Чому Сталін нас нищив?

КОНФЛІКТ УСЕРЕДИНІ ПОКОЛІННЯ

Уже говорилося про те, що тема Голодомору політизується неперебірливими політичними діячами правого й лівого спрямування. Вони грають на свій електорат, що цілком природно для політиків. Чому ж гра на темі голоду стає можливою? Чому наші співвітчизники по-різному ставляться до Голодомору? Щоб виявити це, треба знову скористатися більш-менш абстрактною категорією — поколінням.

У минулому я думав, що для такого аналізу більш придатна інша категорія — територія. Скільки вже говорилося про поділ України на схід і захід, про особливий менталітет населення західних областей, поглинутого Росією у вигляді Радянського Союзу (або возз’єднаного з УРСР — що теж вірно) тільки в 1939—1940 рр. Тепер думаю, що вирішальну роль у формуванні різниці між східними й західними областями сучасної соборної України відіграла наявність або відсутність масових репресій під час формування покоління.

Масові репресії Кремль застосовував у ході побудови «держави-комуни» в 1918-—1938 рр. і в ході сталінської радянізації західних областей України в 1939—1952 рр. Легко помітити, що в другому випадку репресії припали вже на інше покоління. Тобто населення західних і східних областей, яке належить до найстаршого тепер покоління, має різний життєвий досвід і відповідно по-різному ставиться до історії.

Жителі західних областей люто ненавидять комунізм і на дух не переносять компартійно-радянську номенклатуру, яка чинила репресії під час «перших совітів», тобто з 1939 року, й під час «других совітів», тобто з 1944 року. Жителі східних областей є вихованцями радянської школи. Вони були лояльні до влади (на відміну від батьків), і сталінські репресії їх не торкнулися. Хоч репресії в СРСР залишалися масовими аж до смерті Сталіна, вони стали вибірковими, спрямовуючись проти певної території (республіки Балтії, західні області України) або певної національності (кампанія боротьби з космополітизмом, «справа лікарів»). Маніпулюючи поневоленим населенням, Сталін використовував людські й матеріальні ресурси східних областей України для боротьби з антирадянським партизанським рухом у її західних областях.

Антикомунізм населення західних областей проявляється всюди й завжди. Захід і українська діаспора, яка має переважно галицьке походження, близько до серця прийняли трагедію Голодомору, хоча не переживали її. Внесок добре організованої північноамериканської діаспори в розкриття найбільш страхітливого злочину Кремля був вирішальним.

Для антикомуністично налаштованих представників старшого покоління у західних областях голод 1932— 1933 рр. був злочином Кремля а priori. Вони не потребували документальної бази й вірили на слово свідкам Голодомору. Виявилося, що вірили слушно. Навпаки, представники цього покоління на сході пройшли (якщо пройшли) тривалий і болісний шлях дерадянізації, тобто усвідомленої відмови від нав’язаних у дитинстві радянською школою стереотипів мислення й поведінки.

Ветеранам Великої Вітчизняної війни й ветеранам Української повстанської армії важко порозумітися не тому, що вони воювали один проти одного. Інші противники в Європі давно вже порозумілися. Наші ветерани мають різний життєвий досвід, а від переконань далекої юності важко відмовлятися. Можливо, реальна картина Голодомору сприятиме болісній переоцінці цінностей. Усвідомлення того, що ти став таким, яким є, завдяки маніпуляціям влади — неприємне, це я визнаю. Але ще неприємніше — залишатися таким до своєї смертної години! Як можна бути сталінською маріонеткою через півстоліття після смерті Сталіна?

Моя власна переоцінка цінностей відбулася якраз під впливом дослідження історії Голодомору. У 1981 році я надрукував книгу «Партія Леніна — сила народная», призначену для учнів радянської школи. Я був щирий з ними, бо вірив у те, про що писав. Вірив не тільки завдяки вихованню в цій вірі. Побудована силовими засобами ленінська «держава-комуна» стала по- своєму гармонійною, коли необхідність у застосуванні сили відпала. Тоді на першому плані опинилися пропаговані радянською владою вічні цінності. Я бачив, звичайно, подвійні стандарти, але списував їх на недосконалість людської натури. Я відчував несвободу, але виправдовував її необхідністю виживати в «капіталістичному оточенні». Власне, що може розповісти про небо народжена в клітці пташка?

