Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор:
— Перед нами пройшло завершення чергового раунду касетного скандалу, викликане новим ходом із боку опозиції у вигляді радіоінтерв’ю М. Мельниченка по радіо «Свобода», яке потім передрукували «Товариш» і «Зеркало недели», і в якому «на- гора» видано новий набір подробиць. До речі, при цьому все ще залишаються поза відповіддю кардинальні питання: чому «відмашку» на початок видачі первинної інформації було дано саме тоді, в листопаді? Ніяких зрозумілих зовнішніх причин начебто не було, майбутні парламентські і президентські вибори досить віддалені в часі. На минулих президентських виборах два можливих джерела цієї інформаційної операції (два стратегічних партнери України) явно підтримували нинішнього Президента, що ж примусило їх змінити свій погляд. До нових ходів можна віднести також повторне розгортання наметових містечок по всій Україні. Плюс до цього з боку влади обнародувано зв’язку Мельниченко — Гонгадзе у вигляді запитаної в листопаді візи в Чехію, що якісно змінює всю картинку, котра активно насаджується.
Україна весь пострадянський час жила в ситуації, коли одну зі складових політичного процесу чітко означували як таку, що стоїть поза нормою. Ми жили в трьох видах ситуацій: то в нас був «поганий прем’єр», то «поганий парламент», то «поганий президент». Сьогоднішня кризова ситуація чітко включила в себе всі ці три оцінки одночасно, чим, власне, і характеризується криза. Раніше вони по черзі змінювали одна одну: наприклад, «поганий прем’єр» спричиняв чергову зміну чергового прем’єра. Кризова ситуація руйнує системи довір’я, що склалися, громадяни потрапляють у стресову ситуацію, з якої намагаються вийти з опертям на лідера. Саме лідер покликаний у нашій системі цінностей допомогти в розв’язанні проблем, з якими зіткнулося населення. Причому ці функції лідера беруть свій початок із суто біологічних характеристик. У мавп також лідер указує напрям руху, захищає і наводить порядок у зграї.
Це політична площина, що ж ми маємо в економічній площині? Її точніше, на наш погляд, як оптимістична офіційна версія, характеризують слова народного депутата В. Суслова, який вважає, що поліпшення економічних цифр, але не реального рівня життя, спирається на дві складові. З одного боку, це зробила інфляція, яка автоматично збільшила результати нашої праці. Із другого, це зробив несанкціонований відбір газу, за який ніхто не платить. Збільшення ж обсягу виробництва без збільшення споживання електроенергії, що має місце цього року, не може бути. Черговий етап економічного погіршення посилює ситуацію виживання держави. Тепер держава м’ясоїдно дивиться на тих, котрі ще вчора не ділилися з нею своїми прибутками. Немає вибору в держави, зате є певний вибір у тих, котрі втрачають свої економічні основи. Одночасно виникає ситуація значного економічного незадоволення широких верств населення, яких не можна нагодувати гарними цифрами економічного зростання.
У площині зовнішньої політики ситуація формулюється іще жорсткіше. Ми не тільки маємо прем’єра П. Лазаренка, що сидить у в’язниці, чого немає в жодній пострадянській країні, але й весь інший політичний бомонд опинився у двозначному становищі. Чи то він бомонд, чи то вже ні. А для бомонду немає нічого жахливішого, як руйнування його легітимності, оскільки за ним нічого немає, окрім крісел, у яких вони сидять. У бізнесу є фабрики, заводи, пароплави, в політиків — крісла й урядові телефони. Вимкніть телефони — і не буде половини політиків, приберіть крісла — і не залишиться взагалі нікого.
Якщо зміни відбуваються, то вони комусь потрібні. Сьогодні на роль лідера посилено виштовхують В. Ющенка, можливо, навіть поза його волею. І це видно з низки незначних кроків. Наприклад, новорічне святкування на майдані продемонструвало нам приходи туди як прем’єра, так і Президента. Однак чомусь ряд наших каналів, як, до речі, і канал НТБ, 1 січня вели мову лише про прем’єра. Тобто перед нами виникає модель «гарного прем’єра» в оточенні поганих інших політичних гравців.
У світі нічого не відбувається нового, все колись було, все колись реалізовувалося за тими ж сценаріями. Що найшвидше спадає на думку, коли дивишся на розвиток нашого скандалу? Югославія 2000 року, де Слободан Мілошевич, який вистояв проти двох воєн, економічної блокади та різних варіантів протистояння, був прибраний з арени абсолютно мирним способом, котрий, однак, було здійснено за всіма правилами військового мистецтва. І вся ситуація багато разів коректувалася експертами в погонах та без них і різноманітними науковими експериментами.
