Якби мати невимушений хист, щоб одним штрихом описати настрої, якими живемо сьогодні, то, можливо, вдалося б уникнути багатьох слів.
У п’єсі Ібсена головна героїня Нора закриває двері, рвучи з ляльковим домом попереднього життя.
Я пишу від власного імені, але здогадуюся, що мої почуття, відчуття і передчуття можуть бути близькими тисячам інших людей.
Держава має для мене виняткову цінність. Коли була проголошена наша державність, мав шістнадцять років. Наша держава для мене — не апарат і не проект. Це — цінність. Але я відчуваю глибоку, безпросвітну нудьгу, яка пригнічує мою державу і виливається у внутрішню недоброзичливість, незатишність, майже нерідність. Найтонші натури ховаються. Активні характери озлоблюються і відмежовуються. Але що робити всім тим, хто навіть не має можливості сховатися чи «гримнути дверима», бо це передбачає, що є щось далі, якесь нове життя, — а де ж воно?
Сили, які називають себе національними, демократичними, патріотичними, несуть велику відповідальність за це. Бо вони не мають бути виразниками меморіальних дат, театральних чубів, саморобного козацтва і освячення бутафорних шабель. Вони мають бути виразниками нового життя та ідей, які принаймні дають надію.
Нам «пощастило» з опонентами, з їхньою захланністю і маніловщиною. Але натомість нам дуже і набагато більше не пощастило з собою. Бо брак лідерського, державного, національного інстинкту, підміненого висококласною демагогією, грає з нами страшні жарти.
Ми всі розуміємо, що конфлікт у нашій країні не лежить у площині «свій-чужий». Наш головний конфлікт — це конфлікт з безпросвітністю. Він ускладнений проблемами тотожності, не кажучи про культурне й економічне відставання від сучасного світового життя.
Я не вірю у формулу «кожен регіон живе і святкує по-своєму». Це — химера, ідейний пустир, на якому вже вигарцьовує нова трійка братів Карамазових. За Достоєвським, вони з дивовижною точністю реінкарнуються в житті Росії і «наводять жах на сусідні народи»: в них лібералізм закінчується білою гарячкою, повернення до джерел та ідеї — містичним мракобіссям і тупим шовінізмом, а головний герой одночасно «созерцает бездну высоких идеалов и нижайшей подлости».
Нас постійно втягують у це мракобісся. Я вірю в нормальні, доброзичливі відносини з Росією. В них дуже багато залежить від самої Росії. Але ми з Росією не є єдиним народом. Ані в духовному, ані в культурному, ані в політичному сенсі. На порозі цього спокійного усвідомлення зупиняються найгарячіші скакуни.
Я також не вірю в анахронічні уявлення про націоналізм. Не сумніваюся у щирості багатьох людей, які таким чином висловлюють протест. Але ця щирість використовується як опудало і не створює жодної нової якості.
Сили, які називають себе національними, демократичними і патріотичними, несуть першочергову відповідальність за це.
Мені вже давно набридло вираховувати (немов я аматор-астроном) «космічне» хитросплетіння рухів і задумів вузької групи політичних світил, за якими в підсумку — порожнеча. А ще важче спостерігати за цією порожнечею з глибокодумною стоїчністю. Бо моє життя минає, минає життя моєї сім’ї і дуже багатьох дорогих мені людей.
Саме тому мені легко викласти свої міркування.
Я хочу бачити перспективу рідної держави. І хочу мати надію на докорінну зміну, переформатування того політичного простору, який займають національні, демократичні і патріотичні сили.
Відтак перше. Попередні політичні лідери мають відійти.
Це не є питанням вини. Моя рука не шукає каменя. Це — справа, яка належить до дуже делікатної площини моральної відповідальності. Очевидно, внаслідок радянської традиції в нас не існує культури добровільної відставки під упливом суспільної думки. Але, можливо, є сенс для багатьох усвідомити, що добровільний відхід не означає втрати обличчя, гідності чи принципів. Звичайно, якщо мислити цими категоріями. Черчілль відходив. І де Голль відходив.
Цілком з інших причин зовсім за інших обставин залишив свою посаду патріарх Любомир Гузар. У його рішенні вже назавжди пануватиме мудрість, вища за конкретні умови і персоналії. З таких прикладів формується глибока внутрішня довіра людей. І той факт, що Українська греко-католицька церква прийняла рішення зробити його наступником наймолодшого зі своїх єпископів, є якимось закономірним продовженням цієї мудрості, такої нетипової для нас. Так, ніби має розпочатися нова доба.
