Ця стаття може мати іншу назву, яка лежить у науковій і політико-правовій площині: «Голодомор 1932 — 1933 рр. в Україні як геноцид». Завданням істориків має бути доведення наукового, а юристів і державних службовців — правового і політичного висновків про те, що Голодомор являв собою геноцид. Усі ми разом зобов’язані домогтися від міжнародного співтовариства правової оцінки голоду 1932 — 1933 рр. в Україні як дії, передбаченої Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Це — наш моральний обов’язок перед пам’яттю мільйонів полеглих від терору голодом наших співвітчизників. Полеглих не від голоду, а від терору голодом!
1. СУТЬ ПИТАННЯ
12 жовтня ц.р. в Інституті Грамші (Рим) відбувся науковий семінар на тему: «Сталін, радянський голод 1931 — 1933 рр. і український Голодомор». Директор інституту проф. Сильвіо Понс і декан Неаполітанського університету проф. Андреа Граціозі, які були ініціаторами семінару, поставили на розгляд італійських русистів та україністів тільки одне питання: чим відрізнявся український Голодомор 1932 — 1933 рр. від голоду, викликаного хлібозаготівлями з урожаю 1931 року в усьому Радянському Союзі (включаючи й Україну), а також від голоду, викликаного хлібозаготівлями з урожаю 1932 року в радянських республіках, за винятком України? Така постановка питання мала на меті виявити, чи існують переконливі наукові аргументи для того, щоб розглядати Голодомор як геноцид українського народу.
Склад іноземних учасників семінару в Римі був обмеженим: я представляв Україну, а Олег Хлевнюк — Росію. Слід вказати, що представник російської сторони більш відомий на Заході, ніж у Росії або в Україні, тому що його основні монографії опубліковані тільки англійською мовою. Він працює в Державному архіві Російської Федерації, має науковий ступінь доктора наук і по праву вважається неперевершеним знавцем джерельної бази сталінського періоду історії СРСР.
Слід подякувати тим історикам на Заході, які взяли близько до серця проблему, що стосується тільки нас. 10 листопада 2003 року була опублікована Спільна заява 36 держав у зв’язку з 70-ю річницею Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. У ній немає визначення української трагедії як геноциду, хоч у представленому МЗС України проекті документа воно містилося. 25 листопада того року газета «День» опублікувала інтерв’ю з Постійним представником України при ООН Валерієм Кучинським щодо роботи над цим документом. Але в ньому немає відповіді на те, чому дипломати багатьох країн чітко дали зрозуміти українським колегам, що вони не готові включити до документа слово «геноцид». Відповідь пролунала тільки на семінарі в Інституті Грамші: українська сторона тоді не надала Третьому комітету ООН доказів того, що радянський режим знищував українців. Представлені документи свідчили про те, що у 1932 — 1933 рр. в Україні загинули від голоду мільйони людей. Але це було відомо й раніше.
За авторитетним твердженням О.Хлевнюка, документи радянських архівів не містять у собі прямої відповіді на запитання про те, чому було знищено мільйони українських селян. Я теж стверджував, що у нас є вичерпна документальна база для відповіді на запитання, ЯК селян знищували, але немає документів про те, ЧОМУ їх нищили. Виконавці страхітливого злочину Кремля потребували інструкцій, і вони відклалися в архівах. Але Сталін нікому не мусив доповідати, ЧОМУ він застосував терор голодом, якщо вживати термін, уперше використаний англійським дослідником Робертом Конквестом.
Переконлива відповідь на питання про мотиви злочину можлива тільки в ході комплексного аналізу багатьох документів. У 2005 році «Український історичний журнал» опублікував статті одного з кращих на Заході знавців національної політики КПРС професора Кьольнського університету Герхарда Зімона і вже згаданого вище Андреа Граціозі, в яких аналізується сталінський терор голодом. Використовуючи висновки своїх зарубіжних і вітчизняних колег, а також власний майже 20-річний досвід роботи над проблемою українського Голодомору, я хочу зробити спробу відповісти на запитання про те, чому Сталін нас нищив. Обґрунтування відповіді потребує окремої монографії, і цю книгу ще доведеться писати. Але я поспішаю опублікувати газетний варіант праці. Газета «День» виходить трьома мовами і представлена у Всесвітній мережі, тобто має прямий вихід на широку громадськість. Це особливо важливо, тому що Голодомор лише в останню чергу становить історичну проблему. У першу чергу він є глибокою і незагоюваною раною на тілі народу. Ця рана не загоїться, доки ми не зрозуміємо, якими були до Голодомору і якими стали після нього.
