Від теоретичних суперечок прихильники та противники Північноатлантичного альянсу вже перейшли до активних дій. Так, шанувальники Наталії Вітренко із завидною регулярністю влаштовують мітинги біля будівлі Донецької обласної державної адміністрації та виносять на розгляд сесій обласної і міської рад проекти жорстких рішень. У цих рішеннях містяться вимоги визнати регіон, у якому ніколи не було жодного іноземного солдата, «територією без НАТО».
Про складнощі, з якими стикається євроатлантична інтеграція в українських умовах, «Телекритиці» (www.telekritika.kiev.ua) розповів заступник директора Науково-інформаційного центру міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці Донецького національного університету, кандидат історичних наук Ігор ТОДОРОВ.
— У чому, на вашу думку, причина такого гострого неприйняття НАТО на південному сході України?
— Об’єктивно НАТО є союзом демократичних держав. Після двох хвиль розширення вже не можна говорити, що всі члени НАТО — виключно розвинені країни. Утім, є спільні ліберальні цінності, що ґрунтуються на правах людини, ринковій економіці тощо. Ще 10 років тому був проголошений курс України на євроінтеграцію. Євросоюз зараз для багатьох замінив комунізм — таке ж далеке, але світле майбутнє. І сходинкою до майбутнього членства в ЄС може бути вступ до НАТО. Однак помітної зацікавленості в тому, щоб це сталося, в українському суспільстві немає. Є кілька причин для цього. Традиційно говорять про те, що в нас, як і раніше, зберігається радянське сприйняття, в якому НАТО розглядається як агресивний військово-політичний блок. Але це дуже спрощене розуміння. Існують і більш глибинні чинники. Найголовніший — це майже цілковита відсутність української ідентичності в більшості наших співгромадян, які проживають на південному сході. Вони не почуваються представниками української політичної нації.
— Чому ж?
— Існує ціла низка інших чинників. І нарівні з головною, вже названою нами причиною цього, у цьому винні і відповідне виховання, і відсутність активної позиції влади протягом 15 років незалежності. І система освіти на південному сході України, що не сприяє тому, щоб ситуація змінювалася. Адже зараз вже можна говорити про те, що виросло покоління, представники якого на момент отримання Україною незалежності були ще дітьми. Але навіть у цієї молоді відсутня ідентифікація себе як українців. Фактично весь південно-східний регіон України знаходиться в інформаційному просторі Росії. Звісно, Росія — наш великий сусід, і ми від цього нікуди не дінемося. Однак її інформаційний простір останнім часом стає чимраз більш антиукраїнським. Звісно, людям, які одержують інформацію саме від Росії, важко стати політичними українцями.
Не можна забувати й про те, що вступ України до Північноатлантичного альянсу — це питання геополітики. У Росії, як у політичних елітах, так і в масовій свідомості, існує думка про те, що жодної України немає і не було, що українці все одно в результаті приповзуть по допомогу до «старшого брата». Якщо Україна вступить до НАТО, то це стане своєрідною «точкою неповернення», й означатиме, що ми ніколи більше не станемо частиною Росії.
— Із чим, на вашу думку, пов’язані нещодавні події в Криму?
— Те, що відбувалося і відбувається зараз, — це розігрування певними політичними силами своїх карт. Мені здається, праві ті аналітики, які кажуть, що в ситуації в Криму винні не лише такі безпосередні організатори акцій протесту, як блок «Народна опозиція» Наталії Вітренко, а й влада, яка досі не може визначитися. І що довше триватиме ця невизначеність влади, то більше опозиція матиме шансів спровокувати громадянський конфлікт. Тим паче, що противники нинішньої влади активно використовують таку річ, як змішання понять. Я думаю, організатори акцій протесту в Криму чудово розуміють, що «Сі Бриз» — не українсько-натовські, а українсько- американські навчання із залученням інших країн, серед яких є як держави-члени блоку НАТО, так і держави, що входять до нього. Точно так само, як вони знають про те, що неодноразову участь у цих навчаннях брала й Росія. Проте саме зараз ці навчання стали причиною для розгортання жорсткої антинатовської істерії.
— Чи є можливість стабілізувати ситуацію? Що для цього треба зробити?
— По-перше, не відповідати істерикою на істерику. Можна пригадати відомі слова Карлсона: «Спокій, лише спокій». Не байдужість, а саме спокій. Необхідно діяти зважено і не виходячи за межі правового поля, чинного в Україні. У цьому сенсі, на мій погляд, показова остання сесія Донецької обласної ради. Попри пікети опозиції, депутати знайшли в собі сили не порушувати Конституції та законодавства, і не приймати провокаційного рішення про визнання Донецької області «територією без НАТО». А от у Криму цього не сталося.
— Яка, на вашу думку, роль ЗМІ у формуванні громадської думки про НАТО?
— Безумовно, роль засобів масової інформації велика. Я вже казав, що в південно-східному регіоні значне місце займають російські телеканали. І в громадян існує бажання дивитися саме російські канали, а якщо українські, то лише місцеві. А зараз більш-менш зважена позиція хіба що в ТРК «Україна», тоді як програми КРТ мало чим відрізняються від найодіозніших передач російських каналів. Завдяки цьому ми зараз у нашому регіоні можемо бачити роль ЗМІ як потужного засобу антинатовської пропаганди.
— А ваш центр не намагається змінити сформовані стереотипи відносно НАТО?
— Ми усвідомлюємо, що кардинально змінити громадську думку в південно-східному регіоні України не вдасться. Йдеться лише про той невеликий відсоток людей, які ще не визначилися, не знають, як ставитися до НАТО, і прагнуть якнайбільше дізнатися про цю організацію. Але, на жаль, переважають люди, які переконані в тому, що жодні контакти України з Північноатлантичним Альянсом у принципі недопустимі. Таких людей дуже важко переконувати, бо вони впевнені у своїй правоті на емоційному рівні. Логічними аргументами до них неможливо достукатися. Яскравий тому приклад — блок «Народна опозиція». У Донецькій міськраді з ними важко розмовляти навіть їхнім близьким ідейним соратникам від інших політичних сил. Але «Народна опозиція» потрапила в міськраду тому, що за них проголосували громадяни, а отже, ці виборці думають точно так само. Прагнути їх переконати не має сенсу. До того ж, реалізовувати державну політику — це, за великим рахунком, не наше завдання. Ми — консультаційний центр і, якщо нас попросять, можемо дати відповідні рекомендації. У нас дуже хороші контакти з Управлінням європейської інтеграції Донецької облдержадміністрації. Ми також співпрацюємо з обласним центром підготовки та перепідготовки кадрів. А виходити на вулицю з гаслами «Давайте вступимо в НАТО» та намагатися перекричати прихильників Наталії Вітренко ми не збираємося.
