Минає 17 рік з тих пір, як 90% українців запхнули гарбуза у «товстий державний зад «святої Русі» (СРСРу). Протягом нелегкого шляху державотворення, який продовжується й досі, нас спіткають перемоги та поразки; ми обираємо та змінюємо пріоритети, які, на нашу думку, мають забезпечили щасливе майбутнє України. Та у коловороті подій народні поводирі — українські політики — забувають про основний шлях до впевненості у завтрашньому дні — виховання нового покоління. Адже разом з Україною народилися й діти незалежності, чиї принципово нові пострадянські погляди на сучасність мають бути фундаментом для розбудови країни. Ровесники незалежності крокують паралельно з молодою державою, тому можна впевнено назвати їхнє ставлення до сучасних подій лакмусовою стрічкою рівня самосвідомості незалежних українців.
Одним із визначальних факторів, що впливають на формування громадської позиції молодого покоління, є, безперечно, знання власної історії. І не тільки тієї історії, яка відбувалася сотні років тому. Насамперед обізнаність у подіях, які будували шлях від народження незалежної України до сьогодення, дає змогу сформувати індивідуальну думку щодо сучасного хаосу в українському суспільстві.
Зробивши опитування ровесників незалежності (учнів 11 класу гімназії №117 ім. Лесі Українки), помітив певну «історичну прірву». Вона охоплює проміжок часу від здобуття незалежності до так званої помаранчевої революції. Уявлення учнів про цей період обмежуються прийняттям Конституції України та президентськими виборами. А як же 13 років розбудови самостійної держави, які супроводжувались багатьма життєво важливими для країни подіями (вступ до Ради Європи, Всеукраїнський референдум 2000 року та ін.)? Обізнаність учнів у величезному потоці останніх державних дійств також залишала бажати кращого, адже в інтенсивному шкільному житті важко знайти час навіть на перегляд новин.
«Неспроможність викладання історії, крокуючи в ногу з часом, закладена у самій шкільній програмі, — розповідає вчителька історії гімназії №117 ім. Лесі Українки Людмила Паюк. — Адже курс історії побудований таким чином, що учні мають вивчати матеріал певними періодами, які залишаються ніби розірваними між собою. Тобто коли ми з учнями вивчаємо козаччину, то цей період укарбовується в пам’ять як щось таке, що було тоді і не має жодного впливу на сьогодення. Щоб уникнути таких непорозумінь, потрібно пов’язувати історію із сучасними подіями, проводити аналогії та паралелі. Але шкільна програма не дозволяє цього робити, відводячи на вивчення предмету лише півтори години на тиждень. А як я можу присвячувати уроки обговоренню, коли в 11 класах на носі тестування?!
Необізнаність щодо подій розвитку незалежної України, звичайно, існує, адже у 16- річних учнів ці проблеми припали на час їхнього дитинства. А змогу надолужити згаяне шкільна програма надає лише у кінці 11 класу, коли діти вивчають період новітньої історії України. Звичайно, це запізно, адже ставлення учня до актуальних подій та формування його як громадянина зароджуються набагато раніше. Також проблемою є недостатнє висвітлення у підручниках подій незалежності. Вони обмежуються декількома фразами у молодших класах, не ілюструються, тому цікаво подати матеріал дітям досить проблематично».
«У підручниках курс історії України закінчується 2002 роком, — повідомляє методист суспільнознавчих дисциплін Міністерства освіти і науки України Олена Галегова, — тому діти просто не встигають крокувати в ногу з часом. Вирішити дану проблему намагаються видавництва за допомогою додатку до підручника, який висвітлює події останніх п’яти років. Але державою така ініціатива не фінансується, тому діти змушені витрачати свої кошти. Для того, щоб урізноманітнити подачу матеріалу та встигати за часом, учителю стають в нагоді хрестоматії, методики та посібники. Але ці видання також не знаходять державної підтримки, тому видавництва не зацікавлені у їхньому друкуванні». Та й самі вчителі навряд чи можуть дозволити собі таку «розкіш».
Важливою ланкою у сприйнятті історичних подій є ЗМІ. З цього приводу свою точку зору висловив заступник директора Інституту історії України НАН України Станіслав Кульчицький: «Сьогодні ніби створюється враження, що Україна має колосальне інформативне поле, хоча насправді цього поля фактично і немає. Якщо придивитись ближче до телеканалів і до газет (я виключаю газету «День», яка приділяє багато уваги історичним проблемам та аналізу сучасності), то побачиш жахливу заангажовану та політизовану картину. Популярна газета «Сегодня», наприклад, добре робиться (в плані поліграфії. — Авт. ), але аналіз сучасних та історичних подій там диктується людиною, яка дуже далека від історії і дуже заполітизована. Причому цілком свідомо він пише так, щоб «оболванювати» звичайного читача (замовчування, групування тих чи інших фактів під певну концепцію, яка в нього (або Олеся Бузини. — Авт. ) в голові). Це небезпечно і не відповідає національним інтересам України.
Хоча останнім часом інтерес до історії помітно зріс, та він набув загостреного вигляду (оцінка голоду 1932— 1933 років, ОУН—УПА). Чому загостреного? Бо наш інформаційний простір контролюється Москвою, а оцінки деяких подій Києвом і Москвою абсолютно різні. Результатом історичних дискусій стає роздвоєння громадської думки. В Україні вона легко піддається зовнішньому інформаційному впливу через відсутність великих історичних програм на телебаченні та мізерної кількості незалежних газет».
Людмила Паюк висловила свою точку зору на вирішення проблем подачі сучасної історії України: «Втрачене можна надолужити, перш за все, популяризацією історії. Потрібно видавати недорогі історичні брошурки, наповнювати телебачення цікавими історичними передачами та фільмами, які були б доступні для дітей, запровадити радіогазету. Адже через брак ілюстративного фону викладання історії перетворюється на суто академічну начитку лекцій, що ніяким чином не сприяє зростанню інтересу дітей до такої необхідної та важливої науки».
Тож варто вжити рішучих дій, аби молодь достеменно знала сучасну історію для тверезого погляду в майбутнє.