Після кількох років дослідження Голодомору я зрозумів, що радянська влада була здатна винищувати людей. Мільйони людей… Такою виявилася влада, яку породила приваблива зовні комуністична ідея. Як можна було ставитися до такої влади й такої ідеї після усвідомлення того, чим був Голодомор?

У 1991 році я зі своїми двома молодшими колегами видав книгу «Сталінізм на Україні». Сама її назва свідчить, що я ще чіплявся за такий популярний й тепер на Заході термін «сталінізм», рятуючи ним ідею соціальної рівності. Мовляв, в усьому винен Сталін. Лише пізніше прийшло розуміння, що мільйони загублених життів є наслідком запровадження в життя ленінської ідеї «держави-комуни». Якщо комуністичну ідею персоналізувати, то її слід назвати ленінізмом, якщо партизувати — то більшовизмом.

«Ціна «великого перелому» — так я назвав другу свою книгу 1991 року видання. Назва походить від роздумів М.Хрущова про ціну колективізації в життях радянських людей. Вони тоді мене вразили, тому що це говорив вождь КПРС. На 432 сторінках книги — сотні документів, які складають разом рельєфну картину Голодомору. Чи справила вона вплив на тих людей мого покоління, які потребують переоцінки цінностей?

Сумніваюсь у цьому. Не останню роль в осмисленні реальної картини Голодомору суспільством відіграє держава. Саме вона через свої спеціалізовані органи повинна донести до свідомості громадян здобуте науковцями знання про недавнє минуле й тим самим попередити конфлікт серед людей, породжений різним життєвим досвідом. Не підкріплені повсякденною просвітницькою роботою заклики Президента України до примирення нічого не дадуть.

Після 1987 року українська компартійно-радянська номенклатура ставилася до науково-дослідної і просвітницької роботи з тематики голоду з показним ентузіазмом. У вересні 1990 року мене включили до складу ідеологічної комісії ЦК Компартії України, хоч ніколи не займав будь-яких посад в апараті. Після того, як Верховна Рада проголосила незалежність України, інформація про Голодомор була використана «суверен-комуністами» на чолі з Л.Кравчуком для переконування виборців у слушності такого рішення. Дж. Мейс згадував, що фільм режисера Олеся Янчука «Голод-33», який він консультував, не одержав ані копійки державних коштів, поки створювався, але був показаний по телебаченню перед референдумом 1 грудня 1991 року. Перші президенти України обмежувалися переважно символічними кроками (пам’ятний знак на Михайлівській площі в Києві, встановлення Дня пам’яті жертв Голодомору в четверту суботу листопада). Більшість книжок на тему Голодомору видані за спонсорські, а не державні кошти. За півтора десятиліття у керівників України не знайшлося волі й бажання перевидати тритомник свідчень очевидців трагічних подій в українському селі після 1928 року перед комісією Дж.Мейса. У цьому тритомнику — голос покоління, що народилося перед 1920 роком. Унікальність його зумовлена тим, що перше покоління радянських людей уже відійшло.

За відсутності прямого бажання органів влади опікуватися темою Голодомору, цю функцію взяли на себе опозиційні сили. Слід визнати, що вони зробили немало корисного. Разом із тим відбулася політизація теми. Після помаранчевої революції, яка усунула від влади стару номенклатуру, деяким колишнім опозиціонерам почало здаватися, що тепер все можна. Почали вони з «малого» — спроби перенести встановлений Л.Кучмою у 1998 році День пам’яті жертв Голодомору з осені на весну. Мовляв, хай не заважає річниці помаранчевої революції! Дивує моральна глухота таких людей.

ДИСКУСІЇ З РОСІЙСЬКИМИ ВЧЕНИМИ

Ставлення громадськості й влади в Росії до подій 1932—1933 рр. — це окрема важлива тема в проблемі, що розглядається. Навіть якщо ми доведемо фактами, що голод 1932— 1933 рр. в Україні був геноцидом, нам доведеться на міжнародному рівні зустрітися з іншим трактуванням спільного минулого.

