...Якось до мене в гості прибули хлопці-односельці. По дорозі до Трипільського музею (їхали «старою» Обухівською трасою) вони безперестанку фотографували на свої мобільні телефони «чудо архітектури» — дачі Кончі-Заспи, що визирали над парканами.
Цікаво було спостерігати, як очі в хлопців спочатку «горіли» від здивування, потім, «гаснули» в безнадії, а далі... наливалися кров’ю.
У Трипільському музеї екскурсовод затято переконував, що ми — нащадки славної трипільської цивілізації, яка дала початок!.. Усьому!
А в моїх гостей, з усього було видно, «горіло» в очах «сучасне диво», збудоване «нащадками трипільців» в Кончі-Заспі.
Аби догодити односельцям, я запитав:
— Хочете побачити іще «крутіше», ніж у «Кончі-Заспі»?
— А хіба може бути «крутіше»? — Здивувалися хлопці.
І ми повернули під містечком Українка на легендарну «Дамбу», де на вкрадених у Дніпра пісках, на пташиних гніздах і пташиних кістках «воцарилася» українська еліта! У своїх уже гніздах...
Ці фортифікаційні споруди із шлюзами, причалами, яхтами швидше нагадували ілюстрації до казок.
Хлопці із Сумщини, побачивши («це!») перед собою, враз перестали «охати», «ахати» і матюкатися. Вони просто заніміли. Водили головами із широко розплющеними очима вліво-вправо. І тупо мовчали.
Молоді безробітні селяни, що виживають лише завдяки натуральному господарству, не йняли віри в те, що все це збудовано в їхній державі. Вони думали, що лишень — «Санта-Барбара», що лишень — маєтки сицилійської мафії... Але, щоб у нас, в Україні, приватні садиби по мільйону доларів?!..
Один із хлопців не втримався і сказав:
— Увесь район наш продай — грошей не вистачить, щоб хоч одну цю хату купить...
...Попрощавшись, земляки щиро подякували «за екскурсію» і, ніяково посміхаючись, поспішили на поїзд... Ми всі в той день відчули себе без вини винуватими, безпомічними й обдуреними водночас. Я вже й пожалкував, чесно кажучи, що завернув на ту «Дамбу», хай їй грець!
Хоча з іншого боку, подумалось, а чи не порадити комусь зробити оглядовий бізнес із «Дамби», «Кончі-Заспи», «Ірпеня», «Вишгорода»?..
Уявляєте — «екскурсійний маршрут», доступний для кожного громадянина із зупинками біля маєтків і обов’язковими розповідями про їхніх мешканців?
А ще можна започаткувати «народний конкурс» на кращий маєток, скажімо, в номінаціях: «партійний» (серед «регіоналів», «нашоукраїнців», «соціалістів», «бютівців» тощо); «чиновницький» (серед чинних державних службовців високого рангу), «відставний» (серед колишньої номенклатури).
Маєтки бізнесменів та банкірів (для чистоти експерименту) треба залишити у спокої, хай із ними прокуратура розбирається. Може, й заробили люди гроші.
А ось наша «політична біднота», можна сказати, «слуги наші сердешні» хай продемонструють свої «хатинки». Вони ж, актори багатосерійної «Шустеріади», такі чесні й справедливі! І живуть лише з «думою про народ»!.. То чого ж народу боятися? Запрошуйте в гості!
Усвідомивши «дволикість» своєї верхівки, люди, можливо, зрозуміють — причина наших бід зовсім не в тім, що на голови дустом посипано, а в тім, що не вміємо обирати воістину достойних із-поміж себе.
Вони, наші нинішні очільники, не залежно від партії, кольору й мови спілкування в більшості своїй — великі грішники, бо дозволяють собі «жирувати» в час вимирання нації.
Такі своєю безсовісною «дволикістю» ніколи цю країну не приведуть до Європи. Бо Європа це — жити за законом. А навіщо їм контроль суспільства, відповідність зарплати до витрат, чесні податки? Ви можете уявити нашого чиновника (навіть «середньої руки») на велосипеді?.. Смішно.
«Щеплення майданом», на жаль, не відбулося. Сотні тисяч очей тоді «молили» своїх обранців: ми готові потерпіти, «затягти» усі на світі паски, пожертвувати, аби — жити в нормальній державі. В нас роботящі руки, розумні голови, ми не гірші ніж німці, французи чи поляки. Ведіть нас!
Але вести, як з’ясувалося, нікому. І нікуди. Бо з тими реаліями феодального устрою, який нині панує в Україні, цивілізована спільнота нас не підпустить до себе й на крок!
Той, хто претендує сьогодні на лідерство, мав би бути чесною, жертовною людиною. Він, дивлячись в очі приниженої бідністю, струдженої українки мав би сказати:
«Мамо, пробачте мені. Диявол спокусив. Я лишаю коло себе лиш те, що заробив по совісті. І з мене цього досить. Я розділю Вашу долю, мамо, хай якою би важкою вона б була».
Де ж він, довгоочікуваний син своєї стражденної землі?! Де?!
Чи знайдеться лідер, здатний до такої самопожертви, серед жителів української «Дамби»? Навряд. І зовсім не йдеться про те, що йому треба зняти лаковані туфлі та надіти гумові чоботи. Він просто повинен бути чесним перед самим собою. А це найважче.
Людина «не з «Дамби», яка наважується посісти хоч якусь впливову посаду в управлінні державою, «відстрілюється» іще на старті. Тих, поодиноких, хто злетіли — «зіб’ють» на льоту. А якщо трапиться неймовірне й чесна професійна людина, яка готова голову покласти заради України-матері дістанеться таки олімпу, — її чекає найстрашніше: випробування владою.
Ох, ці славнозвісні «мідні труби»! Вони дзвенять «денно й нощно», солодкий хор «услужників» талановито вгадує і, не задумуючись, співає, про що лишень «шеф» устиг подумати. Вони, всюдисущі холуї, як ті таргани — незнищенні. Вони були, є і будуть. Завжди. Знаєте, як, не моргнувши оком, називають свого «господаря»? Батьком. (Це після помаранчевої революції). Або — «папою». (Характерно для періоду Л. Кучми). І «батьку-папі» подобається! Ще й як подобається!
«Діти» таких «батьків», як зомбі, готові на все. Аж до найстрашнішого.
Якщо ж, лідер витримає випробування владою та славою і спробує жити «своїм розумом», відкине лестощі й лизоблюдство — на такого чекає війна! Безпощадна. Його будуть «ловити на гачки», накидати «сітки», підкочувати «най-найсолодших спокусниць», копатись у його генеалогії, що й предки кістками заторохтять... І, врешті, скомпрометують. І — обмажуть. Щоб потім облизати. І лизати, лизати, лизати...
В Україні лідерами не становляться, лідерів «призначають». Хто?!
Ця сумна гіпотетична історія можлива лишень в країні, де досі «не працює» природний відбір, звідси — відсутність «елементарного ступеню захисту» у «скороспілих лідерів».
Цивілізація розвивається за сталими законами природи, перехитрити які ще нікому не вдавалося: перед тим, як щось «проізросте» (за О. Довженком) воно має зронитись у добрий грунт, прорости, вмитись дощем, загартуватися сонцем і вітром... А потім — зміцніти корінням і віддячити землю плодом.
Лишень у казкових країнах (тепер до них можна сміливо додати й Україну) дерево виростає за ніч, а квіти розквітають посеред зими. Штучне дерево. Штучні квіти. Від їх ілюзорності губляться життєві цінності й орієнтири. Бо тисячам неуків хочеться швидко, всупереч усьому, за ніч...
