Останній приклад — спроба закриття каналу СТБ шляхом блокування банківських розрахункових рахунків. На роз'яснювальній прес-конференції, організованій телеканалом, найразючішим, на мій погляд, було те, що у присутніх журналістів практично не виникло ніяких питань до керівництва СТБ. А що питати, коли й так все ясно. СТБ залишався єдиним більш- менш незалежним телеканалом, що намагається об'єктивно і чесно освітлювати передвиборну ситуацію в Україні. Він навіть не був опозиційним в нормальному розумінні цього слова, отже боротися з ним за допомогою якихось індивідуальних прийомів не було сенсу. СТБ — тільки ланка, логічне продовження ланцюжка ліквідації неугодних ЗМІ: через це вже пройшли дніпропетровський «11-й канал», 4 кримських телекомпанії, «Політика», «Дніпропетровська правда» та інші. Найбільш парадоксальним є те, що українська законодавча база, «підведена» під інформаційну сферу, насправді дуже хороша і професійна, над нею трудилося не одне покоління (скликання) парламентаріїв. На думку голови Комітету ВР з питань свободи слова Івана Чижа, це найкраще інформаційне законодавство у всьому СНД і краще, ніж в Росії. Однак досить оглянути московські газетно-книжкові розкладки, щоб зрозуміти — справа не в довершеній, ідеально виписаній схемі. Або не тільки в ній. Правда, якщо пояснювати, чому в сусідів інформаційний достаток, а у нас дозований інформаційний «пайок», то треба переставити акценти і поговорити про інші закони: податкові, ліцензійні, тарифні.
Напевне, треба говорити і тому, що в РФ таке явище як демонополізація ЗМІ ( яке в Україні перебуває в зародковому стані) забезпечується хоч впливом взаємоконкуруючих (хоч і під контролем влади) різних фінансових груп. То й виходить, що коли Березовський і Гусинський воюють в телепросторі, це виглядає цікаво — тому що професійно і дорого. А у нас, коли товаришують Зінченко і Кулик, виходить тоскно і бездарно. Тому що наша влада створила тільки видимість умов для конкуренції на інформаційному ринку. А немає конкуренції, немає і внутрішнього плюралізму, але є преса, що «продовжує» владу. Заради справедливості треба сказати, що «національною особливістю» українського інформаційного простору можна вважати і небажання більшості мас-медіа здобувати незалежність. Ну хоч би тому, що бути газетою місцевої ради або адміністрації — це означає бути під «дахом». І чим вищий «дах», тим «конкурентоспроможніше» видання.
Так що десяток базових законів: про інформацію, про пресу, про державну підтримку ЗМІ та соціальний захист журналістів, про порядок висвітлення діяльності ВР та органів місцевого самоврядування — це тільки рамка, визначення правил гри на інформаційному полі. А ходи? Вже перша спроба відійти від законодавчої огорожки неодмінно напореться на частокіл «стикувальних» законів, а саме тих, які знаходяться на стику інформаційних і фінансових проблем, інформаційних і соціальних, інформаційних і правових. Найпоширеніша модель — коли конфлікт влади і ЗМІ переводять на судові рейки.
Мабуть, не пригадати випадку, коли б журналіст (газета, телеканал) виграв судову тяжбу: майже всі позови про захист честі та достоїнства вирішувалися на користь позивача, тоді як у європейських країнах все навпаки: подібні «наїзди» на видання практично завжди закінчуються перемогою «четвертої влади». І справа не в тому, що німецькі або французькі чиновники такі свідомі і, на відміну від українських, доросли до розуміння суспільного значення ЗМІ: вони, може, й радi були б придушити опозиційне видання, та знають, що закон буде не на їхньому боці і вони не виграють цю справу в суді. Треба сказати, що на Заході переважив той погляд, що якщо людина починає займатися політикою, то вона добровільно погоджується на те, що не тільки її професійне, але й особисте життя стає предметом уваги (і далеко не завжди упередженої) з боку преси і, відповідно, виборців. Це — ціна, яку треба платити за входження у владу. І, наприклад, в США публічні політики і державні чиновники, так би мовити, не зовсім приватні особи... У нас же все абсолютно навпаки: депутати, міністри, «олігархи» захищені подвійною бронею — ореолом влади і законодавчим правом на таємницю особистого життя, комерційну таємницю і т. д. Тобто їхня «приватність» значно більша, ніж у звичайних громадян, а значить, і більша можливість довести в судовому порядку свою правоту.
Але первинні і вторинні закони — проблема, на думку голови профільного парламентського комітету, хоча й істотна, але не глобальна. Набагато важливішою є відсутність контролю з боку ВР за виконанням вже прийнятих документів. Іван Чиж так прямо і говорить: « Народили закон, випустили в світ, а він — сирота, його ногами штовхають...»
Смію передбачити, що натякаючи на необхідність передати «важелі контролю» в більш надійні руки, і соціаліст Чиж, і комуніст Мішура в цьому випадку висловили швидше партійну, ніж парламентську точку зору. Тому що, якщо ВР перетягне на себе контрольні функції, не надані їй Конституцією, то скажіть, будь ласка, чим тоді парламент буде відрізнятися від виконавчої влади? І чому він повинен буде діяти по-іншому, ніж уряд і Президент сьогодні?
Те, що перевага законодавчих сил найближчим часом не передбачається (а дуже хочеться), з жалем визнав і спікер Ткаченко, кажучи про те, що його діяльність як голови ВР і передвиборні поїздки в регіони практично не висвітлювалися в ЗМІ. Зі свого боку Олександр Миколайович запропонував підготувати і внести на розгляд законопроект, який би перешкоджав втручанню вищих посадових осіб в діяльність ЗМІ. Нема мови, ідея хороша. Але знов-таки, хто буде контролювати дотримання цих законодавчих норм? Згідно з Основним Законом — уряд, але важко уявити, яким чином міністри стануть перешкоджати втручанню самих себе...
«В Україні досі не створено балансу ЗМІ, внаслідок чого ми спостерігаємо монополізацію інформаційного простору виконавчою владою», — вважає Микола Княжицький. По ідеї, саме парламент повинен був «працювати» задля створення своєрідної системи противаг, замість того, щоб захоплюватися перерозподілом важелів контролю.
З іншого боку, неправильно звалювати всю провину на Верховну Раду. Адже депутатам соціальне замовлення робить суспільство, значить, всі претензії — до рівня суспільної свідомості, саме до нашого з вами. А невгамовне бажання діючої влади контролювати ринок мас-медіа, воно ж бо пропорційне тому апатичному стану, в якому перебуває наше суспільство. До речі, програми претендентів на найвищий державний пост країни (більшість з яких народні депутати), це чудово ілюструють: практично всі кандидати проблеми забезпечення свободи слова окреслили. А як же. Але детально не заглиблювалися, очевидно, усвідомлюючи «дрібність» теми порівняно з соціально-економічними пріоритетами. Це досить небезпечна тенденція, і ми ризикуємо знову стати заручниками «технократичного підходу», при якому до розвитку України підходять з позицій пріоритету економіки, промисловості, абсолютно не враховуючи роль ЗМІ в суспільному і культурному житті держави. Якщо «технократія» переможе, то вітчизняний інтелектуальний продукт втрачає надію на державну підтримку: його дефіцит, як і тепер, буде відчутний навіть всередині країни, а Україна стане «заручником» iноземних технологiй та сценарiїв.
