У федералістських ідей, «параду мовних суверенітетів» і локальних конфліктів на міжнаціональному грунті, свідками яких ми є сьогодні, один спільний знаменник — усі вони є наслідком неефективності державної етнополітики та впливу глобальних процесів, з якими поки не навчилася справлятися наша державна еліта.
Це багато в чому, прогнозована і закономірна криза, до того ж, не перша і, очевидно, не остання в новітній історії України. Перша була «пізно-радянська» і носила форму конфлікту етнонаціональних інтересів у рамках радянської імперської моделі й завершилася розвалом СРСР. Друга стала «пострадянською» і проявилася в хворобливому пошуку нової моделі міжнаціональних відносин як усередині країни, так і з її сусідами — її ми спостерігаємо сьогодні. Третя ж, очевидно, буде пов'язана зі вступом України до вже нових глобальних систем.
Щодо нинішнього періоду, то його можна визначити як процес переходу або точніше відходу від «пострадянського стану». І це не просто «мить між минулим і майбутнім», але надзвичайно відповідальний і складний етап. Тим більше, що ми маємо справу з принципово новою природою етнополітичних криз, здатних нашаровуватися і перетинатися з іншими, протікати латентно, управлятися ззовні тощо. Це кризи, в основі яких може бути яка завгодно проблематика, але інформаційна та ідеологічна «обгортка» — саме етнополітична. Це саме той випадок, коли наслідки — існують автономно і є не менш важливими, ніж самі причини.
Осмислити структуру сучасних етнонаціональних криз ще доведеться вченим і політикам, однак очевидним є той факт, що сьогодні саме «Е-чинники»: економіка, енергетика, етнополітика, у взаємозв'язку — основні інструменти впливу на Україну. До того ж, вони можуть виявитися елементами однієї геополітичної комбінації: енергоресурси як засіб дестабілізації економіки; проблеми в економіці як короткий шлях до зростання конфліктного потенціалу в суспільстві та політиці; загострення етнонаціональних протиріч як логічна і завершальна стадія дискредитації національного проекту в цілому.
На моє глибоке переконання, агресивні етногеополітичні технології — актуальна і надзвичайно небезпечна загроза не лише для України, але й для всього пострадянського простору. Приклади вже є: Молдова — Придністров'я, Грузія — Абхазія. Україна — Крим/Схід?…
Для сучасної України нинішня криза в етнополітичній сфері у поєднанні з існуючими політичними та соціальними проблемами загрожує, по-перше, ескалацією внутрішніх протиріч і новими локальними конфліктами на етномовному грунті, а також формуванням таких явищ, як «ксенофобія меншини» та «ксено-опозиція». Це коли меншини починають вороже ставитися до титульної нації і коли формується позасистемна опозиція під гаслами захисту від загрози втрати власної ідентичності. Не можна не помітити, що основний пусковий механізм таких явищ в Україні вже є — це політичні партії та рухи, які виражають ксенофобію більшості, а також потурання в цих питаннях з боку влади.
По-друге, є загроза блокування процесів соціалізації етнічних груп і формування стійких ореолів нестабільності та обмеженої підконтрольності. Як результат, посилення «анти-асиміляційних» тенденцій, їхнє оформлення в організовані політичні рухи. Усе це може закінчитися підйомом сил, які ставлять під сумнів територіальну цілісність України та легітимність владних інститутів, виникненням режиму зовнішнього управління частинами українського суспільства і в результаті — кризою національного політичного проекту. Сьогодні Україна не просто не готова до подібних сценаріїв, але безпорадно відкрита для них.
Саме етнонаціональна сфера є тим «нервом суспільства», який гостро реагує на ущемлення адміністративних, ідеологічних і соціальних суглобів суспільного організму. Етнополітична сфера з невирішеними протиріччями — це «підсилювач», який здатен примножувати масштаб і глибину існуючих проблем.
Тільки дуже сильна (ефективна, авторитарна, однорідна) держава може дозволити собі іноді забувати про те, що існує сфера етнополітики. І тільки дуже недалекоглядна і безтурботна еліта може підміняти етнополітику — фолк-політикою, а також будувати політику держави відштовхуючись від учорашнього, а не від завтрашнього дня, при цьому часто діючи фрагментарно і кон'юнктурно.
На жаль, проблемною етнополітичну сферу робить не різноманітність етносів та історичних протиріч між ними, а дефіцит позитивного мислення і неадекватна оцінка можливостей цієї сфери. Адже етнонаціональна сфера володіє колосальним творчим потенціалом, а в етногеополітики є така сильна сторона, як можливість розширювати вплив власної культурної системи і втягувати в її орбіту інші. Однак для цього необхідні знову-таки нові підходи до етнополітики.
Сьогодні вирішення всіх існуючих проблем, у тому числі й у обговорюваній сфері, окремі політики пов'язують зі створенням так званої «широкої коаліції», яка ніби об'єднає розрізнені частини українського суспільства в такому собі прагматично-безконфліктному стані. Які є підстави для подібних висновків — судити важко… Однак, те, що така коаліція не стане рішенням для конфліктних етнонаціональних питань — очевидно.
Більш того, для етнополітичної сфери цей варіант «дутої коаліції» буде, м'яко кажучи, неефективним. По-перше, це означатиме вибір на користь консервації існуючого стану речей, замість модернізації. По-друге, це означатиме, що технології шантажу влади за допомогою «мовних федерацій» та подібних питань — ефективна зброя у внутрішньополітичній боротьбі. За прецедентом цією зброєю захочуть скористатися й інші. А по-третє, це означатиме подальше закріплення горезвісного і надзвичайно небезпечного феномену у свідомості нашої державної еліти — «економіко-примітивізму». Мовляв, ВВП, інфляція та бездефіцитний бюджет — це основа, а всі неекономічні протиріччя вигадали політтехнологи на виборах.
Як мені здається, нарешті має прийти чітке розуміння: чим дорожчий газ — тим ефективнішою повинна бути політика держави в етнонаціональній сфері. Конкурувати з «бензинократіями» можуть тільки гнучкі, солідарні і демократичні політичні системи, які працюють на енергії довіри та взаєморозуміння.