Друге. Я хочу привернути увагу до іншого принципового моменту. Останнім часом дуже чітко простежується бажання покласти вину за поразку демократичної влади на одну чи двох осіб.
Найвища відповідальність завжди лежить і лежатиме на Президентові. Але й не сказане жодне слово звіту чи найскромнішого вибачення від жодного з представників національного і демократичного табору, які займали виконавчі посади. І знову ж таки, тут йдеться не про «потребу крові», а про усвідомлення моральної відповідальності. Відтак зміна політичного лідерства означає заміну набагато ширшого кола дійових осіб.
Третє. Зміна політичного лідерства має не лише персональний вимір.
Це — поштовх. Усвідомлюю повну «наївність» в наших реаліях як і перших, так і цього наступного судження, але впевнений, що на заміну всій когорті національних карликів має прийти єдина політична партія.
Що означають в нинішніх умовах всі наші політичні сили, рухи, конгреси і платформи? Нічого. Вони створені минулою добою, їхні клейноди мають залишитися в Національному музеї історії як пам’ять.
Їх треба розпускати. І не варто прикриватися якимось масовим небажанням людей. Це карикатури. Не треба театральних об’єднань. Все треба будувати «з нуля» — за європейським досвідом, з реальним членством, прозорістю фінансування і з ясною системою партійної кар’єри для кожного партійця. Тобто будувати так, як це ніколи досі не будувалося в історії України.
Звичайно, це все звучить як «неможлива місія». Немає жодної надії, що створення єдиної політичної партії відбудеться напередодні парламентських виборів. Немає надії, що це станеться й напередодні президентських виборів.
Але це мусить відбутися. Рано чи пізно. Якщо, звичайно, ставити перед собою не персональні задачі, а національне надзавдання — поставити країну на шлях нормального довгострокового розвитку, увійти до європейського простору, підірвати всю цю гнилизну і зберегти державу.
Четверте. У своїй найнагальнішій роботі єдина національна сила мала б, насамперед, зосередитися на двох питаннях.
Це — захист реальних, щоденних потреб незахищених, упосліджених людей, яких у нашій державі абсолютна більшість. Такий підхід можна назвати як завгодно — соціалізація, солідаризм, немає жодної різниці. Бо справа не в політологічних теоріях, а в тому, щоб люди нарешті відчули увагу до себе і підтримку, відчули захист і спробували подолати звичний жах перед майбутній.
І ще — з нашою ідеологією треба йти до людей на Сході і Півдні, де завдяки природній і привабливій українській ідеї має формуватися непорушна основа нашої державності. Саме там — одна з головних опор.
П’яте. Людям не потрібні обіцянки. Суспільство має достатньо знань і мудрості, щоб прийняти і підтримати зрозумілий план змін, який має пропонувати єдина національна сила задля перспективи.
І тому треба припинити навіть думати про всю цю маячню з «народними конституціями», «ідеальними країнами», «проектами змін, які напишуть люди». Це все — витвір абсолютно хворобливої, підлої уяви.
Не треба нічого вигадувати. Головний ключ до зміни життя в країні — в ефективній системі регіонального розвитку, докорінній реформі адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування. Ми повинні вчитися в Європейського Союзу, яким чином формувати довгострокові стратегії розвитку країни та кожного регіону, а також детальні плани їхньої середньострокової реалізації.
І, нарешті, з належною прозорістю і великою наполегливістю ми повинні розпочати зосередження фінансів для самостійної підтримки національних культурних ініціатив і проектів.
Але у цій справі має бути ясність. Система грантів і фінансування має стосуватися не патріархального минулого, не етнографії і не зведення пам’ятників. Вона має бути зосереджена на підтримці зразків нової, передової української культури, що має стати привабливою для всього суспільства. У нас немає вибору. Ми мусимо привабити і захопити свій культурний простір, хоч би як парадоксально це звучало.
Я перевів подих. Фантазії, звичайно, перебрали край...
У тій самій п’єсі Ібсена «Ляльковий дім» покинутий Норою чоловік каже фінальну фразу: «Чудо із чудес?!». Там, безперечно, це все має зовсім інший сенс і контекст.
Але мені сподобалася ця спонтанна метафора. Чудо з чудес.
