На майстер-класі «Школи якісної журналістики» довелося познайомитися з головним редактором газети «День» Ларисою Олексіївною Івшиною, і внаслідок цього я прочитала всі книжки із «Бібліотеки «Дня». Люблю, коли книжка прочитана, а проблеми, порушені в ній, в думках не вщухають, хвилюють, бентежать. Ось так і книжка «День і вічність Джеймс Мейса». Скільки вже було сказано, у більшості своїй голослівно, про Голодомор — геноцид українського народу. А тут ніби прості слова, а скільки в них почуття. І має бути соромно — чому людина іншої національності зуміла побачити й відчути той біль, а нас це ніби і не стосується? Це як Чорнобильська катастрофа, є 26 квітня і всі: телебачення, газети, радіо, політики (!) — згадують, сумують, співчувають. Є 1 грудня і всі поголовно борються зі СНІДом. Проте, щоб пам’ятати інші 364 дні про всілякі трагедії, то так ніяких нервів не напасешся...
Можливо, справа в тому, що ми того не переживали, не відчули серцем, не перевірили на собі. Що з того, що бабуся розповідала? То ще коли було! До речі, як вони жили тоді, бідні, не тільки голодуючи, а ще й без мобілок та Інтернету? Безсумнівно, що то була трагедія. Нещодавно в бібліотеці я взяла книжку про голодомор на Полтавщині, спогади тих, хто вцілів. Якщо не зволiкати на здивовані очі бібліотекаря, коли вона записувала формуляр, то напрочуд сильне враження справив на мене ось цей уривок: «Пам’ятаю свого дідуся, Кузьму Мусійовича. Улітку 1933 року бачив його хворим і голодним. Він лазив під шовковицею і їв ягоду, що падала на траву. Якось бабуся, коли я був у них, дала мені шматочок хліба. Дідусь глянув на мене, коли я його їв. Скільки разів мене мучило потім каяття, що я не віддав йому цей хліб. У пам’яті моїй зберігся не так образ дідуся, як його голодні очі. Їх я бачу, як згадаю, і сльози навертаються на очі...» Страшно! Про подібне краще забути, ніж відчувати. Ніж розуміти, що означає носити подібний тягар на душі.
У мене теж є два спогади про голодомор, якщо можна так сказати... Мене дитиною батьки відправляли на літо до бабусі. І з самого малечку я була стопроцентною совою — любила спати до обід і відповідно засинати глибокою ніччю. Але бабусю такий розпорядок дня не влаштовував, тому спати ми лягали рано. І що його робити, як спати не хочеться? Хіба що радіо слухати, що лунає на всю хату, доки о 12 годинi гімн не заграє. Новини, концерти, радіоп’єси... І от якось слухала я передачу про Голодомор. Тоді я вперше дізналася про це. Там жіночка дуже приємним голосом (напевно, народна артистка) розповідала історії-спогади. У пам’яті викарбувалася одна. Зі слів чоловіка, в якого була сестра, а може донька. Імені не пам’ятаю, а пам’ятаю, що там описувалося її дуже вродливе личко. Знаєте, як гоголівська Оксана — чорні брови, коралові вуста, довгі чорні коси... Скрутно жилося. Усім, не тільки цій дівчинці вродливій. І от якось послала мати дівчинку до сусідки терку в борг узяти, щоб натерти з кукурудзи борошна і зліпити млинчики. І дівчинка пішла. І не повернулася. Дуже довго її не було. Батьки занепокоїлися. Все ж таки мабуть, то донька була. Чоловік побіг до сусідів спитати, як давно дівчинка від них пішла. А у відповідь почув, що вона взагалі не приходила, — і хутко в хату, та ще й двері на крючок закрили. Чоловік зрозумів, чи відчув, що тут щось не так. І вибив двері. Забіг у хату і ніби крізь шори на очах побачив, що на печі стоїть великий казан, а в ньому дитячі ручки. Вибі г він у сіни з гарячим казаном у руках, і тільки тоді помітив там голову дівчинки. Неймовірно красивої. І біля очей, ніби сльозинка, запеклася крапля крові... Я не можу передати весь той жах, що я відчула, адже не могла збагнути почуте. Як же зрозуміти, коли тобі років дев’ять, а життя щасливе і прекрасне, що так е було насправді, що людина може бути такою жорстокою? А може, доведеною до відчаю? Але ж людиною слід залишатися за будь-яких умов? Як взагалі людина може винести подібні випробування?.. Я дуже довго підтикала ковдру і з жахом думала, що ось заграє гімн, радіо замовкне і настане тиша. Після такої розповіді вона дуже лякала...
Є в мене мрія (і звідси другий спогад) стати сценаристом. Тобто і журналістика мені подобається, але ж на те воно і мрія. Якось в Інтернеті на одному з сайтів я натрапила на конкурс сценаріїв і згадала про цю мрію (не те, щоб я про неї забувала, але не в тім річ). Узагалі, то ніби і не конкурс був, просто кожен, хто хотів, присилав сценарій, а читачі та, що головне, професійне журі його оцінювали. Я вирішила не втрачати шансу і написала сценарій короткометражного фільму. Незадовго до цього я прочитала про «закон трьох колосків» і вирішила, що це буде моя основна ідея. Голодомор, жінка-вдова, що намагається врятувати двійко дітей від голодної смерт, і йде на злочин — краде зерно у держави... Читачам сподобалося, коментарі були схвальні. А потім слово взяв один, напевно, що відомий сценарист. Тоді я могла процитувати його напам’ять (це було років зо два тому), а тепер можу лише посилатися на власну пам’ять. Так от, смисл був такий — якби я була його студенткою, то він би мені навіть п’ятірку за старанність поставив. Але ж треба визнати, що тему я вибрала слабувату. Навіщо ситому (це слово я дуже добре запам’ятала), досвідченому у безлічі сюжетів глядачевi, сльозлива історія про те, що комусь років за п’ятдесят тому не було чого їсти? Кому це потрібно?.. Спершу в мене була думка написати сценарій крутого бойовика, де на самому початку людину з ім’ям і прізвищем цього сценариста переїжджає поїзд у трьох місцях. А потім я замислилася. Взагалі-то нібито і не мене образили, а глядачів, які жують поп-корн і їм все одно — комедія чи трагедія. Але ж не всі люди такі? І чому «Список Шиндлера» — то трагічна історія, а розповідь про український Голодомор, то нецікаво? Цілком можливо, що я не змогла розкрити повністю тему. Але якби подібної теми торкнувся, скажімо, Стівен Спілберг, фільм про події 1932—1933 років глядача б так само не зворушив і він нічого не відчув? Можливо, справа була в тому, що сайт був російський, а це українська трагедія і біль нашого народу, яку не всі хочуть визнавати. Процитую Левка Лук’яненка: «Необхідно, щоб кінофільми про Голодомор показували не серед ночі, а коли люди можуть їх дивитися». А чи схочемо ми дивитися?
Ми взагалі не хочемо пам’ятати. Можливо нам гадається, що так буде легше жити. Але по відношенню до того хлопчика, який пам’ятає очі голодного дідуся, то несправедливо. А душі тих, хто зазнав у житті несправедливості, не мають спокою.