Дискусії з російськими вченими слід провадити максимально відкрито, переконуючи в правоті своєї позиції не тільки протилежну сторону, а й власну громадськість. Цього потребує сучасний стан осмислення Голодомору громадянами України.

Немало наших співвітчизників вважають, що причини голоду 1932— 1933 рр. неясні. Інші думають, що голод спричинений посухою або/і хлібозаготівлями. Саме такими були причини голоду 1946—1947 рр., який люди ще пам’ятають. Ті, хто вважає Голодомор геноцидом, здебільшого не заглиблюються в політико-правову сутність поняття «геноцид». Вони переконані, що викликана діями властей масова загибель населення завжди є геноцидом. Цьому суперечить казахська трагедія. Силові спроби «посадити» кочовиків-казахів на землю з боку безграмотних компартійних чиновників призвели до голоду, відносні розміри якого (стосовно загальної чисельності етносу) переважають український Голодомор. Проте трагедія казахів не була наслідком терору голодом.

Аналізувати голод 1932—1933 рр. в Україні треба в контексті політико- правового змісту терміну «геноцид». Упродовж порівняно короткого часу Сталін цілеспрямовано нищив сільське населення двох радянських адміністративно-політичних утворень, у яких чисельно переважали українці (УРСР і Кубанський округ Північно- Кавказького краю РРСФР). Одразу хочу відмежуватися від тих своїх однодумців, які формулюють мету геноциду по-іншому: Сталін нищив українців! Звичайно, кінцевий результат був саме таким: Сталін нищив українців. Але ми нікого не переконаємо у справедливості твердження про геноцид у такому спрощеному, суто емоційному формулюванні.

Багато років я спілкуюсь із невеликим колом учених, які досліджують український Голодомор у Росії й країнах Заходу, знаю їх спосіб мислення. Тому доводиться продумано й чітко формулювати позицію в питанні про геноцид.

Соціально-економічні причини голоду 1932—1933 рр. мені були зрозумілі й на початку 90-х рр. Потім у відділі історії міжвоєнного періоду Інституту історії України ми зайнялися дослідженнями компартійно-радянського різновиду тоталітаризму як цілісної політико- економічної системи, включно з національною політикою Кремля. Тепер маємо аргументацію, яка стосується національної складової в політиці Кремля.

Усі наведені тут зауваження необхідні, щоб надати властиву тональність викладу дискусій з російськими вченими про природу голоду 1932—1933 рр. у Радянському Союзі.

Початок цим дискусіям поклала влаштована в травні 1993 року посольством України в Москві інформаційно- аналітична конференція «Голодомор 1932—1933 рр.: трагедія та застереження». З обох сторін тоді були присутні вчені, політики й журналісти. Ми говорили про терор голодом, застосований Кремлем проти України, вони твердили, що сталінські репресії були позбавлені національного забарвлення. Тільки колишній дисидент, а в 1993 році — голова комісії з прав людини Верховної Ради РСР Сергій Ковальов знайшов у собі мужність сказати, звертаючись до української сторони: «Простите нас!»

Потім у московській газеті з’явилася стаття журналіста Л.Капелюшного, написана після його ознайомлення з книгою В.Маняка і Л.Коваленко «33-й: голод: народна книга-меморіал». У книзі журналіст побачив «имеющие юридическую силу свидетельские показания, свидетельства очевидцев геноцида» («Известия», 1993, 3 липня).

І ковальовське «Простите нас!», і висновок Л.Капелюшного були посилені виступами на міжнародній науковій конференції «Голодомор 1932— 1933 рр. в Україні: причини і наслідки», яка відбулася в Києві 9—10 вересня 1993 року в присутності президента України. Якщо Леонід Кравчук звинуватив у трагедії українського народу сталінський уряд, то Іван Драч, який виступив услід за ним, поставив проблему в іншу площину. «Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, — сказав він, — що це був лише один з найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викоренення української нації, неприйняття існування якої глибинно закладене у нащадків північних племен, яким наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення».