Мій виступ адресується й владі. Не можна сказати, що Інститут історії України відсторонений від прийняття рішень відповідної тематики, які реалізуються у формі указів Президента України. У подібних випадках до НАН України звертаються, але рекомендації наукової спільноти не завжди враховуються. Зокрема, за Указом Президента України від 11 липня 2005 р. Кабінет Міністрів має представити на розгляд парламенту до 1 листопада законопроект «щодо політико-правової оцінки голодоморів в історії українського народу». Однак текст законопроекту мені невідомий. Крім того, я переконаний, що в історії українського народу був тільки один голодний мор, якого вистачить на всі часи.
Вказаний указ передбачає до Дня пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій, який у 2005 році припадає на 26 листопада, вирішити питання про створення Українського інституту національної пам’яті (УІНП). Така установа справді потрібна, щоб транслювати набуті академічною і вузівською наукою знання на всі верстви суспільства. Але указ Президента України не передбачає механізму створення УІНП. Ізраїльський і польський досвід роботи ідентичних установ свідчить про те, що доведеться розв’язати серйозні питання, пов’язані з матеріальним і кадровим забезпеченням створюваного УІНП, визначенням його функцій і підготовкою законодавчої бази для «вписування» такої установи в систему організацій та відомств, що існують. Недоцільно обмежуватися тільки одним пунктом президентського указу, в якому продекларовано утворення УІНП.
У секретаріаті Президента України вже опрацьовують заходи у зв’язку з 75-ю річницею Голодомору в 2008 році. Слід сподіватися, що такі заходи зламають сталу тенденцію займатися на державному рівні темою Голодомору від однієї «круглої дати» до іншої. Щоб надати цій роботі систематичності і результативності, треба, перш за все, розбудувати Інститут національної пам’яті. Треба також, щоб громадськість України й світове співтовариство переконалися у тому, що Голодомор 1932 — 1933 рр. був не випадковим явищем незрозумілого походження, а наслідком застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
2. ПЕРШІ СПРОБИ ВИЗНАЧЕННЯ ГОЛОДОМОРУ ЯК ГЕНОЦИДУ
Ототожнення Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні з геноцидом натрапляє, перш за все, на термінологічні труднощі. Тому розгляд поставленої проблеми слід розпочинати з термінології.
Термін «геноцид» (народовбивство) застосував уперше польський адвокат Рафаель Лемкін у книзі «Правителі країн Осі в окупованій Європі» (Axis Rulers in Occupied Europe), яка вийшла друком у 1944 році. Цим словом Лемкін назвав суцільне винищення євреїв і ромів на підконтрольній нацистам території. Маючи на увазі саме таке значення терміну, Генеральна Асамблея ООН у схваленій 11 грудня 1946 року резолюції визначила: «Згідно з нормами міжнародного права, геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ і за здійснення якого головні винуватці мають бути піддані покаранню».
Оскільки масові винищення людей були поширеним в історії явищем, і загроза їхнього повторення залишалася актуальною, Організація Об’єднаних Націй визнала за необхідне внести поняття геноциду у міжнародне право. Це створювало юридичну базу для налагодження міжнародного співробітництва в боротьбі з подібними злочинами, в тому числі з боку осіб, наділених за конституцією вищою владою. 9 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН одноголосно прийняла «Конвенцію про попередження злочину геноциду і покарання за нього». У статті I Конвенції проголошувалося: «Сторони, які домовляються, підтверджують, що геноцид, незалежно від того, чи здійснений він у мирний або воєнний час, є злочином, який порушує норми міжнародного права, і проти якого вони зобов’язуються вживати заходи попередження і карати за його здійснення». Стаття II подавала визначення геноциду: «Дії, здійснювані з наміром знищити повністю або частково будь-яку національну, расову або релігійну групу як таку». Під знищенням розумілося а) вбивство членів групи; б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу членам групи; в) навмисне створення життєвих умов, розрахованих на цілковите або часткове фізичне знищення її; г) вжиття заходів, розрахованих на попередження дітонароджуваності у середовищі такої групи і, нарешті, д) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу».
