Сьогодні він — один із українських письменників, які найбільш читаються як у нашій країні, так і за кордоном. Він народився в Донбасі (м. Старобільськ Луганської області), зараз проживає у Харкові. А його книги перекладено німецькою, англійською, польською, російською, вірменською, литовською, білоруською, сербською і хорватською мовами. Його літературні вечори збирають безліч глядачів. Збірник творів Сергія Жадана «Капітал», який нещодавно вийшов, можна без перебільшення назвати «енциклопедією українського життя», точніше, енциклопедією життя української молоді кінця 80-х — початку 90-х років. Для сходу України Сергій Жадан — постать виняткова, яскрава й оригінальна. І нерідко — епатажна. Саме таким і повинна бути людина, що ламає стереотипи і багато в чому формує стиль сучасних молодих людей із тих, кого заведено вважати прогресивними. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з письменником, яке опубліковано на www.ostro.org.
— Сергію, у наш час заведено давати негативну оцінку радянському минулому України. А у ваших творах дуже потужно відчувається ностальгія за тим, що було до отримання Україною незалежності. Чому?
— У мене немає ностальгії за тим, що було. У мене ностальгія за тим, що відбувалося зі мною. Моя ностальгія — дуже особиста, вона не стосується, скажімо, якихось політичних, економічних або суспільних явищ, які були в нашому минулому. Хоч, якщо відповідати більш широко на запитання про критичне осмислення минулого, я вважаю, не треба впадати у крайнощі. Тому що люди, які впадають у крайнощі щодо минулого в позитивний або в негативний бік, очевидно, мають зі своїм минулим якісь проблеми. Оптимальний варіант — це тверезо ставитися до того, що з тобою було, і так само тверезо готуватися до того, що з тобою буде.
«Ми зростали в бурхливий неповторний час, я завжди згадую ті роки з ніжністю і любов’ю — на наші стрижені голови, на худі, одягнуті у шкільну форму, тіла сипалися з неба прозріння і спокуси, все це я добре пам’ятаю, ранній петінг, злегка розведений спирт, крадений дубас, заточки, затріпані підручники — ми кльово входили в життя, інша справа, в яке лайно все це потім перетворилося. За все треба платити, ось ми, напевно, й платимо за ту шалену епоху теперішнім ступором» (з оповідання «Порно»)
— Ви представник того покоління, яке пережило значний період радянської доби: від Брежнєва і Андропова до Горбачова та його перебудови, а також шістнадцять років незалежності України. Причому це покоління могло вже спостерігати за тим, що відбувається без якихсь ідеологічних догм, якими були забиті голови його попередників. Як ви оцінюєте той шлях, який був пройдений Україною за цей період?
— Я пережив не просто шматочок радянського часу, я пережив жирний шматок Радянського Союзу. Якраз 70-ті й 80 ті роки — це такий розквіт і занепадІмперії Зла. І у мене, насправді, дуже позитивні спогади. Знову ж таки, це дуже суб’єктивно. Я розумію, що це не варто переносити на життя країни: в той час, коли мені було так чудово і кльово, в Радянському Союзі мільйони зеків просто валили сосну в Сибірі. А щодо того, який шлях пройшла Україна, — шлях, насправді, не такий уже й великий. Тому що перші десять років вона абсолютно нікуди не йшла, вона стояла на місці. Всі процеси, і суспільні, й культурні, й політичні, й економічні, в Україні почалися протягом останніх декілька років. І ось в останні роки було досить багато зроблено, і за цими явищами дуже цікаво спостерігати. В Україні зараз просто цікаво жити, тому що навколо тебе відбуваються речі настільки динамічні, настільки живі, що варто подякувати долі за те, що вона дала тобі можливість жити в такий неповторний час.
— Ви були комендантом наметового містечка в Харкові в період помаранчевої революції. Наслідки всього, що відбулося, дуже розчарували учасників тих подій. А ось ви, здається, не розчаровані…
— Я в жодному разі не розчарувався, тому що я і не зачаровувався. У мене не було жодних ілюзій щодо тих, хто в той час був в політиці, з обох сторін, і хто в ній залишився зараз. І тому в мене не було ніякого хворобливих обломів. Мені здавалося, що в той період правильно — вийти на вулицю, захистити свій голос. Гадаю, тут жодного іншого варіанту не було. Тому в мене все нормально з цим епізодом у моєму житті. Щоправда, я не люблю про нього згадувати, тому що, так чи інакше, навколо тих подій зараз дуже багато негативних конотацій накопичилося. У цьому винні, в принципі, політики з обох таборів, які фактично підставили людей, які тоді вийшли на вулиці. Реально — не хочу про це говорити.