Російські фахівці з проблеми колективізації й голоду Ілля Зеленін, Микола Івницький, Віктор Кондрашин і Євген Осколков у колективному листі до редакції одного з історичних журналів Російської академії наук висловили тривогу в зв’язку з тим, що більшість учасників конференції наполягала на «некоей исключительности Украины, особом характере и содержании этих событий в республике, в отличие от других республик и регионов страны». Вони стверджували, що голод в Україні не відрізнявся від голоду в інших регіонах, а протиселянська політика сталінського керівництва не мала яскраво вираженої національної спрямованості («Отечественная история», 1994, № 6, стор. 256).

Обгрунтовуючи свою позицію, колеги робили наголос (з посиланням й на зміст моєї доповіді на цій конференції) на соціально-економічних аспектах голоду 1932—1933 рр. Безумовно, економічна політика Кремля не розрізняла кордонів національних республік, у цьому відношенні їхня аргументація була бездоганною. Однак заперечення української специфіки голоду підводило російських колег, бажали вони того чи ні, до твердження про відсутність у Кремля національної політики, в тому числі її репресивної складової. Те ж саме твердження: «сталінські жертви не мають національності!» — довелось мені почути вже від іншої за складом російської делегації на міжнародному симпозіумі в Торонто на тему «Населення СРСР 20- 30-х рр. у світлі нових документальних свідчень» (лютий 1995 року). Та історія СРСР має немало прикладів репресій за національною ознакою. Чи варто їх перелічувати?

В останні роки Інститут історії України налагодив співробітництво з Інститутом загальної історії РАН, а через нього — з фахівцями інших установ РФ у рамках Українсько-російської комісії істориків (співголови — акад. НАН України Валерій Смолій і акад. РАН Олександр Чубар’ян). 29 березня 2004 року в Москві відбулося засідання комісії з участю багатьох відомих російських фахівців із аграрної історії. Обговорювалася книга «Голод 1932—1933 років в Україні: причини та наслідки», видана в 2003 році Інститутом історії України до 70-ї річниці Голодомору. 30 авторів створили том великого формату — 888 сторінок плюс зошит ілюстративного матеріалу в 48 сторінок.

Кілька примірників книги були переправлені в Москву задовго до засідання комісії. Та вона не переконала російських істориків. Незабаром після цієї зустрічі В.Данилов і І.Зеленін виклали свою точку зору на проблему в статті, опублікованій журналом «Отечественная история» (2004, № 5). Суть їхньої позиції відбита в самій назві статті: «Организованный голод. К 70- летию общекрестьянской трагедии».

Прізвища авторів статті журнал узяв у траурні рамки. Наших опонентів незабаром після зустрічі не стало. Це велика втрата для російської історичної науки, для всіх нас. Тим більше, що перспективні російські науковці наступних поколінь не поспішають братися за розробку «важких проблем».

Останнім часом до наукового обігу введені нові архівні документи з аграрної історії радянського періоду. Насамперед, це результат подвижницької праці Віктора Петровича Данилова. Таке поповнення джерельної бази істотно зміцнює позиції української сторони в її намаганнях переконати світ у тому, що Голодомор був геноцидом.

Підсумовуючи результати нашої зустрічі 29 березня 2004 року у названій вище статті, В.Данилов і І.Зеленін зробили такий висновок: «Если уж характеризовать голодомор 1932— 1933 гг. как «целенаправленный геноцид украинского крестьянства», на чем настаивали некоторые историки Украины, то надо иметь в виду, что это был геноцид в равной мере и российского крестьянства». З таким підсумковим висновком українська сторона може погодитися. Адже ми не стверджуємо, що сталінськими жертвами були виключно українці. Скажу навіть більше. Специфіка «соціалістичного будівництва» й характер політичного устрою були такими, що найбільшою мірою (у відсотках до чисельності) постраждали у 1918—1938 рр. безпосередні виконавці сталінських злочинів — чекісти, на другому місці виявилися члени державної партії, особливо — компартійно-радянська номенклатура, далі — громадяни національних республік і, нарешті — росіяни.

Чим пояснити стриманість російських учених у питанні про геноцид? Тим, мабуть, що міжнародне співтовариство все активніше використовує в повсякденному житті «Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. Зокрема, в міжнародному форумі «Запобігання геноциду: загрози та відповідальність», який відбувся в Стокгольмі в січні 2004 року, брали участь керівники багатьох держав. Ключовими були такі питання: політичні, ідеологічні, економічні та соціальні корені насильства, пов’язаного з геноцидом; механізми попередження та реагування на міжнародному рівні на загрозу геноциду; використання дипломатичних, гуманітарних, економічних та силових механізмів запобігання геноциду.