Конвенція була прийнята голосами 56 наявних тоді членів Генеральної Асамблеї ООН і запропонована для ратифікації або приєднання до неї. Вона набула сили з 12 січня 1951 року, тобто на 90-й день після того, як у Генерального секретаря ООН було задепоновано перші 20 актів про ратифікацію або приєднання. Відтоді ця Конвенція стала інструментом попередження геноциду, дійовість якого істотно зросла після завершення «холодної війни».
Сформульовані у цьому документі юридичні норми не давали 100-відсоткової гарантії на ідентифікацію усіх випадків масового знищення людей як геноциду. Цілком відповідав їм лише Голокост часів Другої світової війни: нацисти або знищували євреїв там і тоді, де і коли їх знаходили, або створювали їм фізично неможливі умови для життя. Власне, Конвенція й була розроблена по свіжих слідах Голокосту. Випадки масового знищення людей, які мали місце до Голокосту, не завжди ідентифікувалися як геноцид й через іншу причину. Фахівці правової науки не бажали робити винятків при застосуванні ключової норми юриспруденції: закон не має зворотної дії.
Голод 1932 — 1933 рр. був у СРСР забороненою темою. Керівники державної партії наважилися розповісти на ХХ з’їзді КПРС (1956 рік) про сталінський терор, спрямований передусім проти компартійно-радянської номенклатури та інтелігенції, але приховували до останньої можливості терор голодом у колективізованому селі. Лише після того, як українська діаспора домоглася створення в Конгресі США тимчасової комісії з розслідування подій 1932 — 1933 рр. в Україні, сталінське табу на згадування голоду було скасоване.
Очолювана Дж.Мейсом комісія Конгресу США не мала доступу до радянських архівів і працювала здебільшого з емігрантами, які пережили колективізацію та голод, а після Другої світової війни опинилися у Північній Америці. Звичайно, очевидці Голодомору не могли розібратися у хитросплетеннях сталінської політики, але інстинкт жертви підказував їм, що радянська влада мала намір фізично знищувати їх. Комісія Дж.Мейса відтворила на основі сотень свідчень реальну картину подій і у квітні 1988 року представила Конгресу США остаточний звіт.
Здійснювані в Україні з 1988 року опитування підтверджували зафіксовану Дж.Мейсом тенденцію: згадуючи події більш ніж піввікової давнини, свідки Голодомору відчували намір властей покарати голодною смертю «саботажників» хлібозаготівель. Окремі документи, які випадково збереглися в архівах, підтверджують наявність такого відчуття у людей, які переживали голод. Анонімний лист, що надійшов у серпні 1933 року до редакції газети «Комуніст» з Полтави і належав, судячи за змістом і стилем, людині з вищою освітою, навіть претендував на певне узагальнення сталінської національної політики: «Фізичне знищення української нації, виснаження її матеріальних і духовних ресурсів є одним з найважливіших пунктів нелегальної програми більшовицького централізму».
Комісія Конгресу США назвала голод 1932 — 1933 рр. в Україні геноцидом. Але це визначення базувалося не на документах, а на суб’єктивних судженнях свідків Голодомору. Крім того, ця комісія покликана була встановити факти (з чим вона блискуче справилася), а не давати їм правову оцінку. Тому після завершення її роботи українські організації Північної Америки вирішили звернутися до юристів. З ініціативи Світового конгресу вільних українців була створена Міжнародна комісія з розслідування голоду 1932 — 1933 рр. в Україні під керівництвом проф.Джейкоба Сандберга. Представники північноамериканської діаспори звернулися до найвизначніших правознавців, громадський і науковий статус яких служив в очах світової громадськості достатньою підставою об’єктивності їхніх суджень.
