У своєму недавньому зверненні до депутатів Верховної Ради Президент України серед заходів щодо подолання бідності зазначив і запровадження нового соціального стандарту — мінімальної погодинної оплати праці. Очевидно, що такі заходи подолання бідності якщо й будуть запроваджені, то вони не стосуватимуться ні державних чиновників узагалі, ні суддів та прокурорів, які також уособлюють державну владу. Пересічному платнику податків байдуже, в який спосіб і як реформуються системи центральних чи місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи судової системи України. Він висловлює свою думку лише тоді, коли, наприклад, йому треба годинами вистоювати чергу до державного нотаріуса при оформленні батьківської хати у спадщину, чи звертатися до суду за захистом від незаконного звільнення чи засудження за нескоєний злочин.
Уже ніхто не сумнівається в тому, що коефіцієнт корисної дії (ККД) судової системи дорівнює нулю. Роботу, недбало виконану суддею одноособово, переробляють колегії суддів, які направляють справу до того ж таки суду — і все починається спочатку. Важливо те, що робота кожного з них оплачується як така, що виконана вперше, а насправді це неодноразово перероблена робота, за яку суспільство сплачує набагато більше, ніж середня українська заробітна плата.
Чи спадало на думку кому-небудь підрахувати збитки, які спричинені неодноразовим розглядом та переглядом однієї й тієї ж справи? Так, наприклад, справу чернігівського хірурга О. Бугайова про незаконне звільнення з посади у першій інстанції упродовж трьох років розглядали чотири(!) суди!
Очікували давно на недавнє публічне представлення Концепції удосконалення судового устрою та забезпечення справедливого судочинства на засіданні Національної комісії зі зміцнення демократії та затвердження верховенства права. Безпосередня участь Президента України В. Ющенка в роботі комісії підтвердила серйозність намірів глави держави долучитись до процесу реформування судової системи та повернення довіри суспільства до судів.
Відомо, що конституційні гарантії дотримання прав і свобод людини й громадянина мають залишатися чинними й у період кардинальних змін у структурі судоустрою та правосуддя. Однак аналіз судових рішень засвідчує, що ліквідація інституту нагляду та внесення протесту щодо рішень судів, які вступили в законну силу, призвела не лише до порушення розумних строків перегляду судових справ, а й фактично унеможливила перегляд цих рішень. Навзамін упровадження процесуальними законами ускладненої процедури перегляду Касаційним судом цивільних справ за винятковими обставинами та кримінальних у порядку виключного провадження штучно призвело до порушення конституційного принципу судочинства.
Надії на те, що Адміністративний суд України значною мірою зменшить навантаження судів загальної юрисдикції, а прийняті нові Цивільний процесуальний кодекс та Кодекс адміністративного судочинства України відкриють шлях до повномасштабного реформування судової системи, схоже, не справдились.
Отже, судова система весь час перебуває в стані реформування — судді, прокурори, слідчі й адвокати змушені час від часу купувати нові кодекси й вивчати їх у ході судових розглядів, що вочевидь не сприяє ні зростанню довіри до судів, ні авторитету судової влади.
Україна, вступивши в 1996 році до Ради Європи, ратифікувавши через рік Європейську Конвенцію основних прав і свобод людини, взяла на себе обов’язок дотримуватись європейських стандартів дотримання прав і свобод та здійснення правосуддя. Однак суспільство не вимагало, а владі не дуже й хотілось змінювати колишню «радянську» систему судоустрою й правосуддя за європейськими стандартами. Ані Верховна Рада України другого чевертого скликань, ані перший і другий президенти України упродовж 15 років не намагались ані привернути увагу суспільства, ані спровокувати роботу наукових установ при вищому законодавчому органі влади та при главі держави щодо розроблення концепції судоустрою та судочинства. Концепція малої судової реформи, за якою, окрім упровадження нових процесуальних законів, передбачався розподіл судових справ за ознакою спеціалізації, не підняла довіру українців до суду як органу, що захищає права й свободи, та до судді як представника влади.
Відомо, що Конституція України покладає на суд не лише правоохоронну, а й правозахисну функцію, яка має превалювати при розгляді судових справ, при визначенні ступеня відповідальності держави та її чиновників перед людиною. Переважна більшість осіб, які наважились звернутись до суду, щоб захистити свої права, переконані, що сьогодні домогтися відновлення прав і свобод через звернення до суду — марні сподівання, оскільки й суддя, і суд не контролюються самим народом.