В українському суспільстві тільки маргінальні політики правого спрямування наполягають на відповідальності сучасної Росії за український Голодомор і вимагають моральної або навіть матеріальної компенсації. Офіційне визнання Росії правонаступницею Радянського Союзу не може обтяжувати її відповідальністю за злочини більшовицьких, білогвардійських чи будь-яких інших режимів, які контролювали в минулому російську територію. Навіть спроби керівників Кремля «прив’язатися» до деяких атрибутів колишнього Союзу (свідченням цього є, наприклад, мелодія Державного гімну РФ) не дають підстав для висування претензій. Зрештою, ностальгія за радянським минулим однаково властива певним колам українського й російського суспільства, головним чином, старшому поколінню.

У Росії цілком вільно видаються документальні збірники, в яких відбиті державні злочини сталінської доби. Власне, побудувати концепцію українського Голодомору як геноциду виявилося можливим тільки на основі оприлюднених у Москві документів. Разом з тим намагання успадкувати здобутки радянської епохи (перш за все, перемогу в Другій світовій війні), змушує російських чиновників, наскільки це можливо в умовах відсутності диктатури, затінити сталінські злочини. Найбільшою мірою це стосується злочину геноциду, хоч Конвенція від 9 грудня 1948 року не обтяжує відповідальністю правонаступників злочинних режимів.

Звичайно, якщо Росія бажає успадкувати здобутки радянської епохи, вона повинна успадкувати й негатив, тобто вимовити оте ковальовське «Простите нас!» Натяк на таку «повинність» зробив у 2004 році Європейський парламент, коли визнав актом геноциду депортацію чеченців. Однак мало хто хоче без крайньої необхідності успадковувати моральну відповідальність за злочини попередніх режимів.

Ось чому Росія є рішучим противником визнання українського Голодомору геноцидом. У серпні 2003 року в інтерв’ю українській редакції Бі-Бі-Сі посол РФ в Україні Віктор Черномирдін заявив: «Голодомор заторкнув усю радянську державу. Було не менше трагедій та болю на Кубані, Уралі та на Поволжі і в Казахстані. Не було таких вилучень лише на Чукотці та в північних районах, бо там не було що конфіскувати». Офіційні представники Росії в ООН зробили все можливе, щоб у Спільній заяві 36 держав у зв’язку з 70 ю річницею українського Голодомору не виявилося визначення цієї трагедії як геноциду.

Нам залишається переконати росіян в тому, що український голод був наслідком не тільки репресивних хлібозаготівель, але й відмінно організованої конфіскації всіх продовольчих запасів у селян. Доказова база існує, і якщо голос українських науковців підсилиться голосами істориків Заходу, це завдання виявиться здійсненним.

ПОЗИЦІЯ ДОСЛІДНИКІВ ЗАХОДУ

У часи «холодної війни» на Заході сформувалася щільна мережа науково-дослідних установ, які займалися так званою радянологією. Однак ніхто з радянологів не цікавився тим, що відбувалося в Україні у 1932—1933 рр.

Англійський літературознавець, ровесник Російської революції Роберт Конквест після переїзду в США почав працювати в Інституті вивчення СРСР при Колумбійському університеті. Саме йому належить перша в неукраїнській історіографії книжка про Великий голод в СРСР, опублікована в 1986 році. Автор славнозвісного «Великого терору» не помилився, визначаючи сталінську політику в Україні як особливий різновид терору — терор голодом. Книга Р.Конквеста «Жнива скорботи» грунтувалася на літературних джерелах (підібраних в основному Дж.Мейсом) і була оцінена широкою громадськістю як сенсаційна. Навпаки, в колах радянологів її прийняли несхвально: автора звинуватили в політичній заангажованості, оскільки він прийняв замовлення на книжку від української діаспори.