«З Сан Саничем ми познайомилися під час виборів… Він ходив у куртці чорної хрусткої шкіри і носив із собою пушку, типовий середньостатистичний бандит, якщо я зрозуміло висловлююся… Він сам назвався Сан Саничем під час знайомства і подарував візитку, де золотими літерами на крейдяному папері було написано «Сан Санич, правозахисник», унизу було вказано декілька телефонів із лондонським кодом, Санич сказав, що це телефони офісу, я спитав чийого, але він не відповів. Ми з ним відразу потоваришували, як тільки познайомилися, Санич дістав із кишені куртки пушку, сказав, що він за чесні вибори, і повідомив, що може дістати хоч сто таких пушок. У нього було своє уявлення про чесні вибори, чом би й ні. Ще сказав, що у нього є знайомий в «Динамо», який дістає стартові пістолети і в домашній майстерні переточує їх на бойові. Дивися, говорив він, якщо спиляти цю …ню — він показував мені місце, де, очевидно, і знаходилася раніше спиляна …ня, — його можна заряджати нормальними патронами, а головний позитив у тому, що жодних претензій з боку міліції — це ж стартовий пістолет. Якщо хочеш — можу підігнати партію, сорок баксів штука плюс ще десять, щоб спиляти …ню…» (з роману «Гімн демократичної молоді»)
— Сьогодні дуже багато письменників, журналістів, працівників, так би мовити, гуманітарної сфери, співробітничають із політиками або самі починають займатися політикою…
— Називайте речі своїми іменами. У нас зараз модно, щоб люди мистецтва продавалися.
— Ну, можна сказати й так. Чи пропонували вам щось подібне?
— Я отримував пропозиції підтримати ту або іншу політичну партію, але якось мені вистачило поки що здорового глузду нікуди не вступати. Очевидно, я просто не дуже жадібна людина.
— Пропозиції надходили від кого? Якщо не секрет.
— Секрет. Одного разу я також звертався до політичної партії з пропозицією робити щось разом. Це була партія «Райдуга». Це партія, яка виступає за легалізацію легких наркотиків в Україні. Але вони виявилися настільки дурними і неготовими до цієї пропозиції, що злякалися і не підтримали. Ну і фактично вони зараз, вибачте, в жопі, а інакше були б у парламенті. Що, в принципі, й є та ж жопа, тільки велика.
— Ви сказали про легалізації легких наркотиків. Раніше ви також позитивно відгукувалися про легалізацію проституції. А навіщо?
— Було б дуже гучно сказано: «Я виступаю за легалізацію проституції». Я не думаю, що в найближчі п’ятнадцять років в Україні може виникнути предметна розмова на цю тему. Я просто виступаю за максимум громадських свобод, тому що будь-яка заборона, будь-яке виштовхування тих або інших речей у тіньовий сектор свідчить тільки про те, що в Україні не зовсім здорове суспільство. Будь-яка заборона призводить до активізації заборонених явищ в тіні, до криміналізації цієї субкультури, цього середовища, до зрощення криміналу з правоохоронними органами і так далі.
— Я нещодавно прочитала вашу книжку «Анархія в Україні». Звідки така зацікавленість цим політичним рухом?
— Там не йдеться про політику, там ідеться про анархію як світоглядну систему, про певну систему поведінкових механізмів, про такий повсякденний, побутовий анархізм. Я говорив про оновлення, відтворення, реставрацію імені Махна поза радянськими та пострадянськими контекстами, в які воно включене. Це цілком інша перспектива позиціонування себе в цьому суспільстві: махновщина, український анархізм, анархо-комунізм і так далі. Тому що це хороша альтернатива, особливо в сьогоднішній політичній ситуації. Тому людина, яка вибирає собі орієнтирами, скажiмо, погляди Махна, має більше шансів зберегти внутрішню незалежність і не уклепатися в українське політичне болото.
— Одна справа — реставрація поглядів Махна. В його ідеології було багато суперечностей. Як щодо розвитку й удосконалення поглядів Махна?
— Знову ж таки, що таке погляди Махна? Махно у нас сприймається як військовий керівник, який влаштовував набіги вздовж Дніпра. Насправді за цим стояли практичні вияви, про яких не заведено говорити, тому що це менш цікаво і менш живописно. Фактично українські анархісти вирішили головну проблему Російської імперії; проблему, яка у величезній мірі й породила революцію: проблему землі. Вони вирішили це питання ще до того, як за нього взялися більшовики. Влітку 17-го року вони створили в Гуляйполі перші землеробські комуни. Вони роздали землю селянам, які почали працювати. Минуло вже 90 років відтоді, а земельне питання так і не вирішено. А якось наші політики забувають, що Україна, всупереч усім індустріальним процесам, і далі залишається селянською країною. І цілком можливий рімейк махновщини, і тоді вже не позаздриш політикам ні у Києві, ні на місцях. У цьому контексті цілком можливий розвиток ідей Махно або їхня реконструкція.
— Ви сподіваєтеся знайти однодумців?
