на виборах колишніх комсомольських працівників і других секретарів, і створить реальну загрозу реставрації монократії в Україні. На це вони вже сьогодні роблять головну ставку. Це не буде просте відновлення старого тоталітарного ладу — в усіх випадках монократію відновлювали в новій формі. І чи приведе вона до громадянської війни, сказати важко. Однак вірогідність її висока, війни — супутники монократії, СРСР за 70 років провів понад 40 воєн, великих і малих, та й нинішня Росія від них не відмовилася.
Уникнути реставрації монократії й усунути небезпеку громадянської війни може чіткіша від нинішньої орієнтація політики України на захід, за прикладом Польщі й Прибалтики. Та чи зможуть власті перерізати пуповину, яка зв’язує їх із рідним минулим?