Югославія продемонструвала принципову можливість за допомогою інформаційних технологій (у цьому випадку — виборчих), керованих ззовні країни, спричиняти зміну лідера. Наведемо деякі принципові моменти минулої югославської кампанії, про яку вже відкрито ведуть мову у США.
(Конгрес надав 41 мільйон доларів на згадані цілі. І це тільки офіційно, неофіційні суми ніколи не будуть відомі (в самому Белграді фігурувала цифра в 500 мільйонів доларів).
(Передвиборна кампанія велася на серйозних наукових основах, в рамках яких заздалегідь тестувалися всі лозунги і всі виступи опозиції.
(Оскільки Югославія не пускала західних консультантів на свою територію, то активістів опозиції навчали в Угорщині, з-поміж іншого і ведення ненасильних акцій протесту.
(Коштуницу було вибрано як головного об’єкта для просування, оскільки в нього були не тільки найкращі результати за опитуваннями населення, але й в очах населення він сприймався як антиамериканський лідер.
(Головним лозунгом кампанії стала фраза «Gotov je» («Із ним покінчено»), яка була цікава тим, що навіть не мала згадки про Мілошевича.
(Відбувалося навчання спостерігачів (14 тисяч осіб), щоб виключити можливість підтасовування бюлетенів. Кожний спостерігач одержував по п’ять доларів, коли середня зарплата в Югославії — тридцять доларів.
Тепер погляньмо на деяку відповідність до ситуації, яка розгортається в Україні (див. таблицю) .
Додамо до цього і ситуацію з оплатою протестуючих, що було продемонстровано документальним фільмом по УТ-1. До речі, це вперше УТ-1 задало тон у висвітленні цієї ситуації. Проблема оплати протестів існує давно у всіх країнах СНД. Петербурзькі фірми мають уже чіткі розцінки, що і скільки коштує. Це пов’язано з тим, що люди перестали виходити на вулиці, як це було в період перебудови. А проблема демонстрації на підтримку чогось або проти чогось залишилася. І вона розв’язується таким чином. Раніше ми знали про петербурзькі варіанти, тепер знатимемо і про київські. І все це лежить у сфері ненасильних акцій протесту, в разі Югославії молодь навчав колишній полковник американської армії, що двічі побував у В’єтнамі.
У результаті в Югославії було розгорнуто могутні протестні ситуації, які були покликані примусити владу відступити. По-перше, в Белграді почався страйк сміттярів. Через тиждень над містом стояв сморід. Коли сміттєві контейнери стали підпалювати, то вода з пожежних машин іще більше розкидала сміття на вулицях. По-друге, застрайкували крамниці та аптеки, деякі з яких працювали тільки до дванадцятої години дня. По-третє, почався страйк таксистів, що за умови непрацюючого транспорту відразу змінив ситуацію в місті. По- четверте, почали будувати барикади, що перекривають вулиці і виїзди з міста. Усе це, природно, докорінно змінювало тип життя і вимагало реакції. І влада відступила, не витримавши таких протестних акцій, оскільки державні механізми у вигляді армії або поліції більше пристосовані для роботи з варіантами насильних виступів.
Якщо поглянути на історію розвитку подій у Югославії, то одним із завдань було розчленування країни на низку окремих держав, що з успіхом було виконано. Україні сьогодні також нав’язується федералізація, яка може призвести до непередбачуваних наслідків. Адже навіть на відомій карті С. Хантінгтона Україна поділяється навпіл, маючи всередині себе «злам цивілізацій», де західну і східну її частини західний учений відносить до різних типів. Із цієї причини федералізація стає подвійно небезпечною. Відмінність очевидно має місце і може бути використана в майбутній політичній грі.
Україна щоразу вибудовує свою позицію в новому контексті. Це набагато складніше, аніж дії у звичайній ситуації. Американські теоретики виокремлюють технічні та адаптаційні рішення. Технічні рішення заздалегідь відомі, адаптаційні — вимагають творчих роздумів. Сьогодні ми опинилися перед черговою подібною дилемою, для вирішення якої немає наперед відомих відповідей. Безсумнівно, що сталося певне руйнування системи довір’я до влади. Ми спостерігаємо тепер важливу закономірність: чим більшу кількість подробиць ми отримуватимемо про касетний скандал, про те, що саме вдалося підслухати, тим більше цей скандал ставатиме достовірнішим. Адже деталі завжди переконують нас більше, як загальні слова. У відповідь влада намагається піти в автономне плавання, хоч її поведінка мала би бути іншою.
