Тим часом абсолютно ясно, що доти, поки в основу фінансових
прогнозів і проектів закладатимуть брехливі постулати про нібито створений
ринковий простір, у господарюючих суб’єктів (головних постачальників фінансових
ресурсів у бюджет) не буде не лише мотивації для ефективної роботи, а навіть
елементарної можливості захиститися від корумпованої держави. Нерозуміння
цієї ситуації в поєднанні з відчуттями багатьох людей, котрі прийшли ділити
пиріг, але ще не збагнули, що пирога либонь немає, а є лише його примара
— усе це дає підстави сподіватися лише на те, що люди зуміють потурбуватися
про себе самі й не будуть настільки дурними, щоб оплачувати надмірні апетити
вузької групи своїх співгромадян.
Кажуть, що збрехавши раз, буває дуже важко зупинитися.
Так сталось і з нами. 7 років тому громадян країни повідомили, що відтепер
в економіці України діють вільні ціни, а відтак влада обрала шлях ринкової
трансформації. Однак, українські ціни коли чимось і схожі на ціни в ринковій
економіці, то лише тим, що вони служать джерелом прибутку для осіб, які
їх встановлюють.
Теоретично можна було б сподіватися на відоме співвідношення
попиту і пропозиції, яке в нормальній ринковій економіці й диктує ціни
на товари. Та в нас цей механізм спрацьовує тільки на базарі, так й там
із застереженнями. Український парадокс у тому, що на наше пропонування
в попиту немає грошей, але це, втім, не заважає всім наполегливо всучувати
одне одному товари, обростаючи новими боргами. Деяким борцям за загальне
погашення боргів здається, що варто додрукувати трішки грошей, варто наповнити
каси підприємств розрахунковими коштами, й відразу все стане на свої місця,
тобто в попиту з’являться гроші, підприємства випустять більше товарів,
і ціни поповзуть униз. Чи так це насправді?
Коли вірити державній статистиці, в Україні держава контролює
близько 10% усіх цін. Це — ціни на соціально значущі товари, такі як хліб,
електроенергія, вода, тепло тощо. Зауважте, практично всі ці товари є продукцією
природних чи штучних монополістів, таких як житлово-комунальні підприємства,
залізничний транспорт, підприємства електроенергетики, підприємства пошти
й електрозв’язку. Отже, суть цінового парадоксу не в тому, яку кількість
цін призначає держава (за цим показником ми вписуємося в канони ринкової
економіки), а в тому, як вона це робить. У цьому плані українська економіка
залишається радянською, бо ціни на соціальні продукти формуються по-радянському,
тобто віддзеркалюють стиль і пріоритети соціалістичної витратної економіки.
Отже, скільки насправді коштують згадані товари і скільки ми за них платимо?
Чи варто дуже тішитися з того, що ціни українських монополістів контролює
держава?
На перше запитання відповісти однозначно дуже важко. Продукцію
монополістів можна порівняти хіба що з аналогічними товарами монополістів
інших країн. Такий порівняльний аналіз дозволяє виявити ще один український
парадокс — на велику кількість товарів наші монопольні ціни перевищують
світові. І це при тому, що українець отримує зарплату в десятки разів меншу,
ніж західний споживач. Заради справедливості слід сказати, що значна частка
монопольних цін усе-таки не дотягує до світових від 10% до 30%. Проте це
стосується тільки цін, й аж ніяк не прибутків монополістів.
У США, які мають розгалужене антимонопольне законодавство,
перерозподіл прибутку на користь монополістів коливається від 0,2% до 11%
ВВП. За оцінкою добре інформованих українських експертів, перерозподіл
прибутку через наших монополістів коливається від 30% до 50% ВВП. Іншими
словами, в Україні монополісти на цілком законних засадах «крадуть» до
50% прибутку українських підприємств. Коментарі, як то кажуть, зайві. Розберемося,
чому.