— Ну, я не знаю. З одного боку, мені подобається, що українська молодь не дуже стурбована політичною ситуацією. Тому що це правильно, враховуючи, яка у нас політична ситуація і які у нас політики. А з іншого боку, той же анархізм, повторюся, не стільки політичне, скільки світоглядне явище. Людині треба трохи думати головою. Інакше за тебе почнуть думати, і це піде тобі зовсім не на користь. Ці речі, про які я говорю, якраз і торкаються твого місця в суспільстві і твого місця в цьому світі. Тут не йде мова про підтримку ідеї анархізму про безкласове суспільство. Мова йде про твою особисту незалежність, твою свободу, твою непокору. І на цьому рівні однодумці, звичайно, є. Я бачу, що безліч людей із тих, які приходять на літературні вечори, — це розумні молоді люди, які мають свій, цілком тверезий, погляд на життя і не мають жодних ілюзій щодо цієї влади, цієї держави, яка, фактично, їх використовує як біомасу, як певний ресурс під час виборів. І це не може не радувати. Я сподіваюся, що таких людей, які розуміють, де вони живуть і хто ними сьогодні керує, буде дедалі більше.
«Ніколи не цікався політикою, не читай газет, не слухай радіо, вибий кінескоп зі свого ТВ, встав туди кольоровий портрет Мао або Фіделя, не давай їм наї... себе, не підключайся до мережі, не ходи на вибори, не підтримуй демократію, не бери участі у мітингах, не вступай до партій, не продавай свій голос соціал-демократам, не вплутуйся в дискусії про парламент, не говори про президента — «мій президент», не підтримуй правих, не підписуй жодної петиції до президента — це не твій президент, не махай рукою губернатору, якщо зустрінеш його на вулиці, тим більше — ти його там не зустрінеш…» (з роману «Анархія в Україні»)
— Тобто проблема не в державі взагалі, проблема — в державі Україна?
— Я думаю, що проблема у громадянах України. Ці проблеми містяться в головах людей. Тому що державні інститути — це паразитичні утворення, що існували, існують і будуть існувати доти, доки їм будуть дозволяти. Суспільство саме створює собі проблеми, коли дозволяє державі собою маніпулювати. Якраз українське суспільство — яскравий тому приклад, і політичні маніпуляції останніх років — яскраве тому підтвердження. Коли люди, замість того, щоб облаштовувати своє життя в своїй країні, займаються тим, що протистоять один одному через якісь амбіції наших політиків або їх потреби у владі.
— Повернемося до «Анархії в Україні». У одному з епізодів ваш герой, дивлячись на Харківський університет, роздумує над тим, що його студенти могли б підняти грандіозний бунт із метою відстоювання своїх прав. І він ставить собі запитання, чому ж вони цього не роблять. У вас є відповідь на це запитання?
— Є, звичайно. Відповідь у тому, що влада розуміє, наскільки небезпечним може бути неконтрольований молодіжний рух, і традиційно тримає його в своїй міцній і мозолястій руці. В Україні молодіжний рух, студентський рух фактично нерозвинений, всупереч тому, що в Україні найбільша кількість студентської молоді. Але немає справжніх, незалежних студентських профспілок, студентських комітетів, які об’єднували би студентів не на якихось політичних засадах, не на відстоюванні якихось політичних гасел партій, а саме на засадах самоорганізації та захисту соціальних прав цих студентів. Наша молодь якщо і бере участь в політичному житті, то тільки або в партіях-сателітах, якихось молодіжних паростках великих партій, або просто, як гарматне м’ясо, за 50 гривень на день стоячи з прапорами тієї чи іншої політичної сили. Насправді це дуже показово. Це свідчить про реальний рівень суспільної самосвідомості. У людей немає якоїсь чіткої позиції, і вони дозволяють собою маніпулювати. Я думаю, що якби в Україні насправді виник організований, нормальний студентський рух, цей була б дуже могутня сила.
— «Якщо вже назвався революціонером, давай — викочуй свою гармату і стріляй, навіть якщо особливо нема по кому, все одно — головне, що ти перестаєш пустувати і починаєш робити речі, за які потім справді доведеться відповідати». Це цитата з вашої книги. Ви не могли б її прокоментувати?
— У нас дуже сильні популістські тенденції в політиці. І люди, відстоюючи ті або інші ідеї, відстоюють тільки своє ім’я. В Україні в багатьох моментах існує елементарна підміна понять. Це стосується і політичного життя, коли партія, яка називається комуністичною або соціалістичною, насправді не відстоює ідеї комунізму або соціалізму. Просто експлуатують якийсь бренд, якісь поняття, за якими фактично не стоять реальні обставини. Про це і йшла мова. Якщо ти насправді проголошуєш свою приналежність до, скажімо, праворадикальних або ліворадикальних ідей, то нумо не зупиняйся на половині дороги, а спробуй довести, що для тебе це насправді важливо, або просто не мороч людям голову. Мова йшла про відповідність якихсь гучних заяв і практичних дій.
«Я не так уже багато бачив у житті, а з того, що бачив, майже нічого не зрозумів, можливо, щось іще зміниться, хоч я в цьому сумніваюся, знаєш, є речі, які я вже навряд чи зрозумію, тому що мені, напевно, і не треба їх розуміти, дуже вже вони заморочені. Нам в основному доводиться спілкуватися зі схибнутими мешканцями нашої дивної планети, з просто дивовижними виродками, і, повинен зізнатися, мені з ними цікаво, сподіваюся, їм зі мною також» (з розповіді «Порно»).