У кінці 80-х рр. у середовищі радянологів виникла течія «ревізіоністів». Її представники вважали, що історіографію часів «холодної війни» треба переглянути, оскільки вона ідеологічно протистояла комунізму, тобто виходила за межі наукового знання. Праці комісії Конгресу США з українського голоду «ревізіоністи» прийняли в багнети. Самого Дж.Мейса, як він писав, звинуватили у фальсифікації історії («День», 2003, 18 листопада). Не маючи перспектив на постійну працю в США, Мейс приїхав у Київ і спочатку влаштувався на роботу в інституті, організованому Іваном Курасом на базі колишнього Інституту історії партії при ЦК Компартії України.

У радянські часи, як і в перші пострадянські роки, українська історична наука не мала самостійного міжнародного статусу. Навпаки, російським історикам доводилося тільки зміцнювати давно існуючі зв’язки. Міжнародний статус російської науки різко зріс після відкриття архівів сталінської доби.

У 1992 році розпочав свою роботу організований В.Даниловим теоретичний семінар «Сучасні концепції аграрного розвитку» при Міждисциплінарному академічному центрі соціальних наук (Інтерцентрі). На засідання 24 червня 1997 року була винесена доповідь С.Віткрофта (Австралія) і Р.Девіса (Велика Британія) «Криза в радянському сільському господарстві (1931- 1933 рр.)». У журналі «Отечественная история» (1998, № 6) звіт про цей семінар подається на десятках сторінок. Важко розповісти про нього в кількох абзацах, але спробую.

С.Віткрофт у вступному слові засудив тезу про те, що це був «організований голод», і Сталін навмисно вилучав хліб, щоб селяни гинули. У доповіді велика увага приділялася Україні. Стверджувалося, що Кремль нічого не знав, а коли інформація про голод почала надходити, «перед политбюро ЦК ВКП(б) все острее вставала проблема отпуска (крестьянам. — С.К. ) дополнительного хлеба». Від лютого до липня 1933 року було прийнято 35 постанов політбюро ЦК ВКП(б) і декретів Раднаркому СРСР про видачу продовольчого зерна.

Такою була доповідь… І що цікаво: наведені факти відповідали істині! Невідомо тільки, чому від голоду гинули мільйони людей. Своїм цинізмом дослідників вразив тільки один документ — резолюція ЦК КП(б)У про поділ селян, які потрапили до лікарні з діагнозом «дистрофія», на хворих і видужуючих. Вимагалося поліпшити харчування останніх у межах наявних ресурсів, щоб якомога швидше відправити їх на посівну.

Звичайно ж, Сталін не застосовував терор голодом, щоб знищити всіх селян підряд невідомо для чого. Кому щастило вижити, того відправляли на колгоспні роботи й годували в полі, під час роботи. Годували тим продовольством, яке відпускалося за спеціальними постановами вищих органів влади. Так демонструвалася турбота держави про збереження життя своїх громадян. Так селяни привчалися працювати в громадському господарстві колгоспів.

Р.Маннінг (Гарвардський університет), спираючись на розрахунки авторів, зазначила: напередодні врожаю 1933 року державний продовольчий резерв дорівнював від 1,4 до 2,0 млн. тонн зерна. Цього вистачало, щоб попередити масовий голод. «Что заставляло советское правительство, — писала вона після цього, — изымать и экспортировать столь значительную часть крайне низкого урожая и удерживать больший продовольственный запас, чем во времена прежних хлебных кризисов? Эти вопросы требуют ответов!» Це — ввічливе заперечення основного змісту доповіді. Навпаки, Л.Віола (Торонтський університет) схвалила запропонований доповідачами погляд на трагедію 1932 — 1933 рр. саме через те, що він був «ревізіоністським», тобто відрізнявся від попередніх поглядів щодо голоду, організованого владою, або навіть про геноцид із боку сталінського керівництва. Ю.Мошков погодився з тим, що селянам надавали продовольчу допомогу в першій половині 1933 року, але до цього очевидного факту додав: «отрицать яростное стремление именно Сталина осенью 1932 года наказать непокорных крестьян, не желающих отдавать все до зерна, по-моему, невозможно» М.Вилцан скористався положеннями доповіді, щоб атакувати авторів «концепції рукотворного голоду» М.Івницького, В.Кондрашина і Є.Осколкова. Останні з фактами в руках відбили атаку.