У листопаді 1989 року комісія Дж.Сандберга опублікувала свій вердикт. Безпосередньою причиною масового голоду в Україні вона назвала надмірні хлібозаготівлі, а його передумовами — примусову колективізацію, розкуркулювання і прагнення центрального уряду дати відсіч «традиційному українському націоналізму». Отже, юристи побачили в Голодоморі не тільки прагнення Кремля за допомогою терору голодом нав’язати селянству невластивий йому спосіб життя, але й виокремили в терорі національну складову. Голодомор в Україні був кваліфікований як геноцид.
Комісія Сандберга визначила, що принцип незастосування зворотної сили законів може бути поширений на Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 року лише формально. Вони вказали, що цей принцип належить до кримінального права, а Конвенція перебуває поза його рамками, тому що не виносить вироків. Вона лише спонукає держави до співробітництва у попередженні й засудженні геноциду.
Звертаючись до тих, хто заперечував ідентифікацію Голодомору із злочином геноциду тільки на підставі відсутності терміну «геноцид» до Другої світової війни, Міжнародна комісія юристів поставила запитання: чи можливо було у довоєнні часи вільно знищувати, в цілому або частково, національну, етнічну, расову або релігійну групу? Відповідь була очевидною. З усієї наведеної аргументації випливав вердикт: «Комісія вважає виправданою свою думку про те, що геноцид українського народу мав місце і суперечив нормам міжнародного права, що діяли у той час».
Цей вердикт базувався на доступних комісії фактах. Однак юристи з властивою їм прискіпливістю заявили, що дослідження Голодомору має бути продовжене, щоб підтвердити висновок про геноцид іншими фактами, тобто зміцнити його джерельну основу.
3. ПОЛІТИЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ ГОЛОДОМОРУ
Ми пам’ятаємо, наскільки важливою була тема голоду 1932 — 1933 рр. на переламі 80-х і 90-х рр. Вона допомагала людям позбуватися стереотипів і переосмислювати історію радянського періоду. Ця тема стала гострою зброєю в руках тих, хто боровся за незалежність республіки. Смертні вироки для мільйонів громадян України приходили з-за її меж.
Здавалося, що після здобуття незалежності проблема Голодомору цілком перейде у підпорядкування істориків. Справді, історики почали вивчати її системно й різнобічно. Але ця проблема стала популярною й на політичній арені. Кожна з протиборствуючих сторін вилучала з наукових праць про голод 1932 — 1933 рр. потрібні факти, ігноруючи зміст у цілому. Жодна з них не спромоглася переконати іншу у своїй правоті, тому що нікого не цікавила істина. А результат змагань між політиками всіх напрямів та науковцями неважко було передбачити. Перші повсякчасно користувалися засобами масової інформації, формуючи громадську думку, а голос других не доходив до суспільства, затухаючи у мізерних тиражах книг і брошур.
Давайте уважно прислухаємося до того, що сказав довголітній політв’язень, народний депутат України і голова Асоціації дослідників голодоморів Левко Лук’яненко на науковій конференції 15 листопада 2002 р.: «Тепер членами Асоціації дослідників голодоморів в Україні та іншими вченими зібрана велика кількість документів, що доводять: Москва навмисно спланувала і здійснила голодомор в Україні, щоб приборкати національно-визвольний рух, зменшити кількість українців та розбавити український етнос московитами, і тим запобігти в майбутньому боротьбі українців за вихід із-під влади Москви».
Здавалося б, ці слова повторюють процитований вище висновок анонімного листа до редакції газети «Комуніст», який тепер ми вже можемо обґрунтувати документально. Насправді, однак, між ними якісна різниця. Анонім з 1933 року цілком справедливо і обґрунтовано покладав вину за український Голодомор на вождів більшовицької партії. Л.Лук’яненко, маючи на руках всі документи, надані сучасною історичною наукою, неправомірно розширює опанований вождями більшовиків Кремль до розмірів Москви, а російський народ презирливо називає «московитами».