Формування монопольної ціни в Україні, як і формування
монопольних цін у всьому світі, відбувається виключно під контролем державних
органів. Хоча наша особливість у тому, що саме з благословення вітчизняного
уряду ціни на товари та послуги монополістів розраховуються відповідно
до принципів радянської бухгалтерії. Таким чином, у розрахунок ціни входять
не лише необхідні виробничі видатки, а буквально будь-які (за умови певної
винахідливості бухгалтера) витрати, які може побажати дирекція. Ось два
приклади «з життя». Одне комунальне підприємство постачає в житлові будинки
гарячу воду. За технологією, яка служить основою для розрахунку ціни, у
початковій точці, звідки вода трубами надходить у будинок, температура
води повинна становити 150 градусів. Реально температура ніколи не піднімається
вище 95, навіть за найлютіших морозів. Отже, куди поділися гроші, якими
оплачено невиконане нагрівання води на 65 градусів? Почути відповідь на
це запитання вітчизняна бухгалтерія не дозволяє. Ще один приклад. Підприємство,
яке постачає холодну воду, у розрахунок ціни за свої послуги закладає норматив
— 20% втрат. Ця унікальна цифра вийшла як середня арифметична від нормативу
втрат потопаючого у фонтанах Мехіко (втрати 40%), а також Москви й Мінська
(втрати 6 — 7%). Фахівці стверджують, що якби втрати води в Києві справді
становили 20%, то все правобережне місто вже з’їхало б у Дніпро. Отже,
на щастя, комунальники дуже завищили свої (й наші) витрати, отримавши відповідний
збиткам прибуток (не врахований їхньою бухгалтерією, але врахований чиєюсь
кишенею).
Проте на цьому бенкет монополістів не закінчується. Згідно
із законодавством, на всі витрати підконтрольних державі монополістів передбачається
оплата споживачем 30% прибутку, що його сором’язливо називають «рентабельністю».
Так от, наші монополісти в умовах будь-якого, навіть нульового попиту на
свої послуги, мають право отримати 30% прибутку, тим часом як «вільний»
підприємець — або банкрутує, або має нульовий прибуток. Знаменно, що таке
суцільно відбувається саме після оплати послуг монополістів.
Як ви думаєте, чому в Україні ніхто не говорить про те,
що корінь зла нашої економіки — у високих цінах? Чому ця проблема опинилася
за дужками того складного рівняння, яке намагається розв’язати уряд? Очевидно,
відповідь на це запитання буде досить прозаїчною й поки що абстрактною,
позаяк інтерес тих, кому вигідні такі ціни, і кількісно, і якісно перевершує
вплив тих, хто протестує неплатежами. Саме з цієї причини в умовах виробничої
стагнації зростають ціни на транспортні перевезення (і неплатежі за перевезення).
Саме тому промисловість відповідає на підвищення цін в енергетиці зростанням
споживання електроенергії (і неплатежами за електроенергію). Саме через
незацікавленість кількох великих монополістів неможливо провести реформу
бухгалтерського обліку і скласти справжню картину цінової вакханалії, яка
поставила на коліна всю економіку.
Економіка будь-якої країни життєздатна лише тоді, коли
ціни прийнятні. Якщо ціни завищені, то починають обертатися не гроші, а
їхні замінники. Проте власті, схоже, не мають наміру змінювати такий порядок,
який перешкоджає зниженню цін (приміром, вивести з калькуляції цін ті елементи
витрат, які не до часу й не до двору). У результаті ціни йдуть у відрив
від грошових мас. Тож усі добрі побажання додрукуванням грошей повернути
економіці здорові пропорції й усунути перекоси ні до чого хорошого не приведуть.
Хіба що монополісти стануть ще багатшими, а немонополісти — ще біднішими.
Здавалося б, із таким багажем проблем жити просто неможливо.
Та, мабуть, у країни є ще якісь ресурси. Певно тому досі не настав час
з’явитися комусь, хто скаже: «Хлопці, це марення, давайте пливти в інший
бік». Поки що цього сказати немає кому. Ціна приймається за постулат, оскільки
від ціни йдуть розрахунки податків, прибутків, кредитів. Та якими б наполегливими
не були спроби ігнорувати реальний стан справ, владі абсурду все одно настане
край.
№212 05.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