Ось таким вийшов цей теоретичний семінар в Інтерцентрі — з компліментами на адресу «ревізіоністів» і з нападками на тих російських вчених, які під тиском неспростовних фактів назвали голод 1932 — 1933 рр. рукотворним. Не дивно, що останні не наважувалися зробити ще один крок і назвати голод в Україні геноцидом.

Ситуація з осмисленням Голодомору на Заході наприкінці 90-х рр. була такою, як показав цей семінар. Тепер становище істотно покращилося. Переломним пунктом, здається, стала міжнародна конференція, влаштована Інститутом досліджень історії і релігії у місті Віченца (Італія) в жовтні 2003 року. Не буду зупинятися на її роботі, оскільки Дж.Мейс про це написав («День», 21 жовтня 2003 року). Важливим виявився результат: у прийнятій резолюції вчені з Італії, Німеччини, Польщі, України, США і Канади (М.Івницький і В.Кондрашин — утрималися) закликали прем’єр-міністра Італії і президента Євросоюзу Сильвіо Берлусконі та голову Єврокомісії Романо Проді докласти зусиль для міжнародного визнання українського голоду 1932 — 1933 рр. актом геноциду.

Конференція у Віченці мала продовження. 5 вересня 2005 року в Києво-Могилянській академії у присутності посла Італії Фабіо Фаббрі і директора Італійського інституту в Україні Н. Баллоні відбулася презентація книги «Смерть землі. Голодомор в Україні 1932 — 1933 рр.», підготовленої за матеріалами конференції у Віченці. Репортаж Надії Тисячної про цю зустріч («День», 7 вересня 2005 року) мав той самий заголовок, який надав Дж.Мейс своій кореспонденції з Віченци — «Інтелектуальна Європа про український геноцид». У цьому є певна символіка: Мейса вже нема, а його слово з нами.

Учасник конференції у Віченці, професор Кельнського університету Герхард Зімон організував на VII Всесвітньому конгресі істориків у Берліні (липень 2005 року) панель під назвою «Чи був голод 1932 — 1933 рр. в Україні геноцидом?» Обговорення цього питання відбулося у формі гострої дискусії. Вдячний Г.Зімону за те, що він відмовився від проголошення власної доповіді, щоб дати мені додатковий час для обгрунтування своєї позиції. Вдячний йому також за сприяння у перекладі моєї статті на німецьку мову і опублікування її в авторитетному журналі «Ост-Європа». Весь колектив Інституту історії України вдячний цьому авторитетному фахівцю з історії Центрально-Східної Європи за його інтерес до Голодомору і опубліковану в «Українському історичному журналі» статтю, яка є новим словом в німецькій історіографії проблеми.

ЗАЗИРНУТИ У БЕЗОДНЮ

Ми бачимо, що проблема осмислення Голодомору вітчизняними і зарубіжними вченими, українським суспільством і міжнародним співтовариством виявилася зовсім непростою. Чи знаємо ми все, що відбувалося в нашій Україні сім — вісім десятиліть тому? Чи звільнилися ми від стереотипів, закладених у свідомість кількох поколінь?

Інколи доводиться під вагою нових або переосмислених фактів відмовлятися від усталених уявлень про ті або інші аспекти минулого. Це — нормально для професійного історика, у цьому — сенс наукового пошуку. Коли почалася горбачовська десталінізація, одна імпульсивна жінка не витримала і на весь Радянський Союз заволала: «Не могу поступиться принципами!» Вона не знайшла в собі мужності зазирнути у безодню й побачити, наскільки ленінська ідеологія відрізнялася від ленінсько-сталінської практики.

Фальш радянської доби треба витискувати з себе по краплині. Чим скоріше наше суспільство звільниться від стереотипів минулої епохи, тим легше буде жити. Могутнім важелем у цьому може стати правда про Голодомор.

Яка вона, ця правда? Я пропоную в наступних статтях свою версію подій 1932 — 1933 рр. в Україні. Читачі, уже підготовлені історіографичним вступом у вигляді цих чотирьох статей, повинні винести власне судження з фактів, якими тепер володіє історична наука. Отже, попереду статті про сутність комуністичної «революції зверху», національну політику Кремля, механізми геноциду та інші теми, які в сукупності дають відповідь на питання, чому Сталін нас нищив.