«Осадження» панівної в СРСР нації у національних республіках (особливо в республіках Балтії і в Україні) не було винаходом одного Сталіна. Ця політика справді мала на меті підсікти під корінь національно-визвольний рух. Але переселенці з числа росіян (військовослужбовців, технічної і гуманітарної інтелігенції, кваліфікованих робітників) не задумувалися над стратегічними планами Кремля. Не задумувалися над ними й русифіковані українці, які зазнавали асиміляції (почасти стихійної, почасти свідомо спрямовуваної) впродовж століть, а не десятиліть. Як же могли реагувати мільйони так званих московитів безпосередньо в Україні на Голодомор в інтерпретації Л. Лук’яненка? Через безвідповідальні дії людей, які турбувалися тільки про власну політичну кар’єру, трагічне минуле почало роз’єднувати, а не об’єднувати громадян України. Ми повною мірою відчули це під час президентських виборів 2004 року.
Свій внесок у роздмухування міжнаціональних суперечностей зробила й протилежна сторона. На парламентських слуханнях, скликаних у зв’язку з 70-ю річницею Голодомору 12 лютого 2003 року, подав голос керівник Компартії України Петро Симоненко. Він уже не міг заперечувати голоду 1932 — 1933 рр., тому що його наявність підтвердив В. Щербицький у 1987 році. Проте, як і його попередники, П.Симоненко назвав першою причиною голоду посуху, а другою — викривлення у хлібозаготівлях на місцях — в районах та областях. Політбюро ЦК ВКП(б) і радянський уряд, за версією Симоненка, засудили викривлення і зажадали притягнення винних до кримінальної відповідальності. Так нахабно брехати можна було до відкриття архівів у добу горбачовської «перебудови». У 70-ту річницю Голодомору подібні заяви виглядають відвертим блюзнірством.
Виникає закономірне запитання: чому представники крайніх політичних сил правого і лівого напрямів політизують проблему Голодомору, тобто обмінюються протилежними за змістом заявами, аніскільки не вірячи в них і взагалі не турбуючись про істину? Відповісти на це просто, тому що подібна ситуація склалася і з деякими іншими історичними проблемами. Ніхто не ламає списів навколо революції 1905 — 1907 рр., і її столітній ювілей проходить непомітно. Інша річ — Голодомор або проблема ОУН-УПА, які входять у життєвий досвід сучасного покоління громадян України — безпосередніх учасників подій або їхніх дітей. Люди мають різні думки про події недавнього минулого, а політики, як завжди, грають на публіку. Отже, подивімося на людей.
У суспільстві одночасно присутні представники трьох поколінь — діди з бабусями, їхні діти і діти їхніх дітей. Разом з ними живе й невелика кількість представників прилеглих поколінь, тобто прадіди і правнуки. Оцінимо життєвий досвід кожного з них.
Почну з прадідів, які народжувалися до 1920 року включно. Це покоління ровесників ХХ століття, яке зазнало у своєму житті незліченну кількість страждань і злигоднів. На життя цього покоління припали Велика війна 1914 — 1918 рр., громадянські і міжнаціональні війни після загибелі Російської імперії, голод 1921 — 1923 рр., індустріалізація, колективізація і Голодомор 1932 — 1933 рр., Великий терор 1937 — 1938 рр., Друга світова війна 1939 — 1945 рр., повоєнна розруха, включно з голодом 1946 — 1947 рр. Це покоління я добре знаю як з безпосереднього спілкування, так і завдяки професії історика. З наймолодшими його представниками я й тепер спілкуюсь, особливо плідно — з останнім командармом УПА Василем Куком, найстарішим з активно діючих журналістів Європи, берлінським професором Богданом Осадчуком, колишнім віце-прем’єр-міністром УРСР з гуманітарних питань впродовж 17 років Петром Троньком.