Сьогодні Україні намагаються допомогти розв’язати її проблеми ззовні. Однак хотілося б, щоб у цьому хорі голосів стратегічних партнерів не загубився голос самої України. Справедливість докорів ззовні завжди буде впиратися в аргумент, що це проблеми нашого внутрішнього порядку. У будь-якому випадку перед нами не технічна проблема, як її намагається подати влада, а проблема адаптаційного порядку, в рамках якої виявилися порушеними цінності людей. Тому розв’язувати її можна лише нетрадиційними способами, до чого ми звикли найменшою мірою.
Однією з причин розгортання «касетного скандалу» може бути рух України в бік Росії, деякі ознаки якого виявилися влітку та восени. І Україну вирішили поставити на місце, яке їй уготоване конкретними політичними силами. Тим більше, що Югославія продемонструвала ті можливості, які сьогодні надають інформаційні технології.
Який може бути вихід із ситуації, що склалася? Достовірність- невірогідність плівок відходить на задній план, якщо населення готове в них повірити. Те, що є правдою, має бути подане як правда. Влада повинна визнати істину, хоч би якою гіркою вона була, зазнавши за це деякого покарання. Коли Клінтон покаявся, Америка його простила. Коли Гімлер дозволив розповісти німцям правду про втрати в Сталінградській битві, рівень довір’я до влади піднявся. Правда завжди виявляється сильнішою за будь- які інтерпретації. У цьому випадку проблему буде розв’язано без залучення зовнішніх сил.
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, політолог:
— Очевидно, що фактів, які демонструють зв’язок між «касетним скандалом» і порушенням карної справи проти Юлії Тимошенко, немає. Справа в тому, що лінії політичних зв’язків настільки складні, що казати про те, що взагалі немає ніякого політичного зв’язку, важко. У той же час необхідно брати до уваги те, що Тимошенко — політична фігура, яка ще до своїх останніх заяв чітко позиціонувала себе в опозиції до Президента і тих фракцій, які вважаються пропрезидентськими. І оскільки в останні місяці спалахнув скандал з очевидною антипрезидентською спрямованістю, то можна вести мову про те, що політичний зв’язок є, а правового — немає. Є також версія про те, що скандал розв’язано представниками фінансових груп, які незадоволені ходом реформ, однак я не бачу ніяких підтверджень цій версії. І за цією версією, яку комусь вигідно розкручувати, на мій погляд, немає ніяких серйозних підстав, бо очевидно, що скандал вимагав потужних ресурсів, і немає жодної групи, яка спромоглася б це зробити. Крім того, якщо навіть припустити, що якась із груп могла це зробити, то сенсу в цих діях також немає, тому що позиції цієї групи не можуть від цього посилитися. А припустити, що якісь малі олігархи хочуть зайняти місце великих, також не можна, тому що вони просто не володіють необхідними фінансовими ресурсами. Кажучи ж про ресурси і тих, хто їх має у своєму розпорядженні, мені зрозуміле одне: не можуть нитки цього процесу йти в кабінет керівництва якої-небудь країни. І оскільки йдеться все-таки про обмежене коло держав, то я, з різних причин, не припускаю, що це можливо. При цьому я припускаю, що деякі досить впливові держави, групи політичної або силової еліти, зацікавлені в ротації влади в Україні, на різних етапах могли брати участь у розвитку скандалу. І якщо контроль над реалізацією скандалу здійснюється десь за територією України, то наші можливості обмежені. Однак якщо інформація про це прийде в перші кабінети країни, то можна сподіватися, що будуть прийняті рішення, які диктує здоровий глузд. Адже, на мій погляд, майор Мельниченко є тим, хто передає відповідну інформацію, і якщо ця інформація йому перестане надходити, то скандал припиниться. Для цього ж треба, щоб влада відповідної країни ухвалила рішення про те, що це має бути припинено. І тут важливо, щоб у стабілізацію політичної ситуації були включені ті групи української політичної еліти, які не залучені в конфлікт або не займають у ньому радикальних позицій. І ця сторона могла б зайняти позицію стримування від нерозсудливих антиконституційних дій і давала б зрозуміти, що жодна зі сторін, включаючи президентську, не права на сто відсотків і що є виважена позиція, яка дозволяє вийти на вирішення конфлікту.