Народні депутати як представники цього народу в парламенті також позбавлені права в будь-який спосіб впливати на підбір і призначення суддів, голів судів та їхніх заступників і на формування суддівської вертикалі державної влади в Україні. Конституцією й Законом України «Про судоустрій» право першого призначення на посаду професійного судді та призначення голів судів і заступників, окрім Конституційного та Верховного Суду України, належить виключно главі держави, парламенту ж надано право обрати суддів безстроково.
Схоже, що суспільство сприймає втрату права на формування судової влади за належне й не дуже переймається проблемами удосконалення системи органів державної влади взагалі. Але час від часу критичні публікації в пресі про несправедливі судові рішення, наприклад, засудження звинуваченого І. Вередюка у вбивстві журналіста І. Александрова та розгляд справи про причетність правоохоронних органів до вбивства Г. Гонгадзе, засвідчують критичний стан судової системи.
Іншим, не менш красномовним доказом тривалої кризи цієї системи є засудження колишнього заступника начальника Контрольно-ревізійного управління військ протиповітряної оборони ЗС України В. Кузьмика за звинуваченням у розкраданні майна в особливо великих розмірах. За вчинення такого злочину кримінальний закон передбачав позбавлення волі від 10 до 15 років, але державний обвинувач просив суд звільнити В. Кузьмика, застосувавши до нього лише штрафні санкції... Заарештувавши В. Кузьмика в січні 2000 року та протримавши півтора року в СІЗО СБУ, слідчі цієї державної структури так і не змогли довести факт крадіжки та завдання шкоди державі.
І з того часу, коли суддя всупереч думці прокурора виніс вирок про позбавлення волі на два роки, зарахувавши до відбування цього строку перебування в слідчому ізоляторі, його роботу вивчали судді й прокурори, державні виконавці й інші посадові особи органів державної влади. Упродовж чотирьох з половиною років В. Кузьмик направив 55(!) звернень з єдиним проханням — сприяти перегляду судових рішень у порядку виключного провадження й отримав єдину стандартну відповідь, яка сповіщала, що підстав для перегляду справи не вбачається.
Таке листування із суддями Верховного Суду призвело до того, що через прийняте одноосібно суддею цього суду О. Волковим рішення про позбавлення конституційного права на касаційне оскарження судового вироку, В. Кузьмик звернувся до суду зі скаргою на неправомірні дії судді. Коли суддя Печерського районного суду м. Києва Лариса Цокол також одноосібно відмовила у задоволенні вимог скарги, а Апеляційний суд столиці у свою чергу підтримав таке рішення, тоді В. Кузьмик звернувся до Європейського суду з прав людини.
Упродовж одного місяця отримав формуляр заяви і надіслав до Страсбурга, а звідти, знову за місяць, отримав листа, в якому було висловлено прохання «уточнити, у розгляді якої Вашої справи судді Волков О.Ф. і Житков В.В. уже брали участь, та надати відповідні судові рішення». Пікантність ситуації полягає в тому, що вже через місяць суддя Верховного Суду О. Волков виніс постанову про витребування кримінальної справи, оскільки заява про перегляд справи в порядку виключного провадження відповідає вимогам закону. Начебто чотири з половиною роки тому ця заява не відповідала вимогам закону й суддя О. Волков не надсилав відписок про відсутність підстав для перегляду.
Таким чином спроба однієї із десятків тисяч людей реалізувати своє право на перегляд кримінальної справи в порядку виключного провадження виявилася заблокованою з одного боку самими суддями, а з іншого — самим процесуальним законодавством.
Зазначене головою парламентського комітету з питань правової політики В. Онопенком, що «у палаті з розгляду цивільних справ понад 60 000 справ лежать у коридорах і невідомо, коли в судді дійдуть руки до цих справ», засвідчує, що недбало виконану роботу доведеться переробляти іншим, не зважаючи на час.
Таким чином запровадження правової норми про перегляд судових справ упродовж чотирьох останніх років створило ситуацію, за якої ще довго в судах касаційної інстанції не буде безробіття, і держава, не шкодуючи грошей, буде оплачувати таку роботу. Шкода лише, що платники податків продовжують оплачувати недбало виконану роботу й не вимагають вважати таку роботу «суспільно-корисною, що не підлягає оплаті».