Представники цього покоління, за винятком тих, хто до 1939 — 1940 рр. жив поза кордонами Радянського Союзу, були «будівниками соціалізму». Більшовики, яких В. Ленін називав «краплею в народному морі», будували свою «державу-комуну» (за визначенням, знову-таки, Леніна) разом з народом. Єдність дій партії і народу досягалася за допомогою двох крилатих фраз: «Хто не з нами — той проти нас!» і «Якщо ворог не здається, його знищують!»
Масові репресії були основним методом побудови «держави-комуни». Вони тривали навіть після того, як ця держава була побудована і витримала іспит на міцність у ході радянсько-німецької війни, — аж до смерті Й.Сталіна. За допомогою репресій політична активність суспільства була знижена майже до нуля, кремлівські вожді поставили на перший план інші методи управління — пропаганду та виховання.
Я належу до покоління тих, хто народжувався від 1921 до 1950 рр. Це вихованці радянської школи, яких не торкнулися масові репресії. Старші представники цього покоління є ветеранами Великої Вітчизняної війни і тепер заслужено користуються шаною суспільства. Як правило, їхні уявлення про минуле відмінні від уявлень наступних поколінь, і це пояснюється не тільки зрозумілою ідеалізацією своєї молодості.
Коли з ГУЛАГу поверталися додому сотні тисяч «реабілітованих» наступниками Сталіна політичних в’язнів, Лідія Чуковська сказала свою знамениту фразу: зустрілися дві Росії — та, що сиділа, і та, що саджала. Була, однак, й третя Росія (так само — Україна, Казахстан тощо), яка не брала участі у репресіях і не зазнавала їх. Серед таких людей ставали найбільш численними представники мого покоління. Повертаючись з ГУЛАГу, наші батьки, як правило, мовчали. Мовчали, мабуть, не тільки тому, що давали при звільненні «підписку про нерозголошення». Вони боялися ускладнити життя дітям, якщо ті почали б через недосвідченість казати щось недобре про радянську владу. Врешті-решт, вони боялися й за себе, тому що в цій країни батьки відповідали за дітей, а діти — за батьків. Така відповідальність сприймалася як норма. Ми жили у королівстві кривих дзеркал, але не розуміли цього. Нас уже не треба було репресувати, тому що ми поважали або навіть любили радянську владу. Ми точно знали, про що можна говорити на людях, і нам здавалося нормальним, що існують такі речі, які кожний мусить тримати в собі. Чудовою ілюстрацією до цього твердження є голод 1932 — 1933 рр. Всі від малого до великого знали, що він таки був, але знали й те, що про нього говорити не можна. Не можна, і крапка! Мої зарубіжні колеги, які вивчають Голодомор (а таких стає все більше), цього не розуміють. Вони знаходять пояснення в національному характері або твердять про зацькованість населення агентами КДБ. Щоб до кінця зрозуміти поведінку і спосіб мислення радянських людей, їм треба було б народитися і жити в цій країні.
Залежність громадян від радянської влади закріплювалася не тільки і навіть не стільки стандартними репресіями — знищенням або ув’язненням. Влада була роботодавцем, і майже кожній людині в разі необхідності могла «перекрити кисень», тобто позбавити її роботи. Майже кожний в разі неслухняної поведінки міг опинитися у становищі риби, викинутої на пісок.
Слід зважити й на те, що найактивнішу частину населення чекістські селекціонери ув’язнювали або знищували впродовж десятків років. Суспільство ставало конформістським внаслідок двох основних причин: по-перше, у ньому постійно зменшувалася частка протестантів, по-друге, збільшувалася через природні причини частка вихованців радянської школи.
Виховання і пропаганда спрацьовували після припинення масових репресій через те, що радянський лад міг продемонструвати людям багато вагомих переваг над дореволюційним ладом. Він поневолював людину політично, але турбувався про мінімальний рівень її матеріального і культурного добробуту — бажала вона того чи ні. В радянські часи алкоголіки «перевиховувалися» в ЛТП, а бомжів практично не існувало.
Турбота про людину, чого не розуміють антикомуністи, була не моральним обов’язком влади, а передумовою її існування. Щоб виникнути, комуністичний лад повинен був знищити приватне підприємництво в усіх його проявах, тобто покласти на самого себе обов’язок годувати, лікувати, навчати і розважати все населення. «Держава-комуна» настільки радикально відрізнялася від держав, де громадяни політично вільні, що її треба вважати цивілізаційно відмінною. Ця держава навіть не приховувала відсутності у себе політичної і національної свободи в загальноприйнятому значенні. Але вона таврувала ці свободи як «буржуазну демократію» і «буржуазний націоналізм», а своїх громадян переконувала в тому, що в ній і тільки в ній існують вищі цінності — «соціалістична демократія» і «соціалістичний інтернаціоналізм».
Свої «вагомі здобутки» комунізм демонстрував не тільки в людському вимірі, але й на рівні республік. Він дав Україні визнану міжнародним співтовариством радянську державність (член-засновник ООН!), багатократно наростив дореволюційні здобутки у промисловому розвиткові, перетворив її в культурно розвинуту республіку і здійснив мрію багатьох поколінь українського народу про возз’єднання етнічних земель.
Дуже важко переконувати багатьох представників мого покоління в тому, що цивілізація, в якій вони прожили більшу частину свого життя, побудована на крові і кістках попереднього покоління. Багато моїх ровесників не вірять a priori, що радянська влада могла цілеспрямовано знищувати людей. Немало й таких, які досі вірять в те, що «вороги народу» справді існували. Постгеноцидне суспільство (визначення Джеймса Мейса) — це хворе суспільство.
Ті, хто народився між 1950 і 1980 рр., належать до третього покоління громадян України. Це покоління давно вже переважає інші за чисельністю, а після помаранчевої революції воно майже відтіснило своїх батьків від управління державними і суспільними справами. Між ним і попереднім поколінням не існувало бар’єру у вигляді «підписки про нерозголошення». Тому воно нерідко поділяє стереотипи і передсуди своїх батьків. Тим більше, що воно живе в добу перемін, тобто нестабільності основних життєвих підвалин.
Коли під впливом зростаючих внутрішніх і зовнішніх навантажень «держава-комуна» розпалася і зникла, її замінила не соціальна держава західноєвропейського зразка, а первинний капіталізм. Цілком природно, що у багатьох представників третього покоління, так само, як у покоління його батьків, відчувається ностальгія за радянським минулим. Громадянам важко прийняти на віру твердження істориків про те, що радянський лад в ленінсько-сталінські часи міг бути побудований тільки залізом і кров’ю. Великою кров’ю...
Усе це ми повинні брати до уваги, коли хочемо переконати суспільство в тому, що терор голодом був таким же знаряддям «соціалістичного будівництва», як всі інші форми терору. Не треба скаржитися на Верховну Раду за те, що вона до 2002 року взагалі не цікавилася Голодомором. Парламент — це дзеркало суспільства. Треба радіти вже зробленому. На спеціальному засіданні 14 травня 2003 року Верховна Рада України прийняла Звернення до українського народу у зв’язку з голодом 1932 — 1933 рр. Голодомор визначався у ньому як геноцид українського народу. За присутності 410 обранців народу документ був прийнятий голосами лише 226 депутатів, тобто мінімально необхідною кількістю.
У четверту суботу листопада 2003 року, яка була Днем пам’яті жертв Голодомору, тільки державний канал УТ-1 присвятив 70-й річниці цієї події 30-хвилинну програму «Дзвони народної пам’яті». Приватні телеканали в меморіальну суботу транслювали, як завжди, розважальні шоу, кінокомедії, еротику.
Ніщо не змінилося й тепер. Коментуючи проект засадження дніпровських схилів у Києві калиновими кущами в пам’ять жертв Голодомору, журналістка газети «Сегодня» в номері від 17 серпня 2005 року поставила собі та своїм читачам запитання, винесене в аршинний заголовок: «А не много ли скорби для Києва?»
Історикам вистачить роботи, щоб переконати суспільство в необхідності повернутися обличчям до проблем Голодомору. Тільки тоді, коли це буде зроблено, маргінальні політики випустять цю тему з рук.
